- Як Ви ставитеся до заздрості?
Левко Лук’яненко: Є люди, яких душить заздрість, бо хтось має кращий автомобіль, краще життя. І оця заздрість настільки людину з’їдає, що вона не спить, не їсть, і вона скорочує собі життя. Я не маю такого почуття, як заздрість. Я ніколи не заздрив. Хоча я заздрю Франції, яка давно, вона теж індивідуалістична нація, і вона живе національним, демократичним життям. Отака заздрість у мене є, але така заздрість мене штовхає до діяльності, щоб Україна була такою ж заможною й розвинутою, як Франція.
- У Вашому житті сталися великі кардинальні зміни. Ви за короткий час перетворилися з політв’язня в політичного діяча. Що допомогло Вам за таких обставин зберегти любов до України та й людяність загалом? Кажуть, влада псує людей. Також, що давало Вам сили витримати 27 років тюремного ув’язнення?
Левко Лук’яненко: Ну, там трішечки неточність, тому що безпосередньо я провів у ув’язненні двадцять п’ять років, а в проміжку між першим і другим ув’язненням я був під постійним наглядом міліції, КБД. Це теж було нелегко, хоча трохи краще, бо у своїй квартирі спав, а не в камері. Що мені допомогло встояти в житті? Коли зростала моя національна свідомість, і я прочитав поему «Наливайко», то я тоді дав обітницю перед небом, перед духовними вождями: Наливайком, Дорошенком, Мазепою, Хмельницьким, всіма тими, хто творив дух української нації. Я собі поклявся, що я іду шляхом Наливайка. Коли я дав таку обітницю перед небом, то для мене не стала страшна смерть. Я перестав боятися смерті. Я сам вибрав шлях добровільно. А коли я дав обітницю йти шляхом Наливайка, то це значило, що я дав обітницю померти за самостійну Україну в боротьбі проти ворогів. Це зняло з мене, розумієте, всякий страх. І далі, якщо я присвятив своє життя цій боротьбі, то у мене ніколи не було сумнівів, а чому я пішов цим шляхом. Ніколи. У мене не було докорів сумління і в мене не було роздвоєння душі. У мене ніколи душа не боліла думками: «А чого ти став на цей шлях? Адже твої однолітки на полювання ходять з рушницями і ганяють зайців по полю». Але я ніколи такому не заздрив, ніколи такого не хотів. Я сам собі обрав козацьку долю і я йду цим шляхом. І це або смерть моя, або смерть ворога. Отже, це вносило рівновагу в мою свідомість і душу. Далі все просто. Я відсидів 15 років, а я сидів із хлопцями, моїми побратимами, які відсиділи по 25 років. Так я подумав, якщо я закінчу і піду зараз, то це для мене буде лише відпустка. Я мушу ще 10 відсидіти, бо я не гірший від них, і я теж можу відсидіти 25 років. Тому, вийшовши, я на третій день одразу з паперами, які я заховав, почав писати інформацію за кордон. Ця інформація називалась чекістами антирадянська агітація і пропаганда, і, якби мене зловили, то я побув би на свободі тільки три дні. А так прийшлось трошки більше побути, і мене знову посадили. Продовження боротьби було закономірним, до смерті. Вийшло так, що раніше Радянський Союз почав розвалюватися, і таким чином не я помер, а СРСР помер, правда, частково.
Я люблю свою країну. У мене ностальгія за Україною, у якій я не жила. Адже у творах Шевченка вона виступає у ролі ніжної дівчини. У Довженка це щирість у природі і в людях. Проте не всі розділяють мою думку. Як привити любов до Неньки-України оточуючим? І схоже питання: «Як виховати в собі справжнього патріота? Яким Ви бачите справжнього патріота?»
Левко Лук’яненко: Я скажу фразу, яка не є моя, але я сповідую це постійно: «Немає кращого шляху, чи способу прищепити любов до рідного краю, як показати героїчні подвиги наших предків». От немає кращого шляху! Тому вивчайте нашу історію, і ви побачите, що в ній надзвичайно багато прикладів самовідданої боротьби. І це не тільки так було в 17-18 століттях, це й 20-те століття. Вивчайте історію Повстанської армії, і ви побачите, наскільки любов до України була сильна, настільки самовідданими були ті хлопці. Уявляєте, чекісти навіть мертвого виставляли у селі, і спостерігали, бо мати, коли побачить сина вбитого, у неї здригнеться серце, і тоді вони хапають усю сім’ю. І завозять у Сибір. Так ото, щоб такого не було, бувало хлопці стрілялися. І для того, щоб чекісти не взнали, хто це, то вкладав пістолет в рот, натискав курок, і тоді передню частину обличчя розносило, і чекісти вже не могли дізнатися, хто це. Ну, пістолета, або гвинтівку, або автомат. Третя частина обличчя вилітала. Ви уявляєте, що це за самовідданість. Тому вивчайте цю історію.Чи вважаєте Ви, що українці і росіяни – це побратими? А якщо росіянин любить Україну, то чи може він, на Ваш погляд, залишитися жити на українській землі?
Левко Лук’яненко: Розберемо це доволі складне питання. Є українська нація – європейська нація. Є російська нація – азійська нація, яка сформувалася з угро-фінських племен, а потім татари. У 13-му столітті угро-фіни зустрічали татар, як визволителів. Раніше вони були підвладні Києву, імперії русичів. І дуже швидко вони поєдналися. Отже, утворилася російська нація, тобто сформувалася азіатська нація. Вони – це західна частина ареалу азіатської цивілізації. Їхні політичні традиції, їхнє державне життя – це типові, так би мовити, азіатські відносини. Що стосується України, то ми представники європейської нації, нам близькі європейські традиції, у нас є демократія. У них тоталітаризм. У нас є поняття, що держава має служити людині. У нас найвища цінність – це людина. У них найвища цінність – держава. Їхні історики кажуть, що у їхньої держави поняття такі, що держава може з кожної людини все, що їй заманеться. Там немає індивідуального «я». Проте, безперечно, є винятки, або маргінальні явища. Коли росіянин живе на Україні й прийняв наші традиції, наші звичаї, він залишається росіянином, може навіть російської мови дотримується, але він прийняв нашу культуру, нашу цивілізацію. Багато росіян навіть стали патріотами України, навіть ще й не зовсім освоївши українську мову. Також багато українців переселилося і живе в Росії. Вони прийняли російський дух та політичні цінності, перетворилися в росіян, хоча прізвища у них залишилися українські. Тобто, це питання про те, що таке національність. Це по роду, по крові? Чи це за переконаннями? Я кажу: «Це за переконаннями!» Багато ми бачимо росіян по телебаченню, з російськими прізвищами.
Вони наші нормальні громадяни, тому що вони нормально сприймають себе, як громадяни України, і готові захищати її проти московських агресорів. Ось така, я вважаю, є правильна позиція. Звичайно, що кров має значення, та це все таки на другому місці. Якщо людина приїхала на Україну, прийняла наші цінності, тут дітей народила, то це українець. Це українець російського походження. Може ви знаєте МАУП, Міжрегіональна Академія управління персоналом. Президентом її був Георгій Щокін, який казав, що він українець російського походження. Він народився в Запорізькій області. Так він сам налаштовував академію на те, щоб вона поширювала модність, моду на українську мову і всіляко поширював українську мови і казав, що ми маємо створити моду на неї. Тому важливо, за кого людина себе вважає. І разом з тим, я знаю українців, і ви їх знаєте таких, які народилися на Україні по крові українці, а вони люті вороги нашої державності, по суті нашої нації. Ну, візьміть Симоненка, Мірошніченко і так далі. Що у них є українського, крім прізвища? Нічого. Ну, може предки у них українці. Але ж визначають не предки, а визначає їхня теперішня свідомість.
Нинішня ситуація на Україні – це результат слабкості чи це зрада?
Левко Лук’яненко: Нинішнє становище України є результат попередньої нашої історії. Це найправильніша відповідь. Дивіться, перед революцією, на протязі триста років, в усякому разі, від Петра Першого у нас починається русифікація України. До революції 1917 року царат не визнавав нас за націю. Нас перейменували, нас називали малоросами. Тому що від малороса легше перейти в великороси, ось таку перехідну стадію зробили. Заборонили мову, заборонили театр, все українське було заборонене. І тому, коли почалася Перша світова війна, і почалося реформування армії, то наші офіцери, полковники утворили нашу армію, то наші стрільці, солдати не знали, хто вони. Настільки, розумієте, було «забамбулене» українське населення, що не мало національної свідомості. Бо ж крім царату, службової і державної машини, ще була церква. А російська церква – це політичний департамент російського імперіалізму. І оце все русифікувало населення, так що люди не знали, хто вони є. Не маємо часу, щоб довго аналізувати, але то є факт. Після революції, в 1920-ті роки, що сталося? Країна знову стихійно піднялася і боролася за створення держави, Української Народної Республіки, але не встигли створити свою армію, тобто не зуміли організуватися швидко. Від незнання людьми, хто вони такі, пішли в різні армії. Можливо, ви читали роман Яновського «Чотири шапки» – чотири брати пішли в чотири армії. Потім з двадцятого року починається що? Коли більшовики установили, тобто російська імперія знову встановила окупацію, був геноцид української нації. Геноцид. Винищення українців. І цей геноцид був у 1921-23 роках. До чотирьох мільйонів голодом заморили в південній та східній частинах. І той факт, що південна і східна частини так сильно русифіковані, ось оце почалося, коли в 1921-23 роках від трьох до чотирьох мільйонів людей померло з голоду. А ті, що вижили, були раді зберегти душу в тілі і переписувались на росіян, бо це полегшувало їхнє становище. Далі 1932-33 роки. До десяти мільйонів голодом заморили. А війна? Під час війни Жуков і Берія підписали наказ про виселення всіх українців у Сибір. А в час війни посилали беззбройних наших людей під німецькі кулі. Можете більш докладно прочитати про це в моїй брошурі «Маршал Жуков і українці». Рокосовський попросив озброїти та вдягнути призовників, на що Жуков заперечив: «Навіщо вдягати цих хохлів, всі вони зрадники. Чим більше їх в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться після війни в Сибір відправляти». Потім переселити не могли, бо тоді б радянська армія перейшла до УПА. Тому були змушені відмовитися від виконання цього наказу. Але в 1946-47 роках знову організували голодомор, заморили голодом один мільйон українців. Тому ось з такою свідомістю ми дожили до незалежності.
Розкажіть про те, як проголошення незалежності.
Левко Лук’яненко: 1991 року передова українська еліта скористалася моментом і виголосила Незалежність. Це був сприятливий історичний момент, який ми не проґавили. Ну, і я безпосередньо до того мав відношення, тому що Акт проголошення України незалежною державою я написав ось цими трьома пальцями. Але свідомість яка? Ось проголосили, скориставшись моментом, а далі що? Дивно, нація, яка була в тюрмі народів, яка була колонією, була задавлена диктатурою і так далі, вирвалася і стала незалежною. І що? Треба було взятися за виконання величезної програми переучування всього населення. Треба було піднімати культуру, традицію, мистецтво і так далі. А що ми бачимо з телевізійних екранів? Нічого цього немає, тому що з 1990 року канали телебачення стали товаром. Їх купили. Хто купив? Той, хто мав гроші. І тому ці канали опинились не в руках українських патріотів, а в руках іноземців та заробітчан. Ми за ці 20 років нічогісінько не побачили про створення України, ні тих подвигів, нічого доброго не побачили, бо телевізійний екран перетворився не в виховання українських патріотів, а у виховання лакеїв для олігархів. Тому ми прийшли у такому слабкому стані національної свідомості, і те, що відбувається, є результат попередньої історії. Я дуже радий з того, що молоде покоління, так би мовити, як гачок ракетниці, запустило рух, і народ включився, і на євро майдані переміг. І тепер сам Путін допомагає нам, малоросам, ставати українцями, і ми повертаємося до своєї відомості. Ми починаємо відчувати себе українцями не просто за паспортом чи за документами, але починаємо відчувати зв’язок по горизонталі з різними частинами України і по вертикалі – знаєте, зв’язок із духом наших предків. Ми формуємося, швидко формуємося, як нація. І той факт, коли оголосили часткову мобілізацію, і тисячі хлопців пішли в воєнкомат записатися і стати у чергу в мобілізацію, це свідчить про те, що нація справді становиться нацією.
Як Ви відноситеся до ситуації, яка склалася в Криму?
Левко Лук’яненко: Росія активно виховувала Крим в шовіністичному дусі. Моя думка така: влада нічого не робила, бо й влада чужа, окупаційна. Тому Крим дуже легко віддали, і безперечно вина влади, що вона е використала можливостей мирного відстоювання Криму. Там була можливість без війни все таки утримати Крим.
Чи вважаєте Ви пані Тимошенко дисидентом, і кого Ви будете підтримувати на майбутніх виборах президента України?
Левко Лук’яненко: Ну, знаєте, дисидент це той, хто засудили за переконання. Офіційно Юлію Володимирівну засудили не за переконання, а за зовсім інші справи: за кримінальні злочини. Що стосується питання, за кого я буду голосувати, то у всякому разі це питання складне і ще є час подумати і зважити про підтримку. Слухаючи виступи Гриценка, колишнього міністра оборони, я бачу, що якби цього чоловіка уряд призначив міністром оборони, ми би не втратили ані Крим, ані чого іншого не могло би статися. Він добре знав армію, де що стоїть, з чого можна стріляти, як можна стріляти і так далі. Тому я маю симпатії до Гриценка. Ще є час подумати.
Яким Ви бачите політичне майбутнє України в політичному контексті? Дайте об’єктивну оцінку.
Левко Лук’яненко: Об’єктивна оцінка є одна. Росія, якщо Європейський союз, Америка і НАТО не дасть їй наступати на Україну, то вона однаково буде, знаєте, каламутити своєю агентурою Україну. Зараз вона намагається, щоб не відбулося у нас виборів 25-го травня. Після того вона буде перешкоджати, щоб не було виборів до рад, від Верховної до сільської. Тобто весь 2014 рік нам спокою не буде, вона нам не дасть його. Але я впевнений, що, враховуючи зростання національної свідомості, формування української нації в кінці кінців переможе.
Що робити з тим, що українські села спиваються? І молодь також.
Левко Лук’яненко: Що села спиваються – це в значній мірі результат тієї політики, яку проводила окупаційна адміністрація. Я не кажу, що Януковича. І до Януковича була така сама політика, і Ющенко на превеликий жаль виявився злодієм, а не патріотом. Перед ним довгий час керував країною Кучма, який керівництво країною зробив чисто кримінального типу і так далі. Тобто, все це політика така, яка була направлена на те, щоб з села більше взяти, а селу нічого не дати. Хоча село є наша пуповина, а ми для нього нічого не робили. І люди з безвиході, а з іншого боку, з власної вини через безініціативність вони не бачили виходу, тому спиваються. Вихід є, але для цього треба, щоб Українська Держава відчула себе українською, а не чужою окупаційною адміністрацією, як у нас поводилися всі досі окупаційні адміністрації влади. Якщо вона буде відчувати себе українською, якщо вона буде відчувати зв’язок з селом, звідки всі ми походимо, то можна багато чого зробити для того, щоби повернути моральність, дати селу оптимізм. Звичайно є люди пропащі, то вже нікуди не повернеш, то це хворі, яким треба якось допомогти. Це залежить від влади, від її оптимізму, і можна вдихнути оптимізм в село. Я маю знайомих, і чимало знайомих, які мають цілі програми, як відродити село, як зробити його далі носієм наших етнічних рис, як не дати йому зникнути. Ці люди добре розуміють, скажімо, сільськогосподарське виробництво в Сполучених Штатах та Європі і як зробити краще для України.
Які книжки Ви порадите обов’язково прочитати молоді?
Левко Лук’яненко: Щодо книжок, то я скажу: «Читайте історичну літературу». Я хочу порадити свої книжки. Що я робив. Я займався державною діяльністю, партійною діяльністю, керував Українською Республіканською партією. Я займався громадською діяльністю, але завжди намагався знаходити час для написання книжок. Паралельно з усім я старався писати. Все, що я писав, спрямоване на те, щоб з малоросів і хохлів зробити українців. Бо кінець кінцем, доля нації залежить від рівня національної свідомості, тому я хотів сприяти піднесенню національної свідомості наших громадян. Я писав книжки у вільний час, так би мовити, у вихідні. Всю мою літературну творчість можна поділити на дві частини. Це спогади про ув’язнення, чому судили, як судили, як відбували кару. А друга частина – це історико-політичні або історико-філософські розмірковування про долю Україну. Думаю, що все це дуже цікаво, тому що від свідомості українців залежить наше життя, наша поведінка. Я сприяв тому, щоби кожен читач більше знав, як боролися за незалежну Україну, хто боровся, хто наші супротивники і так далі. Ну а речі загального історичного, філософського порядку допомагають розуміти, що таке Україна, хто ми є, коли ми народилися, як ми сталися, в чому наші національні інтереси і що далі треба робити.
Чому Ви пішли у відставку з посади посла в Канаді.
Левко Лук’яненко: Кравчук під тиском Єльцина погодився поділити Український Чорноморський флот з Росією. Ця акція Кравчука була і незаконна, і завдала шкоди більше як на 40 мільярдів доларів. Незаконна тому, що Верховна рада проголосила власністю України все те, що знаходиться на українській території. В українські території входить 12-мильна зона, тобто всі порти, які знаходяться на берегах української землі, і всі кораблі, які приписані до цих портів, є власність України. Таким чином, Кравчук порушив оцей закон про власність українську на українській території і погодився поділити флот. А Чорноморський військово-морський флот оцінюється в 85-86 млрд. дол. Половину цього флоту він погодився віддати. Я вважав, що ця акція страшенно шкідлива з двох мотивів. По-перше, чому ти порушив закон. По-друге, він завдав великої матеріальної шкоди. А, по-третє, ділили флот не українські, а більше російські фахівці, і Україні залишилася гірша половина. Я на знак протесту пішов у відставку з посади посла.
Поділіться, як Бог допомагав Вам у роки підпільної боротьби.
Левко Лук’яненко: Було багато таких випадків, коли я відчував допомогу Творця. Навіть до арешту це таке було. Я знав, що в одному селі на Львівщині, жив чоловік і що він був у повстанців. А я шукав людей, щоб підтримати мою організацію. Мені сказали, де він живе. Я підійшов до порогу і треба було стати на приступку, а потім зайти в сінці і взятися за ручку дерев’яних дверей. Я іду і хочу ступити, а мене щось не пускає. Я піднімаю руку, щоб натиснути на ручку, і не можу. Наче назад щось штовхає. Я не зумів натиснути ручку, мене назад відштовхує щось. Оце такий сильний магніт дії Господньої волі. Коли я потім уже після арешту знайомився з матеріалами слідчої справи, виясняється, що цей чоловік дійсно був у підпіллі, потім зрадив підпілля, і через нього кадебісти розстріляли шістдесят чоловік. І якби я тоді подолав той магніт, який мене відштовхував, і зайшов до нього, то вже на другий день мене би не було, мене б арештували. Таких випадків в моєму житті було немало, тому я абсолютно переконаний в існуванні Творця над нами, над Землею, над Україною, над кожним із нас.
Наприкінці зустрічі президент УГІ Костюк В. В. зазначив, що зустріч з Левком Григоровичем Лук’яненко – знамення подія для всього міста Бучі. Від подякував гостя за його безпосередні свідчення, як фундатора української державності, за його стійкість і незламність у боротьбі. Викликає захоплення приклад людини, яка має ідею і готова за неї йти на смерть. Після зустрічі учасники мали нагоду особисто поспілкуватися з Левком Лук’яненком, який також ставив для них автографи на своїх книжках.
фото автора
