» » » ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО: розмова з молоддю про національну державу

ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО: розмова з молоддю про національну державу

(місто Буча 9 квітня 2014 року)

Про Левка Григоровича Лук’яненка:
Герой України, автор Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, колишній антирадянський дисидент і політв’язень, правозахисник, відомий національний політик, автор численних книжок і публікацій.


Перед початком зустрічі хор Українського Гуманітарного Інституту виконав урочистий гімн «Боже великий, могутній, нам Україну храни». Ректор УГІ Рибачук М. Ф. представив гостя: «Левко Лук’яненко ще з молодих років кинув виклик тоталітарній системі Радянського Союзу, тій системі, яка нищила і калічила людей, яка душила свободу слова і свободу совісті, яка нищила релігію, а її в принципі знищити неможливо, бо релігія – це форма суспільної свідомості. Багато представників різних течій церкви сиділи по тюрмам разом з дисидентами. Левко Лук’яненко понад 25 років був позбавлений свободи. Його зусиллями та зусиллями його сподвижників утворилася незалежна демократична держава Україна».

«Сину, глянь на це: як все красиво!»


Я дуже дякую за теплі слова, які сказали на мою адресу ваші керівники. Мене представляють, як велику людину. Я справді щось там зробив за свої 86 років. А чому так сталося? Адже, коли починалося моє життя, я ні про що таке не думав. Як починалось моє життя і той шлях, на який я став? Ви також студенти, ви також обдумуєте питання: «А ким ви хочете бути в житті? Чого ви хочете досягнути?» Так сталося, що я у молодості полюбив свою землю. Я сам з Чернігівщини, з села. З хлопцями ми бігали там по лісах, по полях, по кущах – як завжди молодь проводила свій час. І все це було природне середовище. Так я зростав і бачив, як все це: і поле, і ліс, і річку. А от одного разу ми батьком, а ми жили на хуторі, пішли в сторону шляху. Це Стародубський шлях з Чернігова. За часів гетьманщини в Городнянському районі була сотня. Її територія була по шлях, а далі була територія Стародубського полку. Тепер, як ви знаєте, територія Стародубського полку є під Росією. Цю територію забрали вже давніше, і тепер вона становить частину Брянської області. І от ми з батьком пішли за наш сад, в сторону соснового лісу. Йшли полем, а земля там не така рівна, але місцями вища, місцями нижча. Це поле було засіяне житом. Повіяв вітер, і те жито, те колосся – воно як море, хвилями гойдалося. Така краса! І батько покликав мене та й каже: «Сину, глянь на це: як все красиво». Ці слова прив’язали мене до землі. Я ж бігав на цих полях, на цих лугах, але ці батькові слова відкрили мені, що це дуже красиво. І справді так було. Ну, а далі батько розповідав, що по Чернігівсько-Стародубському шляху колись їздили козаки. Коли я був дитиною, то батько завжди казав, що він любить козацтво; він був козацького роду і любив широкі штани. «Колись на конях їздили, а коні ті були такі баскі, бадьорі, бойові. А які шапки були, а шлики які були у козаків! Отак по шляху скакали, а які були коні, а шаблі які!» І це було козацькою мрією, яка прив’язувала батька до колишнього, до чогось минулого.

Якби я не відчув любов до рідного краю, може, моя доля була б зовсім іншою


Я, звичайно, сам все вбирав у себе: яка красива місцевість, як велично жито переливається, наче хвилі у морі. Від того, я би сказав, починається моя історія. Якби я не відчув любов до рідного краю – це ж своя сільська місцевість, поля – може, моя доля була б зовсім інша. А от та любов в мені пробудила прив’язаність до землі, і я почав думати: «Добре, це ось тут, по шляху Чернігівсько-Стародубському так красиво, а далі бір, за бором ліс, річка є, яка бігла без кінця. А от далі? Яка вона Україна? А як там далі за нашим двором, за нашим городом?» У нас був «Кобзар», його всюди передавали, це не був наш домашній кобзар – його позичали. Бувало так, що взимку сідали, і матір читала. «Кобзар» відкривав нам світ своїм щирим словом про всю Україну. Він якось ув’язував і розширював мою уяву про Україну, що це не тільки тут, коло нашого села, нашого хутора, така краса, а це далі, це далеко. І тоді думки вже йшли про те, я що таке козацтво, адже у мене і батько, і матір козацького роду.

Я все більше і більше починав розуміти, що, якщо я син цієї землі, то маю обов’язок до цієї землі


Це означає не просто любов до рідного краю, моєї землі. Це означає, що за неї треба боротися. Козаки – це та суспільна верства в Україні, яка мала честь боронити Україну, відстоювати її від загарбників. Поступово розширювалися знання, розширювалася моя любов, і я все більше і більше починав розуміти, що, якщо я син цієї землі, то який мій обов’язок до цієї землі. Якщо я козацького роду, то яке моє особисте ставлення до всього? Що я можу зробити? Жили ми страшенно бідно. Мати пекла хліб і додавала картоплю, бо не вистачало борошна. Життя було дуже тяжким, і часом бував глибокий відчай. Я допитувався у батька: «Так добре вродив ячмінь і жито, а чому ж тоді у нас немає?» А батько відповідав: «Та забирають». – А куди врожай дівається? – Кудись в Москву. – А чому ви віддаєте? – А як я можу не віддавати? – Якби Україна була самостійною державою, тоді було б інакше, і мати не пекли б хліб з добавкою картоплі. – Чому ми тоді не боремося? – Ну, синку, за самостійність України боролися і не такі люди, як ми прості, але й професори, і також нічого не добилися. Це був мій підлітковий вік, коли я почав про це думати. Було багато речей, які сприяли моїй національній свідомості. Потім мене взяли в армію і відправили служити в Австрію.

Наливайко знав, що згине в боротьбі проти ворогів України, але це його не зупиняло


Мене не залишала думка: «А який мій обов’язок перед Батьківщиною? І що таке самостійна Україна?» В Австрії мені попалася одна книжка невеличка, яка дала мені поштовх, щоб від тих різних роздумів прийти до рішення. Цією книжечкою були вірші російського Кіндрата Рилєєва, і там були дві поеми: про Наливайка та Войнаровського. Я особливо запам’ятав поему про Наливайка, де є такі приблизно слова: «Я знаю, что погибнет, кто встает против утеснителей народа, и я сознательно свой жребий принимаю». І от я задумався, що означають ці слова. Якщо Наливайко знав, що він згине в боротьбі проти ворогів України, і це його не зупиняє, то тоді я подумав, що я також належу до козацького роду, і якщо козаки завжди повставали проти окупантів, то вони також не боялися смерті. Тож зрозуміло, що всякий, хто бере коня і шаблю, для того щоб рубати ворогів, він знає, що проти нього також буде йти шабля, і, можливо, вона йому зніме голову. Але це не лякає синів України, бо їхня доля, їхня місія – боротися проти загарбників. І я тоді подумав: «Я піду шляхом Наливайка. Я не буду гіршим плодом на дереві мого козацького роду. І хай я згину на цьому шляху, але не зганьблю козацького роду моїх батьків».

Треба нагромаджувати знання, готовитися і вивчати все, що зараз потрібно в бою


Коли я це вирішив, то все життя для мене почало наповнюватися великим змістом. Я перемінив свою поведінку. До того були забави, гралися, як могли, навіть в армії, а після того я зрозумів, що для того, щоби боротися, треба більше знати, треба нагромаджувати знання, бо я живу у 20-му столітті, а не в 17-ому. Не в 16-ому, коли був Наливайко. Тоді був треба кінь і шабля. Тепер треба інша зброя, отже треба готовитися і вивчати все, що зараз потрібно в бою. Але для того, щоб успішніше боротися, треба знати багато чого. З того часу я перестав лінуватися, я став більше читати, більше готовитися до чогось. Ще я не знав, чим конкретно треба займатися, і що конкретно буде, але знав, що треба більше знання, для того щоб краще оцінити становище України. Де Україна знаходиться, що відбувається, тощо. Живучи в Австрії з 1944 до 1949 року, я настільки затужив за Україною, мені настільки стало боляче перебувати в Австрії, що просто здавалося, що я птахом полетів би на Україну, аби знов дихати її повітрям і дивитися на тих людей, які є мені рідні. Я добився способом хитрування, щоб мене направили в Україну на офіцерські курси автомобілістів, бо я був автомобілістом. Вийшло так, що направили не в Київ, бо казали ніби там є таке училище, тому я думав, що в Київ попаду, але в Київ не попав, але завезли в Орджонікідзе, а звідти в Осетію. А потім в Тбілісі. Але я опинився в Радянському Союзі, можна було відчувати життя України, бо зв’язок був нібито кращий. Ось так я опинився в Закавказзі, замість того, щоб попасти в Україну.

Отримати більше знань, що таке держава і що таке суспільство, про відношення між державою і суспільством


Там я читав літературу, там я закінчував офіцерську школу, а потім поступив в університет на юридичний факультет. Чому на юридичний факультет? Щоб отримати більше знань, що таке держава, що таке суспільство, відношення між державою і суспільством. Ні один інший факультет не дає таких глибоких знань, які дає юридичний. Але я, знаючи, що влада в Радянському Союзі знаходиться в руках комуністів, я подумав, перебуваючи в Закавказзі, що, оскільки я вирішив йти шляхом Наливайка, то для мене була необхідна краща підготовка для боротьби. Я подумав, що через те, що влада в Радянському Союзі – у комуністичної партії, то треба вступити в партію, закінчити юридичний факультет, зайняти впливову посаду і вже потім зробити щось добре для свободі України. З такою думкою я таки почав здійснювати цей план. Я не хотів вступати в партію, але прийшлось, і я вступив, хоча до того я не був у комсомолі. Отже, я вступив в партію і після цього вступив на юридичний факультет з метою приготовити себе до тієї боротьби.

Мазепинський шлях – хибний шлях


Але під час навчання в університеті я переосмислив той план, і побачив, що то хибний шлях. Так не можна робити. Я той шлях назвав мазепинським. Ви знаєте з історії, що Мазепа був 22 роки гетьманом, він 22 роки думав, як вирвати Україну з рук Петра 1. Знаєте, що сталося? Поки він придумував і був у змові проти Петра, він же боявся, що якась інформація може проскочити, і його повісять. Тому він, для того щоб замаскувати свої справжні наміри, він запрошував, наприклад, переселити росіян в Україну і переселив 2 тисячі сімей в Гетьманщину. І в цей час народ про нього складав прокляття, бо він вислужувався перед Петром 1 та ще росіян переселяє на Україну. Але настав 1709-ий рік – шведсько-російська війна, і Мазепа повстав проти Петра Першого і хотів звільнити Україну від московського ярма. Тоді народ змінив свою думку про Мазепу, і Мазепа став для нас кращим сином української нації. Уявімо собі, що не було б 1709-го року, ким би згинув Мазепа? Та згинув би зрадником. Зрадником! А я подумав, що я стою на цьому самому шляху, бо думав вислужитися до секретаря райкому чи обкому, а там зробити щось добре для України. А це означає, що треба буде засуджувати український націоналізм, судити тих, хто хоче носити вишивану сорочку, треба буде сприяти русифікації нації. А що, як я на цьому шляху попаду під колесо машини, і вона мене роздавить, то ким я згину? Та я згину зрадником, підлим зрадником нації. Та сама Батьківщина, яка наповнює все моє серце до самого верха, вона мене має проклинати. Тоді я вирішив змінити цей план і піти в підпільну боротьбу. Я почав готуватися до підпільної боротьби. Ця боротьба привела мене на суд, нас арештували 25 чоловік, вісімнадцять взяли під кадебістський нагляд. Я попав до табору, де почалося моє відбування кари. Я не хочу далі розказувати мою біографію: вона складна, багата. Я хочу до вас звернутися ось із чим.

Як ми ставимося до цієї землі?


Ви якраз молоді люди – хлопці, дівчата – ви в тому віці, коли ви думаєте про своє майбутнє. Подумайте: кожний із нас є син чи донька цієї землі. Як ми ставимося до цієї землі? Ми відчуваємо зв’язок з нашими пращурами, із дідом-пращуром, з могилами нашими, чи не відчуваємо? Для нас ця земля – це просто твердь, на якій стоять наші ноги, чи може вона дихає чимось тим, чим ми маємо дихати? Подумайте! Звичайно, за свідченням соціологічної науки, більшість людей буде думати за своє навчання, як потім піти на роботу, як організувати своє сімейне життя, зайняти якесь місце в суспільстві і так далі. Це нормальне мислення, це нормальне явище. Але ви знаєте, якби на цьому закінчували всі сто відсотків українців, не було б у нас козаччини на протязі кількох століть, з кінця 15-го до середини 18-го.

П’ять століть ми мали козацтво, яке боролося проти окупантів


Дехто відносить початок козацтва на століття раніше, тобто до 14-ого століття. Отже п’ять століть ми мали козацтво, яке боролося проти окупантів. Наприклад, у моєму селі було 360 хат. Безперечно в кожній хаті були хлопці, дівчата. Десь було більше. Когось із тих хлопців не вдовольняло те домашнє нормальне життя, а його потягнуло на козакування. Це було не при нас, звичайно. Це було раніше, бо 18-те століття це кінець нашого козакування, яке закінчилося Коліївщиною. Як ви знаєте, це середина 18-ого століття. Так от із того села завжди знаходився один-два, які їхали на Запоріжжя і вступали в козацьке братство, і воювали проти загарбників. А решта залишалися вдома. Тобто, тут є якийсь відсоток, який нам соціологія встановила, і, очевидно, так само буде й серед вас. Хтось присвятить своє життя боротьбі, хтось буде діяти, але також має діяти в інтересах збереження нашої держави України. Дивіться, у чому сила української нації. В 1240 році монголо-татари розбили нашу Київську імперію русичів.

Інстинкт національного самовираження настільки сильний, що не лякала смерть


З того часу нація постійно народжувала синів, які їхали на Запоріжжя, постійно боролися. Отже, інстинкт національного самовираження настільки сильний, що не лякала смерть. Хлопці йшли на Запоріжжя і боролися проти турків, татар, поляків, москалів, проти всіх ворогів, які зазіхали на нашу землю і на нас самих. Так сталося, що частина української нації, наприклад, в Закарпатті потрапила під окупацію ще давніше, минали цілі століття, а оте, знаєте, почуття єдності не згасало, прагнення до самовизначення не пропадало. Є у нас щось таке, що в сфері нашого мислення, щось підсвідоме, що нас об’єднує, незалежно від довжини території, на якій розкинута країна. Так оця внутрішня спільність, той генетичний код, вони від того, що ми стали індивідуалістичною нацією. Коли ми стали індивідуалістичною нацією, коли це сталося, яка причина? Я це питання аналізував і написав у книжці. Багато авторів переймалося цим питанням, я також глибоко вивчив і обмислив цю проблему. Той факт, що нас об’єднує генетичний код, є запорукою того, що Україна, розкинута на величезній території і ніби не мала своєї держави. По-різному бувало в різних частинах України, але тим не менш є ота тяга до єдності, отаке центричне мислення, яке робить із нас велику націю. Ця свідомість міцно тримає нас докупи і дає нам можливість пережити всякі лихоліття. Ви дивіться, що від 1240 року до 1990 року скільки пройшло століть, і кожне століття, кожний місяць десь знаходилися хлопці, десь знаходилися дівчата, які вступали в боротьбу. Ця боротьба продовжувалася і продовжувалася.

Наші духовні отці талановито, геніально говорили про нашу національну мрію


Дев’ятнадцяте століття – це таке інтелігентське, просвітянське століття. До цього часу все була війна, боротьба. Більш успішна або менш успішна, але боротьба. 19-те століття було просвітянським, але яким! Воно дало нам Шевченка, Франка, Лесю Українку, тобто дало нам духовних отців, які талановито, геніально говорили про нашу душу і про нашу національну мрію. Вони підігрівали цю мрію, розширювали цю мрію. І тому у різних куточках нашої країни підтримували одну надію на повернення долі, своєї державності, формування нас як окремої величини, окремої нації. Ну, а 20-те століття – це період збройної боротьби. Перший період – це Перша світова війна. Другий – це період збройної боротьби. Перший період називається петлюрівщина, другий називається бандерівщина. Від 1-ої світової війни і аж до 1956 року Українська Повстанська Армія боролася без жодної зовнішньої допомоги. Потім на крові петлюрівців і бандерівців виросло шестидесятництво, яке вже є третьою хвилею в 20-му столітті, яке й добилося проголошення незалежності України.

Незалежність проголосили, але не усунули окупаційну адміністрацію


Але 1990 року ми проголосили (кажу ми, бо я мав безпосередню причетність і відношення до того, що тоді відбувалося) незалежність, але не усунули окупаційну адміністрацію. Окупаційна адміністрація залишалася у нас ось до євромайдану. Останній період – це була адміністрація бандита Януковича, коли влада була взагалі перетворена в одну величезну організовану банду, яка грабувала все населення України.

Молодь вийшла на арену політичної боротьби


Терпець нації обірвався. Але ще одне важливе. У нас в кінці року, 20-21 листопада – це та дата, коли в Україні з’явилася нова політична сила – молодь. Вона вперше проявила себе організованою політичною національною силою. Вона вперше вийшла на арену політичної боротьби. Ця молодь народилася в незалежній демократичній Україні, вона відчула свою відповідальність за долю нації. Народжена в незалежній Україні, вона не боїться Сибіру, вона не боїться влади. Мабуть тому, що вона смілива, вона патріотична. Так, вона свідомо патріотична, бо вийшла на бульвар Шевченка із плакатами «Україна – це Європа». Не Росія, не щось інше, а Європа. Отже, ця молодь, молоде покоління усвідомлювало, що Україна є європейська нація, що ми маємо розвиватися в сфері європейської цивілізації, і вона почала боротьбу проти партії регіонів, Януковича. Потім приєднався народ середнього і старшого віку. І врешті-решт перемогли, усунули партію регіонів.

Захоплення Росією Криму та нинішня загроза війною по всьому східному фронту


Але в цей момент, коли ще не була сформована нова влада, Росія – ця шовіністична імперська сила – полізла своєрідною війною на Україну. Замість того, щоб спокійно готувати нове життя, організоване життя, маємо таке своєрідне зіткнення – війну з Росією. Вона, скориставшись неорганізованістю нової влади, зуміла відхопити від України Крим, а зараз загрожує взагалі війною по всьому східному фронту. І тільки завдяки тому, що цілий світ побачив, що Україна стоїть на справедливих позиціях і захищає свої інтереси, а Росія агресивна імперська країна, яка діє явно несправедливо, то цілий світ став проти Московії, проти Путіна за народ України. Ця міжнародна сила, без сумніву, величезна, вона дуже сильна, і тому я впевнений у тому, що врешті-решт Україна переможе.

Врешті-решт Україна переможе, а Росія розпадеться


А Росія, яка почала агресію, вона тим самим прискорює час своєї дезінтеграції. Ви знаєте, що 1990-го року була перша стадія, або перша фаза дезінтеграції Росії. Тепер ми з вами напередодні початку другої фази дезінтеграції Російської імперії. Коли у 1990 році із імперії вийшли 14 союзних республік, то тепер 14 автономних республік, країв і округів, піднімаються до національної свідомості, що благо нації – це мати свою державу. Посилюється відцентровий рух, і цей рух приведе до дезінтеграції Російської федерації, і тоді Росія перетвориться у Московщину, а ті інші краї і округи стануть незалежними державами. Таким чином, те, що Путін затіяв, як спосіб продовжити існування Російської імперії та відродження великої імперії в межах Радянського Союзу, навпаки прискорить їхній розвал. Але, безперечно, імперія, яка існувала 500 років, не може за один день розвалитися, тому їхнє хиже імперське мислення ще завдасть багато шкоди Україні, і перед нами сьогодні дуже складні обставини. Я впевнений, що ви, як патріотична молодь, будете це добре розуміти і будете допомагати в першу чергу морально старшим і вам самим. Дякую, що ви мене вислухали, що витримали таку довгу промову. Тепер я би хотів відповідати на ваші питання.



Продовження на сторінці 2>>
Назад 1 2 Дальше
Микола ДЕМ`ЯНОВ 
газета: "Бучанські новини" №15 від 18 квітня 2014 року
  3
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.