» » » Журналіст в міліцейських погонах

Журналіст в міліцейських погонах


Важко уявити, як би у подальшому склалася моя доля у виборі професії коли не випадок..


У далекому 1978 році я працював електромонтером на Республіканській міжміській телефонній станції. Як було прийнято у ті роки молодого спеціаліста закріплювали за досвідченим працівником. У мене також був свій наставник Микола Крижанівський, завжди чуйний, уважний і тактовний до мене, свого учня. Колеги мені порадили написати про нього замітку і надіслати у міську газету. На моє здивування її надрукували у міській газеті «Прапор комунізму» в рубриці «Товариш про товари-ша».

Про це випадково дізнався коли надійшов гонорар за цю статтю. Знайти номер можна було у редакції. Там мені пощастило познайомитися ж досвідченим журналістом Віктором Талабаном (на жаль вже покійним). Зустріч з цією ЛЮДИНОЮ стала для мене доленосною і завжди буду вдячним своєму першому наставнику у журналістиці. Шість років як позаштатний кореспондент опановував журналістською майстерністю. Віктор Васильович став ініціатором щоб я вступав на факультет журналістики Київського державного університету. Головний редактор Олег Ситник підписав направлення на навчання. У 1984 році став студентом цього престижного вишу. Швидко сплинули роки навчання. Розпочав свою журналістську ді-яльність з багатотиражної газети київського радіозаводу. Можу уявити ре-акцію теперішнього покоління журналістів мовляв після універу і у якусь багатотиражку? Не престижно…

Проте не все так легко, як може здаватися з погляду сьогодення. Для мене було за щастя взагалі куди-небудь влаштуватися працювати за фахом, оскільки мій батько був репресований. «І тавро антирадянського відділу» було і на мені. І це я добре усвідомив, коли редактор багатотиражної газети «На трудовій вахті» Людмила Шевкіна півтори години доводила у режимному відділі заводу, що за мене буде нести особисту відповідальність. Подібна розмова відбулася і з секретарем заводської парторганізації. Можу тільки уявити, скільки цікавого вона вислухала і про мене, і про те, які журналістські кадри слід підбирати у газету. Дякуючи Людмилі Володимирівні я став професійним журналістом. ЇЇ поради, принципове ставлення до роботи і вимогливість зіграли позитивно у подальшому. Одночасно я друкувався і у «Київському віснику» (раніше «Прапор комунізму») звідки мені дали направлення до вступу в університет. Минув рік роботи у багатотиражці і мені запропонували перейти штатним кореспондентом у це видання.

Ще рік тому я навіть мріяти про це не міг, вважав, що з моєю родословною максимум на що я можу розраховувати це заводська багатотиражка і тут… На співбесіді головний редактор Олександр Ільченко більш ніж стримано мене попередив, мовляв добре подумай, чи переходити до них, чи може краще залишитися у багатотиражці. Різні думки майнули у голові. Головна – дізналися про мого репресованого батька і делікатно відмовляють у прийомі на роботу. Про це я відверто сказав своєму співрозмовнику. Олександр Михайлович відвертістю на відвертість сказав, справа не у батькові, а у самій назві газети «Прапор комунізму». Її взагалі можуть закрити.. І показав мені кілька заяв співробі-тників редакції на звільнення. Боюся, щоб ти не залишився взагалі без роботи. Подумай. Тільки за сьогоднішній день сім наших співробітників на-писали заяву про звільнення.

- Якщо у цьому справа, то свій вибір вже зробив.
Взявши чистий аркуш поперу я написав заяву на роботу. Мені здається, що главред очікував від мене цього рішення і відразу підписав заяву.
Редакція знаходилася на Маршала Гречка, 13. І займала два поверхи у будівлі «Київської правди». З колективу залишилися працювати одиниці. Переважна більшість журналістів перейшла в інші періодичні видання. В коридорах, напівпорожніх кабінетах залишилися лише кілька працівників. Всі були в очікуванні подальших подій, сподівалися на краще. Проте сталося те, що сталося. Газету лише за її назву «Прапор комунізму» закрили… можновладці, які вірою та правдою служили цій системі, а потім же вони її перші і зрадили, відхрещуючись наче від чуми, зрікаючись всіх своїх соціалістичних та комуністичних ідеалів. З боку на цю політичну клоунаду бридко було дивитися і чути паплюження всього того, що було напрацьовано за роки Радянської влади.

Я завжди залишався позапартійним. Але чесно кажучи за державу було образно коли з вуст комуністичних запроданців лунали звинувачення на адресу колишнього і могутнього Радянського Союзу. Минули роки незалежності в Україні і багатьом з нас стало трохи сумно за тим економічним застоєм при якому не все так було погано. А тоді в 1991 році редакція жила в очікуванні змін. Не дивлячись на заборону друку газети, на те, що ми тривалий час не отримували зарплату невеличка група журналістів виходила на роботу і готувала свої матеріали, сподіваючись, що невдовзі вони потраплять на шпальта газети. Працювали на голому ентузіазмі.

Одного разу головний редактор запросив мене до свого кабінету. Розмова була відверта. Раніше Олександр Михайлович вів тему кримінал. Тепер цю рубрику покладав на мене. І настійно радив підготувати цікавий матеріал на цю тематику, свого роду мою візитівку. Щоб і він, і колектив могли переконатися – до редакції прийшла не випадкова людина. Прийшовши з багатотиражки у всеукраїнську газету мені здавалося, що саме старші ко-леги повинні тобі підказувати теми, радити на що саме звернути увагу, то у перші дні усвідомив ніхто тобі нічим тут не зобов’язаний. Саме ти повинен шукати теми, налагоджувати зв’язки і пропонувати свої матеріали.

І заввідділом і редактор мав право відхилити або дати згоду на запропоно-вані особисто тобою теми. Тоді я усвідомив, «прохідних» матеріалів тут друкувати не будуть оскільки редактор добре розумівся на цій тематиці, більш того. Це була одна з його улюблених тем можливо тому, що армійську службу він проходив саме у внутрішніх військах, етапу вав та охороняв спецконтингент. Здивувати його якоюсь новизною в цій тематиці було вкрай важко. Навіть неможливо. Це можна було побачити з його творчого доробку. Здавалося не було такого випадку в кримінальній тематиці про який Олександр Михайлович не писав у газеті. Ускладнювало мені завдання і те, що у редактора були чудово налагоджені контакти у силових структурах, всіляких прес-центрах, прокуратурі. Його відразу повідомляли про скоєні резонансні злочини і судові засідання. Він чудово володів ситуацією про те, що скоюється у кримінальному світі. Вночі я довго не міг заснути адже вранці шефу потрібно вже доповісти і запропонувати свою тему. Розмірковуючи над темою чомусь згадався документальний фільм «Вищий суд» який кілька років тому показували по телебаченню. Сюжет фільму: Валерій Долгов з подільниками йде на пограбування квартири.

За їх інформацією господарів вдома не буде. І раптом вони повертаються. Зброя була у руках Валерія. Він робить два постріли. Вони виявилися смертельними для господарів квартири. Вирок – вища міра покарання. Тележурналісти в камері смертників беруть у нього останнє інтерв’ю. Фільм закінчується тим, що камера порожня… В очікуванні нових смертників. Наступного ранку я запропонував шефу подібну тематику. Він погодився адже раніше подібні інтерв’ю на той час не друкувалися у пресі. Олександр Михайлович подзвонив до начальника Головного управління (тоді ще) МВС України в Київській області і попросив посприяти в цьому питанні. Наступного дня мене запросили на нараду начальників підрозділів управління по виконанню покарань на якій був присутній і начальник СІЗО.

Відразу після оперативної наради ми поїхали у слідчий ізоля-тор м. Києва та Київської області. Начальник СІЗО у своєму кабінеті вийнявши з сейфу 11 кримінальних справ запропонував на вибір зустрітися з одним із засуджених. На титульній обкладинці кожній з справ червоними літерами було позначено «ВМН» - вища міра покарання.

Беру у руки одну з карних справ. Читаю: «Олександр Мамедов, 1961 р.н. Народився у м. Астрахані. Раніше судимий за розбій та пограбування. На території санаторію «Орленок» (смт. Ворзель) у стані алкогольного сп’яніння під час сварки на ґрунті неприязнених відношень з метою навмисного вбивства наніс потерпілому багато ударів ножем. Потерпілий помер.»

Гортаючи судові справи звернув увагу на те, що у переважній більшості тих, кому присудили «вишку» - молоді люди. Звідки у них стільки жорстокості? Скільки у їх характері озлоблення і неприязненого ставлення до оточуючих і хто винен у скоєному? Відповіді я не знаю…
Була надана можливість зустрітися з одним із засуджених при умові їх згоди. Одним з них був Олександр Іванов, 1963 р.н. народився у Києві. Звинуваченого та засудженого за вбивство сина самого Івана Плюща, який на той час обіймав досить високу посаду у державі. Й досі не можу забути нашу першу з ним зустріч..

- Ви гадаєте, коли мене поведуть на розстріл мене можна буде вва-жати повноцінним? – звернувся до присутніх у кабінеті Іванов,- навіть коли всі психіатри світу визнають мене нормальною людиною перед стратою, я все рівно залишуся з психічними відхиленнями. Олександр прискіп-ливо подивився на журналіста. Важко було дивитися у його вицвілі очі, в яких не було навіть маленької іскорки життя. А від повної ізоляції і 10 місячного знаходження у камері смертників він з трудом підбирав слова. Його тіло помітно тремтіло, але не від холоду. У приміщенні було тепло, а від постійного напруження в очікуванні того, що кожну мить за ним можуть прийти для виконання вироку… В подібній ситуації кожен може втратити розум: лякав не сам розстріл, а його очікування. Потім я збагнув, скількох зусиль і психологічного напруження ятрилося у нього на душі.

Можливо вважав що по його душу вже прийшли… А коли вже переконався, що дійсно на зустрічі з журналістом, трохи заспокоївся і відверто розповів про останні роки свого життя. До перебудови він працював разом з батьком та старшим братом на заводі «Арсенал», у цеху зборки фотоапа-ратів. Це була шановна сімейна династія. Розпочалася перебудова. Сашко втратив роботу, підробляв таксистом. Фатальним для них обох виявилося знайомство з Вадимом Плющем.

Іванова звинуватили у жорстокому вбив-стві Вадима, 94 колото-різані рани по всьому тілу. У цій карній справі бу-ло чимало запитань ніж відповідей. Якщо до зустрічі з Івановим у своєму матеріалі хотілося затаврувати його ганьбою, як жорстокого вбивцю, то вивчивши матеріали справи і поспілкувавшись з ним став обережнішим у своїх висновках в журналістських статтях. Одного разу до мене в редакцію завітали літня жінка з сином. Це були мати і старший брат Іванова. Вони усно подякували за об’єктивні журналістські матеріали. За їх переконаннями Сашка підставили справжні вбивці, погрожуючи йому смертю рідної 3-х річної дочки та жінки у разі, якщо він не візьме це вбивство на себе… І його рідні, і я сподівалися на перегляд цієї справи. Але сталося те, що сталося. Адвокату надійшов лист в якому повідомлялося про те, що прохання про помилування було відхилено, а смертний вирок здійснено. На все життя запам’ятав слова Олександра: «Щоб людина по справжньому оцінила все те, добре що у неї є, це потрібно відняти»…

А тим часом фінансова ситуація у газеті ускладнювалася. Засновники були незадоволені тим, що наш «Київський вісник» поступається конкуренто-спроможністю «Київським відомостям». Якщо у нас працювало всього 10 творчих працівників, а у них більше ста, до того ж власкори по всій Україні звичайно, ситуація у боротьбі за читача була не на нашу користь. Потрібно було щось змінювати. Засновники вимагали суперових або сенсацій-них матеріалів. Якщо їх нема, то слід вигадати..

Головний реактор з цим не погодився і це коштувало йому посади.. На його місце привели свого, який з усім заздалегідь був погоджений. Він прийшов не один, а зі своєю командою. І розпочалося втілення ідей засновників у життя. Одна зі сторінок формату А-2 була порожня. Тільки невеличке повідомлення у рамці набране напівжирним шрифтом: «На цьому місці сьогодні повинен бути надрукований матеріал нашого спеціального кореспондента. Але з завдання він повернувся пізніше ніж очікувалося. Завтра читайте його сенсацій-ний матеріал «Сіра речовина» саме у нашій газеті.» І дійсно, наступного дня не те що читачі, а ми, журналісти були шоковані «подібним витвором мистецтва»!

Сюжет: Похилий киянин після дачі повертається додому. Звичайно, відразу під душ. І тут, замість звичайної води тече якась сіра речовина яка повністю розчиняє тіло людини і вони разом з цією речовиною зникаю у каналізаційних стоках. Повний абсурд. Але написано було настільки достовірно, що пересічені громадяни повірили у цю нісенітницю. Газету миттєво розкупили. Засновники були на сьомому небі від щастя. Тому, хто написав цю маячню відразу видали премію. І його ставили за приклад всім творчим працівникам редакції.

Мовляв, вчитеся як потрібно писати правильні статті. Ейфорія від цього тривала недовго. До першого дзвінка з прокуратури і приходу працівників правоохоронних органів. Правозахисники вимагали дати пояснення (газета офіційна, до того ж всеукраїнська!) про обставини зникнення людина і настійно просили вказати адресу по якій трапилася пригода. Нарешті до засновників почало доходити про можливі наслідки всього цього. Про деталі розслідування нас не інформували. І що вони могли сказати у своє виправдання? Але наступного дня заявили, їм легше нам платити гроші за те, щоб не ми і не періодичне видання не виходило взагалі. Дешевше буде. Згодом так і трапилося. Але на той час мене запросили до іншого відомчого видання.

Ним стала газета МВС України «Іменем Закону», згодом мене атестували і моя одна з найулюбленіших тем - це кримінальна тематика і все, що пов’язане з нею. Але це вже тема іншого журналістського матеріалу.

Пізніше я дізнався один із так званих засновників за різні фінансові махінації в «Київському віснику» змінив свій модняцький костюм на арештантський. Інші безславно зникли з редакції. Боляче за газету, у якої було майбутнє аби не втручання подібних ділків які не собі ні газеті не могли дати ладу.

Я усвідомив, що перспектив у газеті нема і перейшов працювати до редакції щотижневика МВС України «Іменем Закону», потім підвищився у посаді і мене атестувати присвоївши спеціальне звання лейтенанта Головного центру громадських зв’язків МВС України.

Фото з архіву:
Назад 1 2 Дальше
8 1

Володимир Еннанов. 
Буча
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.