Андрієва війна

Бучанець Андрій Блонський, офіцер-десантник, прямо з Київського Майдану пішов на схід захищати гідність і цілісність України від агресії сепаратистів. Своє сорокаріччя відзначив у Слов’янську. Зараз, перебуваючи вдома в короткій відпустці, він ділиться з нашими читачами досвідом участі в «гібридній» війні, що нав’язана Україні російськими мілітаристами.

Світла память Бучанцю, Герою воїну - лейтенант Блонський Андрій з нами назавжди


З Майдану на війну
19-го січня, коли по телевізору показали, як побили нашу молодь, я пішов до сусіда, позичив резинові чоботи і поїхав на Майдан. Почав там жити, приїжджаючи додому раз на місяць-два. Так почалася моя боротьба. На Майдані були до 9-го травня. Відпрацьовували разом з «Чорною Сотнею», щоб не було ніяких терактів, ніяких проблем. Потім дочекалися, коли Кличко буде оголошений мером Києва. І все – поїхали всією львівською групою на передову в Слов’янськ.
На одинадцять хлопців було чотири автомати, купили один тепловізор, шість бронежилетів і три каски. Брали участь в штурмі злощасної гори Карачун, яку взяли з третього разу. Закріпилися на ній і вели боротьбу з Бабаєм. На нашому блокпосту було щонайбільше сто бійців, а угрупування Бабая налічувало півтори тисячі бойовиків. Серед них відсотків сорок – це реальні професіонали, які пройшли по дві-три війни. Там негри, албанці, болгари, серби – мерзотники зі всього світу. Решта – це так звані «ополченці», які за гроші продали свою країну. Тут молоді місцеві жителі, спортсмени, наркомани. Трапляються серед них і українці.

Підступність бойовиків
Це люди, які стріляють з-за спини дітей і жінок. Боляче буває дізнаватися, що якась бабця здає снайперам дах свого будиночка за двісті доларів на годину. Всі ці снайпери – російські офіцери. Сидить такий снайпер 2-3 дні на даху такого будиночка і косить життя 19-літніх українських бійців, цілиться в медиків і офіцерів. Або приходить ще одна бабця і просить тонометр, щоб поміряти собі тиск або чогось поїсти, а в самої в кишені iPhone 5 з включеним GPS навігатором. Щойно бабця пішла, як нас накрив прицільний мінометний вогонь.

Жахіття війни
Постійно буває страшно – лягаючи спати вночі і прокидаючись вранці. Страшно, коли три дні не пив воду – починає плисти перед очима.
Страшно, коли доводиться підбирати відірвані руки і ноги. Страшно усвідомлювати, що з усієї групи зброю в руках колись тримав один тільки прапорщик. Тому що решта – не десантники, а добровольці. І це теж страшно. Страшно, коли тримаєш оборону на блокпосту під Слов’янськом і маєш на озброєнні три міномети виробництва 1937 року. За три місяці війни втрати нашої групи становили 170 чоловік, а людей Бабая знищили в десять разів більше.

Ми – побратими
До нашої команди навіть у штабі АТО звертаються не інакше, як «побратими». Патріотизм об’єднує людей. Ми вчилися один від одного. Там був Саїд, професійний розвідник, 55 років, командир «Тринадцятого району», у якого це вже восьмий військовий конфлікт. Він брав мене з собою «на роботу», я переймав від нього вміння і тренував хлопців в своїх мобільних групах. Між передовими загонами відстань 500 метрів, вони стоять в стратегічних точках і на розвилках доріг. Але між ними існує тісний зв’язок. Ми всі загартувалися, особливо після дуже жорсткого досвіду в Слов’янську. Зараз вже покращилася координація. Відбулася заміна офіцерів, командирів підрозділів, батальйонів. З різних причин – за слабкість духу, за помилки, явні промахи, злиття інформації.
Андрієва  війна


Порядок на заставі
На блокпосту 3-А «Кандагар» – розвилка на Луганськ і Красний Лиман – суворий сухий закон і дисципліна. Можете собі уявити сотню хлопчиків, які тримають вихід зі Слов’янська та утримують натиск півтори тисячі бойовиків. Ніколи не було легко – нас штурмували по 5-6 разів на день. За ці чотири місяці я випив тільки один раз. Одного разу, після жорстокого мінометного обстрілу і загибелі мого побратима, я випив двісті грамів спирту, взяв дві «мухи», автомат, десяток гранат і пішов сам в Слов’янськ, без нікого. Приніс звідти три автомати, але зі мною потім дві доби ніхто не розмовляв. Ми переживаємо дуже велике нервове напруження. Тут, вдома, перших три дні половина мого обличчя трусилася. Тільки сьогодні, на п’ятий день, я зміг виспатися, значить, попустило.

Мобільна група
Така група має обладнаний кулеметом джип і до одинадцяти бійців: два снайпери, один медик і 6-7 стрілків. По суті, це ударна група, яка вибиває сепаратистські блокпости, а вже після нас туди заходять солдати. Ми займаємося розвідкою, і нам допомагають нормальні місцеві люди, які повідомляють, де вивантажуються міномети запроданців. Намагаємося знайти колишніх українських офіцерів. Працюємо узгоджено з групами добровольців, «мексиканцями», «тринадцятим районом», «львівською вісімдесяткою», «дев’яносто п’ятою». Це воїни, це чоловіки.

Гіркота
Коли був Майдан, ми з саморобними щитами стояли проти «беркутів», озброєних автоматами Калашникова. А вони там голосували за всякі «де-ен-ери». Тепер же вони реально зрозуміли, що ними користуються. У них у багатьох відкрилися очі, тому що їх грабують, у них забирають і їх нищать. Здоровенні місцеві мужики – просто безпорадні, вони стають біженцями. А у мене в групі хлопчина, Володька, важить 42 кілограми – він тягає автомат і захищає країну від агресорів. Гірко буває і через своїх «щурів», які привласнюють зібрані людьми гроші. І немалі гроші. Тут був один сотник – депутат облради – довелося його замінити на порядного побратима.

Дід Віктор
Мій дід по матері був випробувачем танка Т-34. Він з екіпажем таджиків брав участь в битві проти дивізії «Мертва голова». Вони підбили тридцять «Тигрів». Мій дід – це моя гордість, він передав мені свій характер. Діду було 70 років, коли він, прикутий до коляски, міг зробити стойку на руках.

Воїн світла
Пару тижнів тому назад ми повернулися з розвідки, і до нас плрийшов хлопець по імені Серьога, який шукав майданців, щоб приєднатися до групи. На запитання, що його пов’язує з Майданом, сказав, що служив у «Беркуті» і два рази стрельнув у натовп. Я його пробачив. Мій кум, коли я був на Майдані, виводив проти нас тисячі спортсменів «тітушок». Я його пробачив. Я хочу бути добрим, тому що люди повинні жити. Є дуже багато введених в оману людей, які не розуміють, де вони знаходяться. Багато людей не можуть самі в собі розібратися. Я, слава Богу, розібрався в собі. Треба любити людей, треба їх жаліти. Люди насправді дуже слабкі.

Але є мама, яка мусить бути сильною і яка разом зі своїми вихованцями в дитячому будинку щодня запалює свічку в церкві. Є син Дмитро, «ксерокопія» татка, який просить Бога про його повернення живим. А ще є побратими, друзі, сусідські діти, з якими Андрій ходить на озеро і яким розповідає про війну, колишні однокласники і вчителі школи №4. Всі вони – його реальна підтримка.
Микола ДЕМ’ЯНОВ 
газета: "Бучанські новини" №31 від 15 серпня 2014 року
Блонський АТО
  19
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.