» » » І все повториться спочатку..

І все повториться спочатку..

Справжня жінка завжди асоціюється із поняттям матері, подруги, наставниці, гарної господині. Вона несе в життя високість, вона гарна і самобутня. Ці слова якнайкраще підходять до бучанки – Лариси Русінової-Ігнатенко, яка близько 60 років пропрацювала у нашому місті. Лариса Леонтіївна вчитель-вихователь Бучанської ЗОШ-інтернат і майже все своє життя присвятила дітям, зачаровуючи їх своєю мудрістю, спокоєм і душевним теплом.

Хоча доля в цієї жінки була дуже непростою, вона не втратила ні віри, ні оптимізму, ні щирого доброго серця. Тож, Лариса Леонтіївна і сьогодні продовжує працювати в своїй затишній майстерні, навчаючи учнів вишивати, в'язати, робити прекрасні речі власними руками. А про рівень самої майстрині свідчить те, що багато її робіт нині прикрашають чиїсь оселі в Італії, Іспанії, Канаді, Німеччині, Ізраїлі. Насамперед, це картини й панно зроблені художньою гладдю, аплікації, макраме. Основна тематика – це мотиви казок та природа, тобто все, що таке близьке дітям та, власне, і дорослим. Чимало робіт є окрасою школи і висять на стінах. Ними на перервах залюбки милується дітвора. І дійсно, щоб зробити все це потрібно мати талант від Бога і неабияке бажання творити. А цього у Лариси Леонтіївни – вистачає сповна. Тим більше, що це родинна справа, адже і бабуся, і мама – були справжніми майстринями.

Та повернемося в історію. Все почалося у тепер вже далекому 1934 році. Батько Лариси знайшов у Бучі роботу - і вся родина переїхала жити до селища. Дуже вже сподобалася навколишня природа, краса і якийсь невимовний величний спокій, який йшов буквально від кожного камінчика. Мама дівчинки працювала спочатку у школі №7 (тепер ЗОШ №1), а потім і в бучанському дитячому будинку. Та й сама Лариса закінчила тут школу. Було дуже нелегко – голодні часи, становлення. А згодом почалася війна, яку Лариса Леонтіївна зустріла молодою дівчиною. Про ті часи згадувати сумно. Війна не пощадила ні рідних, ні друзів. У 1943 році батько загинув на фронті, із життя пішло багато знайомих. На власні очі довелося бачити окупацію рідного селища. До цих пір в пам’яті залишилися фрагменти, як німці розстрілювали бучанців на «лисій горі» (як їхати в сторону Мостища). Одним із найяскравіших епізодів стало те, як п’ять з половиною тисяч людей з Ірпінського регіону погрузили у великі машини і повезли до Радомишля (мабуть, був задум забрати їх для роботи в Польщі). У них забрали особисті речі, документи, приставили охорону. Спати доводилося у тісняві та в антисанітарних умовах, бо два місяці жили у бараках. Перед цим їм наказали йти до Козинців і перечекати там окупацію, але це виявився обман. Євреїв відібрали відразу, й після цього їх більше ніхто не бачив.

Врятувало жителів Приірпіння втручання партизанів, які допомогли повернутися додому.
Довідка

Лариса Леонтіївна Русінова-Ігнатенко, народилася в 1928 році. У Бучі проживає з 1934 року. Історик за фахом, закінчила Київський педагогічний інститут ім. Горького. Майже все своє життя працювала спочатку в бучанському дитячому будинку, а потім в школі-інтернаті.
Лариса Леонтіївна — прекрасна майстриня. Авторка багатьох вишитих картин, багато її робіт опинилося закордоном. Вона вкорінює своєю працею любов до рідної землі, утверджує в душах малечі високі духовні істини. Внесок Лариси Леонтіївни у розвиток освіти відзначений багаточисельними грамотами і подяками (зокрема і від вдячних учнів), вона має звання вчитель праці «Золоті руки» і «Відмінник освіти».


Минули роки, закінчилася війна і потрібно було жити завтрашнім днем. У 1948 році Лариса вступила до педагогічного інституту ім. Горького (нині М. Драгоманова). Історик за фахом. У 1952 році працювала вчителем географії у київській школі. І навіть в педагогіці талант Лариси Леонтіївни виявився сповна. Вона настільки цікаво та захоплююче розповідала дітям про Африку – її природу, кліматичні особливості, які смачні фруктові дерева там ростуть (а були голодні часи!), що не встигли дорослі зогледітися, як весь клас нишком пробрався на потяг, який прямував до Одеси. Маленькі бешкетники потім розповідали, що вони зібралися їхати до Африки, а в Одесі можна було сісти на корабель, який туди прямує. Керівництво школи оцінило талант педагогіки своєї працівниці, а от молоденькій вчительці було не до жартів. Вона сильно перехвилювалася, що діти й справді могли кудись заїхати. А загалом, це були чудові два роки вчителювання.

Та у 1954 році Лариса Леонтіївна знову повертається до рідної Бучі – вже назавжди. Вона почала працювати у бучанському дитячому будинку №9. З 1957 по 1959 рік обіймала посаду завуча. Все своє тепло і любов жінка віддавала дітям. Лариса Леонтіївна була для них не тільки старшою, вчителем, але й вірним другом, мамою. Кожного втішить, розрадить, допоможе усім, чим зможе – і навіть вже після закінчення навчання. «Раніше, коли діти випускалися, ми їм ціле придане готували, навіть ложки та тарілки в них були свої. Та й гроші давали, поки вони не влаштуються. А зараз, держава кидає осиротілих дітей на призволяще. Вони виходять з інтернату і не знають, що їм робити далі..» - переживає жінка. Але більшість колишніх дітей, тепер вже дорослих і солідних, не забувають про вчительку, яка подарували їм стільки тепла. Й досі повертаються і провідують її вдячні хлопці і дівчата. А це – найвища нагорода для педагога.


Сама ж Лариса Леонтіївна народила і виховала трьох синів, яким також віддала свою безмежну любов і турботу.
У 1960 році дитячий будинок розформували. Так і утворилася школа-інтернат, де жінка працювала вихователем, відвідувала хор вчителів (утворився у 1960 році).

Якось тодішній директор інтернату побачив її вишивки. Його настільки вразили красиві роботи, що Ларису Леонтіївну попросив оформити клас. Так вона стала вчителем праці. Відтоді минуло вже багато часу, але навіть зараз, у свої 82 роки, займається улюбленою справою – мистецтвом і навчанням дітей.
«Діти – різні, тому потрібно до кожного знайти індивідуальний підхід, завоювати довіру, адже якщо її втратиш, то вже не повернеш. Щоб їх навчати, потрібно бути великим актором, але актором у серці та в жодному разі не допускати фальші. І головне – потрібно дійсно любити і поважати своїх учнів, бути для них другом», - ділиться секретами педагогіки Лариса Русінова-Ігнатенко.


«Я вірю, що добро – породжує добро, а тепло серця – ласку у відповідь. Все у світі змінюється, прийде час, і не буде вже нас. Але якщо любити людей, свою справу, свою землю, любити життя – то все повториться спочатку. Гарне і добре ніколи не зникає безслідно й хтось продовжить розпочаті справи, а, можливо, повторить чиюсь долю. Такий закон зміни поколінь», - переконана Лариса Леонтіївна.

Сьогодні вона веде уроки і гурток. А ще – ходить зі своїми вихованцями у похід, розповідає їм про історію рідного краю, про війну, про те, що сама бачила і пережила… Дивлячись на цю жінку розумієш, що роки не торкнулися її, бо не старіє добра і щира душа. Вона й досі – сучасна, красива, талановита, ніжна й сповнена енергії до життя. Вона – справжня жінка…
газета: "Бучанські новини" №9 від 5 березня 2010р.
Людмила Гладська
  0
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.