Кілька тижнів тому до Києва на передачу «Свобода слова» завітав всесвітньовідомий поет Євген Євтушенко. Коли я побачив Євгена… в ефірі, то відразу після програми зателефонував шанованому метру поетичного слова. І той дав згоду на зустріч…— Привіт, привіт… Здається ми не бачилися років з десять…
—Точніше – одинадцять… Це було в Брукліні, в Нью-Йорку, на зустрічі із вашими шанувальниками.
– Вірно… Але давайте, Сергію, до справи… У мене обмаль часу, а хотілося б пройтись вулицями Києва, поспілкуватися з небагатьма друзями, які тут у мене ще залишилися.
– Свого часу неабиякого розголосу набула ваша поема “Бабин Яр”. Чому вас, москвича, зачепила ця тема?
— Я ненавиджу фашизм, і це почуття в мене постійне. Я добре розумію, яке зло він несе людям, світу. Я не можу зрозуміти, як могло трапиться, що в наш час, у день народження Гітлера, на площі біля пам’ятника Пушкіну в Москві збираються фашисти. Для мене це неймовірно! Як таке могло трапитися в країні, де під час Другої світової війни загинуло 26 мільйонів наших співвітчизників.
Я також ненавиджу націоналізм. Націоналізм російський, український, єврейський, грузинський… Націоналізм і фашизм – рідні брати.
Якось я побував у Абхазії, де в мене був будинок. Його спалили. У мене були друзі абхазці та грузини, зараз вони по різні боки барикад.
Так ось, я їхав по вулиці, а навкруги сплюндровані санаторії… і раптом почув дивний звук, чи то стогін, чи то плач. Це стогнали… дерева під тягарем незібраних плодів… І тому я завжди на виступах читаю “Бабин Яр” - я ненавиджу війну й насилля, я люблю життя та земні радості.
—Ви були досить молодим, коли написали “Бабин Яр”. У той час навіть тема Голокосту в нас не піднімалася…
— Це трапилося в 1961 році. Я побував у Бабиному Яру в Києві - і був спантеличений, вражений побаченим: на місті колосальної людської трагедії знаходилось… сміттєзвалище. Мене привів туди молодий журналіст Анатолій Кузнєцов. Я взяв з нього слово написати роман. Пам’ятаю, він заперечив мені: “Та хто його дасть надрукувати?” - “Не має значення, - відповів я. – Ти напиши, а книга шлях до читача знайде”. Так і трапилось. А я того вечора написав вірш і по телефону почав читати його своїм київським друзям. Та КДБ було на чатах. Наступного дня мав я читати вірші перед аудиторією, але вранці побачив зідрані афіші. Після цього 24 роки я не міг виступати в Києві.
— Зараз ви живете та працюєте в Америці. Були там у різні періоди: і під час “холодної війни”, і в часи перебудови. Як вам здається, змінився характер еміграції, її ставлення до літератури, до поезії?
–Так, без сумніву. Раніше літературою цікавилось, в основному, старе покоління емігрантів. Люди молодшого віку, не маючи змоги повернутися на Батьківщину, намагались, навіть ціною втрати рідної мови, максимально адаптуватись і американізуватись. І це можна зрозуміти.
Зараз ситуація інша. В Нью-Йоркському університеті, в Квінс-коледжі, де я читав лекції, в інших навчальних закладах дуже багато студентів із колишніх республік СРСР. І вони дуже добре розуміють цінність російської мови для перспективи в будь-якій професії в XXI столітті. Інстинкт, якщо можна так сказати, розумніше розуму й сам відшуковує те, що йому потрібно робити. Так що явище - це для мене відрадне.
—“Росіяни”, так в Америці називають усіх, хто приїхав із колишнього Радянського Союзу, в США стало помітно більше. Чи відчуваєте ви це?
—Коли я читав лекції в американській глибинці в Оклахомі, в містечку Талса, то виявив там чимало росіян, і це не тільки імігранти.
Справа в тому, що Талса – побратим підмосковного Зеленограда, міста, в якому знаходиться значна кількість підприємств військово-промислового комплексу. В ньому дуже багато кваліфікованих інженерів та робітників. І зараз ці люди активно займаються бізнесом. Зараз вони їдуть в Америку на навчання, вчаться основам бізнесу, економіці, підприємництву. В свою чергу, влада американського містечка відкрила бізнес-клуб у Зеленограді. І мене найбільше вразило, що наші люди, ну які вони мільйонери, зустрічають американців, які приїздять у їхнє місто, з широко розчахнутою душею. І американці завжди вражені щирістю росіян. І це взаєморозуміння – найголовніше в сучасному житті. Нам набридло боятися одне одного, набридло прицілюватися одне на одного ракетами. Слава Богу, що наші народи знаходять взаєморозуміння.
— Те, що ви читаєте лекції в Америці, не означає того, що ви не потрібні на Батьківщині?
—Це не зовсім так. Я поясню чому я працюю в Сполучених Штатах. У нас до тепер “з успіхом” діє бюрократична машина, в тому числі – університетська.
У мене, по суті, немає освіти. По всіх існуючих стандартах я взагалі не маю права викладати. Я був виключений зі школи, я закінчив сім з половиною класів. Потім надрукували мою книжку і, як виключення, прийняли до Спілки письменників. Після цього – в Літературний інститут без атестата зрілості, а згодом мене звідти звільнили. То ж, з точки зору освіти, я - ніхто. І тому мене не запрошують до вищих навчальних закладів.
Ну, а якщо говорити відверто, то зараз багатьом письменникам, надто – поетам, дуже важко жити на гонорари. Навіть покійний Булат Окуджава говорив про те, що він живе на гроші, зароблені від виступів за кордоном.
Та й наші читачі, лікарі, інженери, вчителі отримують мізерну платню. Вони намагаються заробити різними засобами собі на життя. І вже читати просто немає коли. “Пішла” найбільш освічена, найбільш віддана частина наших читачів. А видавництва, в гонитві за прибутками, друкують сумнівні детективи та ледь закамуфльовану порнографію. У видавців майже пропала цікавість до поезії, а поезія – це світле кохання, віра й надія, ненависть до зла, горя та насилля…
—Зараз, як ви відмітили, впав інтерес до поезії. Але і в Україні, і в Росії з’явилось чимало цікавих, своєрідних поетів. На жаль, вони видаються мізерними тиражами, їх ніхто не перекладає – ні з української на російську, ні – навпаки. Чи можна сьогодні щось зробити в цьому питанні?
— Потрібно робити! Ми домовились із керівником вашої Спілки письменників Володимиром Яворівським про те, що будемо організовувати спільні виступи українських та російських поетів у Києві та Москві. А в подальшому, я так думаю, ці виступи переростуть у щось більше…
…Поет вкотре подивився на годинник і сказав: “Вибач, Сергію, мені потрібно йти. А читачам “Бучанських новин” - привіт і побажання більше читати поезію. А ще – миру в душах і серцях”…
Вів розмову
Сергій Куліда
