Є люди, про яких ми просто не маємо права мовчати. Адже, поки ми тут гуляємо парками, працюємо в офісах, ходимо по магазинам, загалом, займаємось буденними справами, вони – захищають нас від ворога, ризикуючи життям.
Сьогодні ми розкажемо історію про справжнього українця Григорія Ігнатова з позивним «Казах».
![]()
Смаглявий, чорноокий чоловік з чітко окресленими рисами обличчя, в яких одночасно читається вольовий характер та природна доброта, розповідає про речі, значення та важливість яких багато хто не розуміє. Григорій Ігнатов унікальний тим, що, отримавши важке поранення, він, кулеметник 25 БТО «Київська Русь», не залишив позицій і продовжував бій.
Снайперська куля поцілила йому в праву руку, пошматувавши її. В результаті, вона стала абсолютно нерухомою. Втім, солдат не здався. «Казах» перелаштував кулемет під ліву руку і ще декілька годин продовжував обстрілювати ворожі позиції, незважаючи на пекельний біль і кров, що струменіла із рани. Григорій добре розумів: бій без кулеметника приречений на поразку, тож не міг залишити своїх бойових побратимів напризволяще.
«Сім діб поспіль дев’ятеро людей захищали позиції на Світлодарській дузі. Двічі на день ми йшли в п’ятигодинний бій. І знаєте, що? Нам вдалось вивести з ладу роту солдат», – почав розповідь Григорій.
Про себе Григорій повідав, що народився і провів частину дитинства в Казахстані (звідси і позивний «Казах»). Та невдовзі його мати-українка розлучилася з батьком Григорія і повернулася з сином на Батьківщину.
Тривалий час його життя йшло за стандартним сценарієм «робота-дім-сім’я-робота», поки події на сході України не сколихнули весь світ. Григорій Ігнатов довго не роздумував – йти чи не йти на фронт. Він був впевнений: йти захищати рідну домівку – це святий обов’язок справжнього чоловіка.
Мабуть символічно, що його останнє місце роботи – компанія «Герольд-майстер», яка займається виробництвом медалей та орденів для учасників АТО. Тобто, він робив нагороди для інших, а тепер і сам має кілька власних...
Останнім поштовхом піти на війну стала випадкова зустріч. Вранці, дорогою на роботу, він побачив свого знайомого. Його рука була зафіксована апаратом Єлізарова. Таку конструкцію ставлять при дуже тяжких переломах, для того щоб зрослась кістка. Виявилось, що поранення товариш отримав в зоні АТО. Після цієї зустрічі Григорій прийняв остаточне рішення…
Отож, Григорій Ігнатов добровільно пішов на фронт, залишивши вдома дружину і восьмирічного сина, інакше вчинити він не міг. Після цього життя, звісно ж, кардинально змінилось. Але ці зміни, з одного боку, йому навіть подобались. Спочатку «Казах» був на позиціях, які обороняв батальйон «Донбас». Втім, на тій ділянці оборони майже нічого суттєвого не відбувалось. Тому у чоловіка з’явилось бажання перейти туди, де проводяться реальні бойові дії. Це виявилось не так вже й просто. Григорій розповідає: «Два місяці я руйнував цю систему, писав рапорти і вмовляв керівництво перевести мене в інший підрозділ. Зробити це було важко, але мені вдалось».
![]()
Згодом йому пішли назустріч. Спогадами про ті часи він ділиться неохоче. Адже негоже справжньому патріоту вихвалятись такими речами. Лише в кінці червня цього року він потрапив до 25 батальйону «Київська Русь». Правда, ненадовго, всього на вісім днів.
Той останній день на лінії зіткнення, коли він продовжував воювати з отриманим пораненням, приніс йому багато болю. Не лише фізичного, але й морального. Адже в один день не стало його трьох бойових товаришів. Найбільше переживав смерть 24-річного хлопця з позивним «Домік». «Я не думав, що буду плакати. Він став мені справжнім другом, хоча я знав його лише добу», - ділиться болем Григорій. А ще з особливою повагою Казах згадує командира розвідки 25 батальйону з позивним «Сват», який того дня виводив його з позиції, прикриваючи своєю спиною.
Взагалі, вірність для Григорія – понад усе. «До війни в мене не було друзів, а зараз вони з’явились. І я маю честь бути знайомим з такими людьми. Тому для мене зараз найважливіше завдання – вилікувати руку та повернутись на передову».
Окрім друзів на фронті, «Казах» має багато друзів і в Бучі. Особливо він вдячний керівнику ГО «Бучанська варта» Богдану Яворському, а також всім іншим волонтерам. «Якби не вони тут, нас би не було там. І взагалі, немає такого міста в Україні, де так піклуються про бійців, як в Бучі», - вважає Григорій.
Крім того, Григорій Ігнатов дуже вдячний лікарям Ірпінського шпиталю, яким вдалось «реставрувати» знівечену руку, і завдяки чому він вже скоро повернеться на передову – щоб разом з вірними побратимами захищати Батьківщину. «Розумію, що це звучить дивно, втім за 40 років життя я не зміг себе відшукати, а на війні знайшов. Якби я міг обирати сценарій свого життя, я все одно обрав би саме ці події», – без пафосу говорить «Казах»...
Сьогодні ми розкажемо історію про справжнього українця Григорія Ігнатова з позивним «Казах».
Смаглявий, чорноокий чоловік з чітко окресленими рисами обличчя, в яких одночасно читається вольовий характер та природна доброта, розповідає про речі, значення та важливість яких багато хто не розуміє. Григорій Ігнатов унікальний тим, що, отримавши важке поранення, він, кулеметник 25 БТО «Київська Русь», не залишив позицій і продовжував бій. Снайперська куля поцілила йому в праву руку, пошматувавши її. В результаті, вона стала абсолютно нерухомою. Втім, солдат не здався. «Казах» перелаштував кулемет під ліву руку і ще декілька годин продовжував обстрілювати ворожі позиції, незважаючи на пекельний біль і кров, що струменіла із рани. Григорій добре розумів: бій без кулеметника приречений на поразку, тож не міг залишити своїх бойових побратимів напризволяще.
«Сім діб поспіль дев’ятеро людей захищали позиції на Світлодарській дузі. Двічі на день ми йшли в п’ятигодинний бій. І знаєте, що? Нам вдалось вивести з ладу роту солдат», – почав розповідь Григорій.
Про себе Григорій повідав, що народився і провів частину дитинства в Казахстані (звідси і позивний «Казах»). Та невдовзі його мати-українка розлучилася з батьком Григорія і повернулася з сином на Батьківщину.
Тривалий час його життя йшло за стандартним сценарієм «робота-дім-сім’я-робота», поки події на сході України не сколихнули весь світ. Григорій Ігнатов довго не роздумував – йти чи не йти на фронт. Він був впевнений: йти захищати рідну домівку – це святий обов’язок справжнього чоловіка.
Мабуть символічно, що його останнє місце роботи – компанія «Герольд-майстер», яка займається виробництвом медалей та орденів для учасників АТО. Тобто, він робив нагороди для інших, а тепер і сам має кілька власних...
Останнім поштовхом піти на війну стала випадкова зустріч. Вранці, дорогою на роботу, він побачив свого знайомого. Його рука була зафіксована апаратом Єлізарова. Таку конструкцію ставлять при дуже тяжких переломах, для того щоб зрослась кістка. Виявилось, що поранення товариш отримав в зоні АТО. Після цієї зустрічі Григорій прийняв остаточне рішення…
Отож, Григорій Ігнатов добровільно пішов на фронт, залишивши вдома дружину і восьмирічного сина, інакше вчинити він не міг. Після цього життя, звісно ж, кардинально змінилось. Але ці зміни, з одного боку, йому навіть подобались. Спочатку «Казах» був на позиціях, які обороняв батальйон «Донбас». Втім, на тій ділянці оборони майже нічого суттєвого не відбувалось. Тому у чоловіка з’явилось бажання перейти туди, де проводяться реальні бойові дії. Це виявилось не так вже й просто. Григорій розповідає: «Два місяці я руйнував цю систему, писав рапорти і вмовляв керівництво перевести мене в інший підрозділ. Зробити це було важко, але мені вдалось».
Згодом йому пішли назустріч. Спогадами про ті часи він ділиться неохоче. Адже негоже справжньому патріоту вихвалятись такими речами. Лише в кінці червня цього року він потрапив до 25 батальйону «Київська Русь». Правда, ненадовго, всього на вісім днів. Той останній день на лінії зіткнення, коли він продовжував воювати з отриманим пораненням, приніс йому багато болю. Не лише фізичного, але й морального. Адже в один день не стало його трьох бойових товаришів. Найбільше переживав смерть 24-річного хлопця з позивним «Домік». «Я не думав, що буду плакати. Він став мені справжнім другом, хоча я знав його лише добу», - ділиться болем Григорій. А ще з особливою повагою Казах згадує командира розвідки 25 батальйону з позивним «Сват», який того дня виводив його з позиції, прикриваючи своєю спиною.
Взагалі, вірність для Григорія – понад усе. «До війни в мене не було друзів, а зараз вони з’явились. І я маю честь бути знайомим з такими людьми. Тому для мене зараз найважливіше завдання – вилікувати руку та повернутись на передову».
Окрім друзів на фронті, «Казах» має багато друзів і в Бучі. Особливо він вдячний керівнику ГО «Бучанська варта» Богдану Яворському, а також всім іншим волонтерам. «Якби не вони тут, нас би не було там. І взагалі, немає такого міста в Україні, де так піклуються про бійців, як в Бучі», - вважає Григорій.
Крім того, Григорій Ігнатов дуже вдячний лікарям Ірпінського шпиталю, яким вдалось «реставрувати» знівечену руку, і завдяки чому він вже скоро повернеться на передову – щоб разом з вірними побратимами захищати Батьківщину. «Розумію, що це звучить дивно, втім за 40 років життя я не зміг себе відшукати, а на війні знайшов. Якби я міг обирати сценарій свого життя, я все одно обрав би саме ці події», – без пафосу говорить «Казах»...
