У ворзельському мікрокосмі Вадим Антонович Кисленко є яскравою зіркою. Його знають і шанують всі жителі. Кожен зупиниться, кожен привітає і знайде час хоча б на пару слів. Чому так?
Відповідь проста. Всі 80 років життя (цього року справив ювілей – Прим. автора) пов’язані з рідним селищем: тут зростав, тут вчився, тут і працював 44 роки шкільним вчителем фізкультури. Вадим Антонович – завзятий спортсмен, до останніх років представляв Україну на змаганнях важкоатлетів-ветеранів спорту. А ще він Почесний громадянин селища, завдяки йому у Ворзелі замайорів національний прапор України у тепер уже далекому 1991 році.
Вадим Антонович настільки цікавий співрозмовник, що його історії, приправлені гумором та життєвою мудрістю, можна слухати без зупину. Ось одна з них.
![]()
Все почалося з того, що у лютому 1991 року за розподілом на ворзельську школу прийшла «гаряча» путівка до санаторію аж в Литві. Незадовго до того, у Вільнюсі відбулися заворушення, яке закінчилися зіткненням національно налаштованого народу з прорадянською владою. Пролилася кров. Тож серед наших вчителів, на той час не звиклих до таких подій, бажаючих не знайшлося. А мені було цікаво, я і поїхав, придумавши якийсь холецистит.
Приїхав як раз у дні, коли литовці святкували день проголошення Литовської республіки у 1918 році. І що мене вразило? Так це національні прапори. Вони були на кожному будинку, взагалі – здавалося - на кожному кроці майоріли червоно-зелено-жовті стяги. Тоді випав глибокий сніг. Я йшов по вулиці, дивлюся бабця зовсім уже старенька вигрібає стежку до будинку, щоб встановити прапор. Я взяв лопату, відкидав сніг, а під час роботи весь час думав: «Оце народ! Це ж треба так перейматися своєю державою, щоб і вік не зупинив. А у нас в Україні і натяку на національну символіку нема».
А через півроку разом з групою вчителів та учнями ми побували в Паланзі (Республіка Латвія). Спочатку був епізод, який «дістав аж до печінок». По прибутті нашої делегації латвійці підготували урочистості. За планом треба було підняти прапор України та Латвії, так дійшло до того, що латвійці вимушені були перед нами вибачатися: прапору України не було. Тому наша делегація піднімала прапор Латвії, але вдягнуті ми були в національні строї, які з собою прихопила в поїздку одна з вчительок. А вже перед від’їздом заходять до автобусу наші хлопці, а у них в руках українці маленькі прапорці.
Питаю:
– Де взяли?
У відповідь:
– Та он, в універмазі продаються.
Я бігом в магазин і знову по дорозі думки: «Це ж треба. В Латвії українські прапори продаються, а в Україні – зась». Так я придбав перший в моєму житті національний прапор України. Чесно сказати, не прапор, а прапорець на підставці. Поставив його і залюбувався: який же він красивий. Мабуть, найкращий в усьому світі.
А ближче до середини серпня поїхав на площу Калініна в Київ (зараз Незалежності). Там уже з’явилися перші стихійні торговці національним крамом. Там і знайшов повноцінний прапор. Купив і привіз додому.
А на вчительській нараді перед 1 вересня питаю у директора школи Володимира Гусевика:
– А під яким прапором буде лінійка? У мене є пропозиція – під прапором України.
Всі принишкли і замислилися. На той час уже поступово з’являлися на тих чи інших установах національні прапори, але вони були скоріш винятком, а не нормою.
Директор погодився, але вмить опам’ятався:
– Так прапора ж нема.
Відповідаю:
– Є.
– Тоді давайте проголосуємо.
З присутніх на учительській нараді двоє утрималося, а решта – «за». Тоді підключилася ще одна вчителька: пообіцяла принести українські національні костюми. А ближче до 1 вересня інформація, видно, дійшла до райвно із зворотною «рекомендацією»: не бажано цього робити. Тоді ми домовилися з директором школи, що вносити прапор не будемо, а я його зранку до лінійки вивішу. А коли всі прийдуть і прапор уже буде встановлений, куди ж його вже подіти?
Чесно кажучи, попри те, що 24 серпня Верховна Рада проголосила незалежну Україну, якоїсь впевненості, що це назавжди, не було. Тому більшість дуже обережно поводилася. А мені навпаки хотілося пришвидшити цей процес.
І от 1 вересня. Приходить на лінійку ворзельський голова Зінаїда Сотнікова:
– Хто це вам дозволив?
Пояснюю:
– На педраді ухвалили.
Вона і промовчала. А за пару тижнів телефонує:
– У нас завтра сесія, то дайте, будь ласка, ваш прапор.
– Беріть, не жалко.
Так він ще довго «ходив» від свята до свята, поки вже не замовили та не нашили нових.
Пригадую, ще навіть 9 травня 1992 року, коли святкували День Перемоги, утворилося дві колони. Одна – це молодь під синьо-жовтим прапором, а ветерани йшли під червоним.
Цей прапор я передав у Ворзельський музей в Уваровському домі. Тепер він «працює» експонатом.
Відповідь проста. Всі 80 років життя (цього року справив ювілей – Прим. автора) пов’язані з рідним селищем: тут зростав, тут вчився, тут і працював 44 роки шкільним вчителем фізкультури. Вадим Антонович – завзятий спортсмен, до останніх років представляв Україну на змаганнях важкоатлетів-ветеранів спорту. А ще він Почесний громадянин селища, завдяки йому у Ворзелі замайорів національний прапор України у тепер уже далекому 1991 році.
Вадим Антонович настільки цікавий співрозмовник, що його історії, приправлені гумором та життєвою мудрістю, можна слухати без зупину. Ось одна з них.
Все почалося з того, що у лютому 1991 року за розподілом на ворзельську школу прийшла «гаряча» путівка до санаторію аж в Литві. Незадовго до того, у Вільнюсі відбулися заворушення, яке закінчилися зіткненням національно налаштованого народу з прорадянською владою. Пролилася кров. Тож серед наших вчителів, на той час не звиклих до таких подій, бажаючих не знайшлося. А мені було цікаво, я і поїхав, придумавши якийсь холецистит. Приїхав як раз у дні, коли литовці святкували день проголошення Литовської республіки у 1918 році. І що мене вразило? Так це національні прапори. Вони були на кожному будинку, взагалі – здавалося - на кожному кроці майоріли червоно-зелено-жовті стяги. Тоді випав глибокий сніг. Я йшов по вулиці, дивлюся бабця зовсім уже старенька вигрібає стежку до будинку, щоб встановити прапор. Я взяв лопату, відкидав сніг, а під час роботи весь час думав: «Оце народ! Це ж треба так перейматися своєю державою, щоб і вік не зупинив. А у нас в Україні і натяку на національну символіку нема».
А через півроку разом з групою вчителів та учнями ми побували в Паланзі (Республіка Латвія). Спочатку був епізод, який «дістав аж до печінок». По прибутті нашої делегації латвійці підготували урочистості. За планом треба було підняти прапор України та Латвії, так дійшло до того, що латвійці вимушені були перед нами вибачатися: прапору України не було. Тому наша делегація піднімала прапор Латвії, але вдягнуті ми були в національні строї, які з собою прихопила в поїздку одна з вчительок. А вже перед від’їздом заходять до автобусу наші хлопці, а у них в руках українці маленькі прапорці.
Питаю:
– Де взяли?
У відповідь:
– Та он, в універмазі продаються.
Я бігом в магазин і знову по дорозі думки: «Це ж треба. В Латвії українські прапори продаються, а в Україні – зась». Так я придбав перший в моєму житті національний прапор України. Чесно сказати, не прапор, а прапорець на підставці. Поставив його і залюбувався: який же він красивий. Мабуть, найкращий в усьому світі.
А ближче до середини серпня поїхав на площу Калініна в Київ (зараз Незалежності). Там уже з’явилися перші стихійні торговці національним крамом. Там і знайшов повноцінний прапор. Купив і привіз додому.
А на вчительській нараді перед 1 вересня питаю у директора школи Володимира Гусевика:
– А під яким прапором буде лінійка? У мене є пропозиція – під прапором України.
Всі принишкли і замислилися. На той час уже поступово з’являлися на тих чи інших установах національні прапори, але вони були скоріш винятком, а не нормою.
Директор погодився, але вмить опам’ятався:
– Так прапора ж нема.
Відповідаю:
– Є.
– Тоді давайте проголосуємо.
З присутніх на учительській нараді двоє утрималося, а решта – «за». Тоді підключилася ще одна вчителька: пообіцяла принести українські національні костюми. А ближче до 1 вересня інформація, видно, дійшла до райвно із зворотною «рекомендацією»: не бажано цього робити. Тоді ми домовилися з директором школи, що вносити прапор не будемо, а я його зранку до лінійки вивішу. А коли всі прийдуть і прапор уже буде встановлений, куди ж його вже подіти?
Чесно кажучи, попри те, що 24 серпня Верховна Рада проголосила незалежну Україну, якоїсь впевненості, що це назавжди, не було. Тому більшість дуже обережно поводилася. А мені навпаки хотілося пришвидшити цей процес.
І от 1 вересня. Приходить на лінійку ворзельський голова Зінаїда Сотнікова:
– Хто це вам дозволив?
Пояснюю:
– На педраді ухвалили.
Вона і промовчала. А за пару тижнів телефонує:
– У нас завтра сесія, то дайте, будь ласка, ваш прапор.
– Беріть, не жалко.
Так він ще довго «ходив» від свята до свята, поки вже не замовили та не нашили нових.
Пригадую, ще навіть 9 травня 1992 року, коли святкували День Перемоги, утворилося дві колони. Одна – це молодь під синьо-жовтим прапором, а ветерани йшли під червоним.
Цей прапор я передав у Ворзельський музей в Уваровському домі. Тепер він «працює» експонатом.
