Анатолій Проценко пішов на війну добровільно, хоча спершу у військоматі від нього відхрещувалися та згодом, коли лави рядових воїнів пустували, а противник посилював свій напад – взяли. Службу він проходив у селищі Водяне Донецької області. Та під кулями думав не так про себе, як про свого сина Дмитра, який в цей же час бився за Щастя, місто в сусідній Луганській області.Його син потрапив на фронт раніше за батька і потайки від усіх рідних. Сказав, що їде до бабусі в село, а сам пішов на війну, добровільно у свої 24 роки. Батьки ні про що не здогадувались та вже через місяць дізнались, що в селі його і близько не було. Анатолій після такої звістки одразу зателефонував сину. В слухавці пролунало: «Так, я вже пройшов навчання, післязавтра на передову».
Спонукала змінити мирне життя на постійні бої його надзвичайна самовідданість. Ще коли він був вдома війна увірвалась в його життя, забравши на той світ двох його друзів. Тож він прекрасно розумів, що шансів повернутись звідти живим і неушкодженим мало. Та сидіти дома склавши руки, йому просто не дозволила совість. Згодом Дмитро отримав перше бойове поранення – осколком в шию. Це трапилось так раптово, що спершу він побачив як струмок крові заливає його тіло, а потім відчув нестерпний біль. Здавалося, тоді йдуть останні хвилини його життя, куля була в кількох міліметрах від сонної артерії та не розірвала її. На поранення хлопця дуже швидко зреагували медики, таким чином врятували йому життя. Тоді кожна секунда була на вагу золота, якби вчасно не надали допомогу, то він би загинув на полі бою.
Батько за сином пішов на фронт
Через чотири місяці слідом за сином на фронт пішов батько. Він дуже хотів замінити сина собою або хоча б воювати пліч-о-пліч з ним. Так не сталось. Дмитро залишився в Щасті, а Анатолія відправили за 200 кілометрів далі від сина – у Водяне. Там розпочалось зовсім інше життя: серед свиста куль та вибухів гранат. До цього важко було звикнути. Та найгірше, що тепер він на власні очі побачив в якій небезпеці щодня живе його син. Він прокидався і засинав переживаючи за життя Дмитра. І, як виявилось, не дарма…
Дмитро після тяжкого поранення повернувся на фронт. Та згодом покинув його назавжди, бо отримав друге поранення - цього разу найбільше постраждала його нога. Він знову потрапив до госпіталю... Спочатку бійця привезли до Червоноармійська, звідти до Харкова, де його оперували. Потім переніс другу операцію, вже у Києві, та проходив лікування в Ірпінській лікарні. Зараз хлопцю краще, але він все ще потребує лікування.
Тепер і батько, і син вдома, в мирній обстановці. Вони дякують Богові за те, що повернулись живими. А ще вдячні всім небайдужим людям, що допомагають та підтримують бійців на передовій, особливо хлопцям з громадської організації «Бучанська варта». Раді, що вони знову патрулюють місто, адже з такою охороною Буча може спати спокійно.
Вік для воїна – не перепона
Нині Дмитро вже майже повернувся до свого життя, дуже допомогла йому в цьому кохана дівчина, з якою вже цього літа він планує одружитись. Батько ж радий за сина, сподівається, що нога скоро загоїться, та чекає на внуків.
А сам, в свої 52 роки знову збирається на фронт. На запитання: «Чому?», відповідає – тому що треба, хто ж піде за мене. До того ж бажаючих захищати Батьківщину нині не вистачає. Звісно хоче, щоб весь цей жах якнайшвидше закінчився та вірить у те, що перемога буде на боці України.
Поки знову не відправився на передову намагається звикнути до життя у мирній обстановці. Майже півтора року на війні дали про себе знати. Після щогодинних вибухів гранат його лякає тиша.
