Учні 4-Б класу ЗОШ №4 збиралися провести в Ірпінському військовому шпиталі щонайбільше двадцять хвилин, але провели там понад дві години.
В понеділок, 23 березня, невеличка група з чотирьох дітей, разом зі своєю вчителькою Наталією Михайлівною та мамою-активісткою, вирішили відзначити початок весняних шкільних канікул відвідуванням бійців АТО, які проходять лікування в шпиталі, та завезти їм гостинці – яблука, банани, цитрусові, солодощі, соки, а також зарядні пристрої для мобільних телефонів та деякий одяг. Прихопили з собою також три десятки паперових танчиків, вироби учнів класу.
![]()
Танчики – це дуже символічно, адже йшли в гості до легендарного бійця, котрий захопив танк сепаратистів під Дебальцевим і привів його у розташування своєї 128-ї моторизованої бригади. Піднялися на сьомий поверх, увійшли до палати… і були приємно вражені теплим прийомом. Володимир, 38 років, має вигляд справжнього козака: коротко стрижене волосся, чуб на лобі, густі довгі вуса. Дуже позитивна людина. Він надзвичайно зрадів приходу дітей, сердечно тиснув їм руки, розпитав як кого звати, розчулено розглядав принесені учнями танчики. Попросив їх продемонструвати пораненим бійцям майстер-клас з виготовлення паперових танчиків. Потім розповів про стан війни на сході країни.
Боєць з вдячністю, але й з гіркотою, поділився тим, що українська армія виживає головним чином за рахунок зусиль народних волонтерів, котрі доправляють на фронт зібрані серед доброчинців всієї України продукти харчування, ліки, одяг, кошти, засоби індивідуального захисту тощо. Особливо наголосив на необхідності адресної доставки допомоги безпосередньо бійцям на позиції через волонтерів. Адже, дуже прикро, та часто нечисті на руку людці, навіть на пошті, масово відкривають посилки, порсаються в них і забирають найбільш цінні речі. На прохання дітей Володимир розповів, як йому вдалося забрати у найманців танк.
Про цю подію повідомляли в телевізійних новинах. А було так. Володимир з побратимами помітили, що екіпаж ворожого танку пішов обідати в кафе, залишивши працюючий двигун. Не довго розмірковуючи, наші хлопці швидко підперли знадвору двері, стрибнули в танк, Володимир сів за кермо, і вони поїхали до своїх позицій. Все сталося за лічені секунди. Командир частини дуже здивувався, але й зрадів.
Такої сучасної бойової техніки, яка є на озброєнні сепаратистів, в української армії немає. Але у наших бійців є високий дух звитяги. Погодьтеся, що не кожен зважиться, негайно оцінивши ситуацію, підперти озброєних найманців всередині, миттєво заскочити у ворожу бойову машину та пригнати її до своїх. Цей дух звитяги єднає всю нашу націю – тих, хто на фронті, і тих, хто займається мирною працею.
![]()
Чотирикласник Андрій розповідає, що вони відвідали шпиталь завдяки своїй вчительці Наталії Михайлівні, яка тримає постійний контакт з ірпінськими волонтерами, що працюють серед поранених, і щотижня разом з учнями відвідує шпиталь. Такі візити є систематичними. «Треба, щоб бійці бачили увагу до себе, – каже хлопець. – Їм потрібна наша підтримка, наші усмішки. Це добра справа. Адже вони далеко від своїх домівок, а ми тут можемо принести їм яблучка або сік. Нехай вони знають, що вони не одні. Я ще дитина, та відчуваю себе сильнішим, коли можу допомогти людині в біді. Крім того, спілкуватися з бійцями АТО дуже цікаво. Недаремно ми провели в спілкуванні з ними понад дві години. Ось так».
В понеділок, 23 березня, невеличка група з чотирьох дітей, разом зі своєю вчителькою Наталією Михайлівною та мамою-активісткою, вирішили відзначити початок весняних шкільних канікул відвідуванням бійців АТО, які проходять лікування в шпиталі, та завезти їм гостинці – яблука, банани, цитрусові, солодощі, соки, а також зарядні пристрої для мобільних телефонів та деякий одяг. Прихопили з собою також три десятки паперових танчиків, вироби учнів класу.
Танчики – це дуже символічно, адже йшли в гості до легендарного бійця, котрий захопив танк сепаратистів під Дебальцевим і привів його у розташування своєї 128-ї моторизованої бригади. Піднялися на сьомий поверх, увійшли до палати… і були приємно вражені теплим прийомом. Володимир, 38 років, має вигляд справжнього козака: коротко стрижене волосся, чуб на лобі, густі довгі вуса. Дуже позитивна людина. Він надзвичайно зрадів приходу дітей, сердечно тиснув їм руки, розпитав як кого звати, розчулено розглядав принесені учнями танчики. Попросив їх продемонструвати пораненим бійцям майстер-клас з виготовлення паперових танчиків. Потім розповів про стан війни на сході країни.Боєць з вдячністю, але й з гіркотою, поділився тим, що українська армія виживає головним чином за рахунок зусиль народних волонтерів, котрі доправляють на фронт зібрані серед доброчинців всієї України продукти харчування, ліки, одяг, кошти, засоби індивідуального захисту тощо. Особливо наголосив на необхідності адресної доставки допомоги безпосередньо бійцям на позиції через волонтерів. Адже, дуже прикро, та часто нечисті на руку людці, навіть на пошті, масово відкривають посилки, порсаються в них і забирають найбільш цінні речі. На прохання дітей Володимир розповів, як йому вдалося забрати у найманців танк.
Про цю подію повідомляли в телевізійних новинах. А було так. Володимир з побратимами помітили, що екіпаж ворожого танку пішов обідати в кафе, залишивши працюючий двигун. Не довго розмірковуючи, наші хлопці швидко підперли знадвору двері, стрибнули в танк, Володимир сів за кермо, і вони поїхали до своїх позицій. Все сталося за лічені секунди. Командир частини дуже здивувався, але й зрадів.
Такої сучасної бойової техніки, яка є на озброєнні сепаратистів, в української армії немає. Але у наших бійців є високий дух звитяги. Погодьтеся, що не кожен зважиться, негайно оцінивши ситуацію, підперти озброєних найманців всередині, миттєво заскочити у ворожу бойову машину та пригнати її до своїх. Цей дух звитяги єднає всю нашу націю – тих, хто на фронті, і тих, хто займається мирною працею.
Чотирикласник Андрій розповідає, що вони відвідали шпиталь завдяки своїй вчительці Наталії Михайлівні, яка тримає постійний контакт з ірпінськими волонтерами, що працюють серед поранених, і щотижня разом з учнями відвідує шпиталь. Такі візити є систематичними. «Треба, щоб бійці бачили увагу до себе, – каже хлопець. – Їм потрібна наша підтримка, наші усмішки. Це добра справа. Адже вони далеко від своїх домівок, а ми тут можемо принести їм яблучка або сік. Нехай вони знають, що вони не одні. Я ще дитина, та відчуваю себе сильнішим, коли можу допомогти людині в біді. Крім того, спілкуватися з бійцями АТО дуже цікаво. Недаремно ми провели в спілкуванні з ними понад дві години. Ось так». 
