«Допоможи ближньому своєму»

У мене задзвонив телефон. Піднявши слухавку, я почув схвильований голос секретаря Бучанської міськради Василя Олексюка:
- Сергію Володимировичу, поїхали зі мною… Побачите, в яких умовах живуть бійці батальйону «Золоті ворота»...

І ось наше авто зупинилося біля проіржавілих воріт одного із колишніх піонерських таборів, на яких висіла попереджувальна табличка: «Обережно! Злі собаки». Рухаємося здичавілою територію, густо засіяною чагарями. Навколо – спустошені та обшарпані будівлі колись веселого та гамірного табору, який, до речі, і до сьогодні належить Київській міській держадміністрації.

Біля одного з корпусів помічаємо вогнище та купу дров, яку розрубують на цурпалки люди в камуфляжній формі. Підходимо ближче. Усміхнене, симпатичне дівча років двадцяти, також зодягнене у військовий однострій, на наші здивовані погляди пояснює:
- Це ми варимо обід…
Дівчина називає свій позивний – «Мавка» - і пояснює, що вона медсестра, а, по сумісництву, ще й кухар. Ця «лісова красуня» каже, що продуктів у них «навалом». Це підтверджують і усміхнені бійці, які підтримують вогонь у кострищі, на якому смачно булькотить борщ.

Заходимо, з дозволу сказати, у приміщення. Всюди потрощена плитка, сміття, навалені ліжка… Двері до кімнат завішені ковдрами – так тепліше. У самих кімнатах з двоповерховими нарами досить тепло. Тут «мікроклімат» підтримують «буржуйки», завезені солдатам «Золотих воріт» бучанськими волонтерами, якими керує Анатолій Кушнірчук... З їхньою допомогою навіть облаштували баню. Як кажуть хлопці, топлять її «по-чорному».

На одному із ліжок помічаю сірого, розмореного кота. Бійці пояснюють:
- Він прибився до нас на полігоні. Назвали – Сепа». І тепер він завжди з нами. До речі, Сепа, як видно з усього, досвідчений мисливець: вже зловив тут десять мишей. Вловивши гризуна, він з гордістю демонструє його нам…

Оглянувши «місце дислокації» частини батальйону «Золоті ворота», я підходжу до командира, який представляється:
- Андрій. Позивний – «Чиж»…
На моє здивування від побаченого, Андрій лише здвигає плечима:
- Претензій до КМДА ми не маємо. Знали – куди йдемо. Раніше ми дислокувалися у Бориспільському районі, де знаходиться полігон Нацгвардії. А зараз нас, в очікуванні відправки на передову, перемістили сюди… Отож, від нас залежить, як це місце облаштувати. Ми розуміємо те, в якій ситуації опинилася країна… Як всім важко…

- Та хтось же вам допомагає?..
- Бучанська міська рада та місцеві волонтери. Вони дуже допомагають. Завезли машину дров, багато продуктів: овочі, фрукти, солодощі, крупи тощо. Крім того, предмети гігієни… Сказали, що якщо ще щось потрібно – обов’язково привезуть… У вас у місті – дуже гарні люди…
Бійці, які слухають нашу розмову, теж ствердно кивають головами. Про себе зауважую, що вони, люди ще вчора абсолютно цивільні, отримавши короткий військовий вишкіл, налаштовані на перемогу у неоголошеній війні з північним сусідом, прикриту нашим «агітпропом» фіговим листочком назви – АТО.

Крім «Чижа», який має освіту військового економіста, всі інші у цивільному житті мали абсолютно мирні професії. І зараз вони готові боронити Вітчизну. На відміну, як здається, від деяких київських чиновників. Засівши у теплих, облаштованих кабінетах, вони навіть не спроможні трохи поморозити «сідничний мозоль», аби побувати у таборі, який назвати «оздоровчим» не повертається язик… І якби не Бучанська міськрада та волонтери, то можна тільки уявити, як би жилося тут хлопцям, які зовсім скоро відправляться на війну… На справжню війну…

Не слід забувати заповідь Божу: «Допоможи ближньому своєму», бо, як відомо, «шляхи Господні несповідимі»…