Кадети

У 2006 році на екрани вийшов телесеріал «Кадети». З перших серій історія про підлітків, які навчаються у суворівському училищі, завоювала прихильність мільйонів шанувальників. Це було щось нове, нестандартне, ледь не вперше відкривалася вся підноготна військового життя. Проте, на відміну від кіношних героїв, у Бучі є свої кадети – двоє друзів, випускники Київського військового ліцею ім. Івана Богуна (Київське суворівське військове училище). Євген Сашко та Богдан Каліш добре знайомі з усіма «втіхами» кадетського життя. Режим, дисципліна, суворі команди і старанне навчання – тепер все це у минулому. Але хлопці в один голос стверджують: їм хоча б на мить повернутися у ті часи – роки безтурботного юнацтва.
Ось, як все починалося…

Євген і Богдан навчалися в бучанській школі №3. Як кажуть, з дитинства були «не розлий вода»: завжди в одній компанії, разом займалися спортом.
Та настав час, коли потрібно було відповісти на питання: куди йти далі? ким стати?

Женя, що старший за друга на рік, зважив всі «за» і «проти» та вирішив вступати до суворівського училища. На те було декілька причин. По-перше, він любив спорт. По-друге, знав, що там досить потужна освітньо-навчальна база, а отже – гарні перспективи в майбутньому. І, по-третє, поважав військових й дійсно хотів бути корисним своїй Батьківщині.
А для Богдана військове училище стало справжньою мрією. Він марив цією ідеєю: серйозно займався спортом, бігав, тренувався, «підтягував» необхідні предмети. І навіть відвідав Калинівське суворівське училище (під Москвою), де проходили зйомки фільму «Кадети». Чимало старань – і він «суворовець». І понеслося…
«Перші місяці було складно звикнути. Казарми, все чуже, не «домашнє». Пам’ятаю і свою першу ніч в училищі: лежиш і нерухомо дивишся у стелю, губишся перед невідомістю. А в голові одна думка: що ж буде завтра?..», - розповідає Євген.
Але все було добре. Хлопець показав себе досить достойно у колективі. Через деякий час його поставили командиром відділення. Потім – командиром загону.
Бучанці потоваришували з хлопцями, які представляли різні регіони України.

Євген Сашко

Богдан Каліш

Богдан: «Звичайно, це стосунки, які хочеться, щоб тривали все життя. До Бучі, в гості до мене, приїжджав мій старшина, приїжджали й друзі з училища. Мама завжди нас смачно годувала. А бабуся, коли навіщала, привозила в якості гостинця велику торбу окороків. Брав на підмогу друзів, бо всі були голодні».
- Вас що, не годували?
- Богдан: Нас годували достатньо, проте вишуканих страв не було. Чотири роки підряд їли рибу на вечерю. Зараз я її ненавиджу. А ще витрачали багато енергії, тому були голодні. Навіть набирали в кишені хліб з їдальні.

- Яким був звичайний день для кадета?
- Жили по розпорядку, «крок вліво, крок вправо – розстріл». Звісно, жартую. А якщо серйозно, то день був дуже насиченим.
О 6.00 ранку підйом. Одягалися і на пробіжку – 8 кілометрів. Потім в душ, ранковий огляд: перевіряли у якому стані форма, чи добре застелене ліжко (до речі, вирівнювали постіль під натягнуту нитку, а подушки спеціально відбивали, щоб вони були правильної форми).
У «підшивку» ми навіть трубки з-під крапельниці засовували, - для краси. А брудною – натирали туфлі.
У тумбочках також все мало лежати в чіткому, строгому порядку: зубна щітка, мило, бритва, збоку капці в спеціальному мішечку. І строєм – у їдальню снідати. Потім заняття. Обід. Далі – самопідготовка.
За кожним взводом був закріплений клас. Хоча ходили й на кафедри математики, хімії, біології.
Ввечері також був огляд. Кожному зривали «підшивки», щоб після вечері сиділи й пришивали нові – чисті. Начищали взуття. О 22.00 – відбій. І ходили перевіряли, щоб одяг висів рівненько, взуття стояло біля ліжка «по лінії». Якщо щось неправильно – будили і виправляли. В усьому був порядок і дисципліна. Одяг, речі – як «з голочки»: все начищене до блиску.
- Женя: Особливо «раділи» взимку. Приміщення училища дуже велике, але старе – погано прогрівалося. Тож, натягували на себе три бушлати – і спали, як ті колобки. Вранці голову висовуєш – аж «пар» йде від дихання. Не повірите, так «бодрило»! Весь сон пропадав.
Але зараз там прекрасний ремонт – замінили всі вікна і сантехніку, утеплили стіни – краса!

- А навчання часто прогулювали?
- Богдан: Ну, якщо й захочеш так зробити, то навряд чи вдасться. У ліцеї не було тих, хто погано навчався. Чудова база, професійні грамотні викладачі, які ставилися до нас як до особистостей, як до своїх дітей. Відчувалося, що поважали нас, а ми – їх. Нас повністю всім забезпечували – і формою, і новою білизною. Ні в чому не було потреби. А хто гарно навчався, того заохочували – нагороджували грамотою чи навіть грошовою винагородою.
А головне – був стимул навчатися. Це те, що відрізняє училище від звичайних шкіл.
У спорті також хлопці були сильними. Здавали серйозні нормативи: займалися на брусах, турніку. Вчилися стріляти, на місяць виїжджали на навчання у військову частину Десни.

- Що ви маєте на увазі під «стимулом»?
- Женя: Наприкінці тижня виписувалися оцінки. У кого не було двійок – могли виїхати додому (місцеві). Тож, брали друзів і їхали у Бучу. Але якщо оцінки погані – то нікуди ти не їдеш: сиди, вчи, перездавай. Те саме стосувалося дисципліни. Ось так.
Тому, частково і через це всі навчалися добре. Повірте, за тиждень навчання у військовому училищі всі дуже сильно хочуть додому!

- Військове училище славиться своїми традиціями, які існують десятиліттями і є непорушними. Розкажіть про них.
- Богдан: Наш випуск придумав таке: я взяв велику гладильну дошку, розрізав її у вигляді погону, обшивши червоною матерією. Вирізав з пінопласту літеру «Л», ґудзика – все наклеїв. Тепер він передається з випуску у випуск, як оберіг і талісман.
Також під кінець навчання роздали спеціальні значки. Вся рота скинула їх у величезну вазу. «Вміст» залили шампанським. Коли кожен випивав по ковтку, то говорив тост. Потім вазу розбивали і кожен брав скельце на згадку. Є таке бажання – зібратися гуртом і її склеїти.
А ще багато хлопців потайки курили. Звісно, це не дозволялося. В останній вечір в училищі офіцер підійшов і кожному дав по цигарці. Це означало, що ми йдемо в доросле життя і тепер є на рівних з ними.
- Євген: До речі, про куріння. Майор Решетніков застукав хлопців за курінням в туалеті. І спокійно каже: «Куріть-куріть, а потім зайдіть до мене». Приходиш. Він забирає цигарки і змушує їх жувати. Складав фільтри «для колекції». На кожній «конфіскованій» пачці було записане прізвище солдата. Зазначу, що цей метод ефективно допомагав позбутися шкідливої звички!

- Ого! То, мабуть, у вас багато «зальотних» історій?
- Богдан: Зрозумійте правильно: ми були дітьми – і також хотіли «почудити». Наприклад, якось у старшини «поцупили» пляшку коньяку з коптерки. А він подумав, що випив її і забув. А коли був випуск, я підійшов до нього і кажу: «Товариш старший прапорщик! Ось я вам дарую коньяк – він кращий того, який я взяв у вас!». Що він відповів – не буду повторювати… але посміялися.
А інший офіцер був фанатом здорового способу життя і не мислив себе без спорту. Але «проблема» в тому, що часто і солдат долучав до свого захоплення. Міг запросто підійти і сказати: «давай іди на брусся – побачимо, який ти спортсмен!». Тому хлопці його побоювалися і намагалися зайвий раз не потрапляти на очі, щоб не «мати задоволення» побігати декілька зайвих кілометрів.
Бувало й таке, що на наш погляд «несерйозні» пари прогулювали і залазили в тумбочки, аби трохи подрімати. Але нас частенько «палили».
- Женя: Іноді дзвонили «молодняку» і серйозним голосом говорили: «Полковник Якубенко (заступник начальника ліцею – авт.). Терміново принесіть мені дві гирі і два відра води!». І хлопці виконували «наказ»…
Ще влаштовували «забіги». Якщо чергові погано прибрали, то залазили під ліжко і витирали собою пилюку – хто швидше.
А хто не вивчив урок історії – також ішов на хитрість. Протягують навушник, а з останньої парти пошепки читають інформацію з книжки. Твоє завдання: повільно, з інтонацією повторити текст. Вчителька погано бачила, тому цей номер нам «сходив з рук».

- А покарання вам також сходило з рук?
- Богдан: На жаль, ні. Були наряди поза чергою, стройова підготовка, фізичні навантаження, або виконували господарські роботи. Особливо ніхто і не сперечався, бо наш старшина – чемпіон СРСР по боксу.

- Багатьох людей цікавить, чи дійсно суворовці живуть так, як це показано в серіалі?
- Богдан: Це – дуже маленька частинка всього, що відбувається насправді. У реальності – все яскравіше, цікавіше і набагато складніше. Там завжди все так весело, всі посміхаються. А насправді, коли покарають – вже не до сміху. Іноді дивилися і думали: «от їм там класно, в серіалі. А нам тут не дуже!».
Попри це, офіцери нас розуміли, відчували і допомагали. Вони загартували наш характер. Зокрема, це мій старшина Ігор Борисович Бойко.
В училищі – своє життя, свій світ. Ще збереглися старі традиції, цінуються честь, порядність, гідність. Заходиш за паркан і вже все по-іншому.
У ліцеї навчався різний «контингент» юнаків: діти «мажорів», посадовців, звичайні діти, діти-сироти. Але кожен був на рівних: ніхто не «вип’ячував» своє становище і сам вирішував власні проблеми.

- Чи знадобилися у житті ваші військові навички?
- Женя: Траплялися різні ситуації, і за дівчат заступалися. Але першими ніколи не застосовуємо фізичну силу у поганих цілях. Нам спорту вистачає з головою. Махати кулаками завжди встигнеш, головне - мирно вирішити питання. Це – наша позиція.
Ще навчання в училищі дало мені змогу взяти участь у параді до Дня Незалежності України в 2008 році. Три місяці тривала підготовка: спека, марші на плацу, суворі командири. Навіть їздили на смугу аеропорту Антонова, де проходила генеральна репетиція за участю всіх військових підрозділів, головнокомандуючого. А коли вже стояли на Хрещатику і пройшлися строєм, – переповнило відчуття гордості за себе і за свою країну.

- - -

До речі, до цих пір ми є членами Братства суворівців, яке об’єднало представників різних країн.
Озираючись назад, хлопці вдячні долі й людям, які направили їх на цей шлях. Роки, проведені в училищі, стали одними з кращих.
«Не всі далі продовжили навчання у військових вузах, але те, що кадети змужніли, стали дорослішими і мудрішими – це точно», - кажуть вони.
Зараз юнаки – студенти Національного університету державної податкової служби України. Навчаються на факультеті податкової міліції, курсанти. Євген став на курсі першим старшиною (займається бойовим самбо), а Богдана призначили командиром загону (є кандидатом у майстри спорту по рукопашному бою).
Щодо планів на майбутнє. Богдан паралельно (заочно) навчається у коледжі при Національному університеті біоресурсів і природокористування. Хоче отримати дві вищі освіти. А також – залишитися в Академії в якості офіцера-вихователя. І не виключає, що колись може стати держчиновником.
Женя також планує залишитися офіцером-вихователем. А щоб отримати необхідний досвід, хоче попрацювати за спеціальністю.
Так склалося, що хлопці і тепер разом йдуть по життю. Хочеться вірити, що дружба між ними, перевірена різними ситуаціями, не зникне з часом. Адже базується вона на таких людських цінностей, як честь, відданість, порядність, добро. А це те, що повинно бути у справжніх чоловіків.
Людмила Гладська 
газета: "Бучанські новини" №3 від 18 січня 2013 року
  0
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.