» » » Василь Яцюк : "Де живеш, там потрібно творити добро"

Василь Яцюк : "Де живеш, там потрібно творити добро"

Коли б і де я не зустрів Василя Петровича Яцюка, керівника ЗАТ „Меліоратор”, він завжди посміхається. І ця його риса надзвичайно приваблює до нього людей. Як на мене, то він – уособлення українця. Щирого, відкритого, з незалежним, рішучим характером запорожця. Така людина тебе не зрадить і завжди підставить плече. З ним можна у вогонь і в воду...

До речі, про воду. Останні десять років Василь Петрович очолює підприємство, яке будує водні об’єкти і є одним із флагманів Ірпінського регіону. Та що там регіону. Споруди „Меліоратора” будуються і за межами Київщини.

Цими днями ЗАТ „Меліоратор” відзначає своє 70-річчя і звичайно, що „Бучанські новини” використали нагоду й поспілкувалися з його керівником.

— Василю Петровичу, як було започатковано „Меліоратор”?
— 70 років тому в мальовничій дачній місцевості Буча було створено підприємство - МТС – машино-тракторна станція, яка обслуговувала Київський район. У той час Києво-Святошинського району, як адміністративної одиниці — не існувало. МТС надавала послуги сільському господарству тракторами, комбайнами, іншим реманентом. Техніка бучанської МТС працювала на ланах у Бородянці, Вишгороді, Іванкові.... У 1959 році МТС було перейменовано в ЛМС – луго-меліоративну станцію. Перед нею ставили завдання по освоєнню цілинних, необроблених земель. У 1971р. ЛМС стає ПМК-165 тресту „Київводбуд” Міністерства меліорації УРСР. Тут робота була поставлена на більш індустріальну основу – будівництво гідротехнічних споруд, дренажів, зрошувальних систем. Саме цим і займалось наше підприємство останні сорок років. ЗАТ „Меліоратор” ми стали називатися, з подачі самого колективу, з 1992 року. І назву цю ми не змінюємо. Вона спочатку не сприймалася через шалену критику меліораторів, але ми робили добру справу і нам не соромно поїхати по тих водосховищах, по тих ставках, по тих озерах, річках, де ми працювали.
— По тих полях, де прокладалися дренажі. Тисячі гектарів дренажних систем працюють і тепер. Вони, ті поля сьогодні занедбані, а наш дренаж працює. Практично — він вічний...

— Чи пам’ятаєте ви ім’я першого керівника підприємства?
Ми з’ясували, що прізвище у нього було Мажуга, але, на жаль, не знаємо його імені та по-батькові. Я – дев’ятий керівник підприємства від дня його заснування.
— Це не так і багато, я маю на увазі кількість керівників за 70 років та говорить про певну стабільність підприємства...
— Звичайно! І щоб я хотів підкреслити: назви підприємства змінювались, а люди залишалися одні й ті ж. Практично це видно на прикладі нашого найстаршого ветерана, який працює 63 роки в нашій фірмі – Івана Васильовича Дзусенка. Він прийшов працювати на підприємство в 14 років, у 1944 році, після звільнення Київщини. І з того часу працює у нас токарем. І таких людей у нас багато: Замостян Раїса Іллінічна працює на підприємстві 50 років нормувальником по заробітній платі, Прус Василь Юхимович, який починав трудову діяльність ще в МТС — працює дотепер. Більше 35 років він завідував майстернею, яка була зразковою, на той час кращою в області. І ці люди незамінні.

— А як складалася ваша трудова, я б сказав, навіть, творча діяльність, адже те, чим ви займаєтесь, по-сучасному називається ландшафтний дизайн, біографія?
— Після закінчення технікуму меліорації в Боярці, в 1976 році, був направлений на роботу в ПМК-165 „Київводбуду”. Починав я роботу мірником. Працював бригадиром монтажників, майстром, виконробом, начальником дільниці, заступником директора по виробництву. Потім був призначений головою правління. У 1997 році колектив обрав мене одноголосно керівником підприємства.

— То ж виходить, що у вас цього року теж ювілей – десять років біля керма „Меліоратора”.
— Так. П’ять років тому були перевибори і колектив знову переобрав мене на цю посаду. Одноголосно...

— Це, без сумніву, говорить про те, що ви хороший керівник, адже робітничий клас, як кажуть, не обдуриш. Робітники добре розбираються в людях, а надто – у керівниках. Що потрібно було зробити, аби люди вам довірились?
— Для того, щоб люди тебе поважали, потрібно і їх поважати. І служити їм. Люди будуть тоді добре працювати і тим самим віддячувати за увагу. Я хочу підкреслити одну важливу деталь – у нас колектив патріотів. Як свого підприємства, так і нашого міста. Двічі колектив захищав своє підприємство від розвалу, коли моєму попереднику забажалося розігнати колектив, продати бази. Колектив захистив себе. А мені вдалося, як керівнику, зберегти всю техніку, повернути базу, яка була віддана за безцінь. Через арбітражні суди, через Генеральну прокуратуру. І ця боротьба за існування підприємства об’єднала нас, зцементувала. Ми можемо сперечатися, але об’єднує нас любов до підприємства, любов до Бучі й ті справи, які ми разом робимо для міста.

— Василю Петровичу, скажіть, будь ласка, ви тоталітарний керівник, чи прислухаєтесь до думок своїх підлеглих?
— Я хотів би сказати наступне. Після закінчення технікуму, після закінчення вузу я все одно весь час учився в своїх робітників. Це прекрасні трудові інтелігенти. Наприклад, Василя Васильовича Шевченка я називаю художником. І він по натурі - митець. Він не просто працює на своєму бульдозері, а створює справжню картину. Микола Іванович Бублик, Іван Михайлович Піх, Іван Павлович Бондар – екскаваторники – теж „малюють” ковшами своїх агрегатів, немов пензлями. І самі по собі вони мудрі люди. Я вчився в них, як організовувати роботу, як вести монтаж. Щодня я вислуховую десятки людей. Так, я приймаю власне рішення, але, звичайно, зважую на думку мудрих колег.

— Я уявляю, як важко було піднятися після розвалу СРСР, у перші роки незалежної України, пам’ятаючи той хаос, виробництво. І тільки завдяки таким людям, як робітники „Меліоратора”, — це стало можливим.
— Так. Тоді пішла хвиля нищення виробництва. Найлегший шлях „червоних директорів” – це розвалити підприємства. І це був найлегший шлях збагачення. Цим шляхом, на жаль, пішов, чого гріха таїти, й Ірпіньський регіон. Це ми знаємо по Бучанському цегельному заводу, по „Ірпіньмашу”, по Ірпінській меблевій фабриці і так далі, і так далі. Ми пішли іншим шляхом. Було складно, було важко, було безробіття. Підприємство, образно кажучи, було „лежачим” хворим, підготовленим для продажу. Але ми відремонтували техніку. Заробляли, чесно кажучи, підмітанням вулиць. Ми бралися за всі види робіт. За виконану роботу, було і таке, брали сто гривень. Але ж ми намагалися вижити за будь-яку ціну... й поступову запрацювали. Вирівняли людям заробітну платню, яку вони до того не отримували сім місяців. І зараз, впродовж десяти років, ми платимо зарплату ритмічно, стабільно. Якщо трапляється затримка на тиждень чи, не дай Боже, два — це для мене надзвичайна ситуація. Обов’язок наш – виплачувати заробітну платню вчасно. І мало того, що вчасно. Вона повинна йти в ногу з розвитком регіону. Не відставати від столичної.

— І, якщо не секрет, яка на вашому підприємстві середня платня?
— За минулий рік - півтори тисячі гривень. Є робітники, які заробляють по дві-три тисячі. Це – бульдозеристи, екскаваторники, газоелектрозварювальники.

— Рівень заробітної плати – це й рівень підприємства... Зараз сьома ранку, а люди вже працюють...
— Ми, мабуть, „найвранішня” фірма в усій Україні. Щодня о 6.30 у моєму кабінеті збирається нарада, на якій присутні майстри, виконроби, механіки, начальники гаражів, диспетчери, мої заступники. Ми проводимо рознарядку техніки, бо працюємо по всій Київській області, є об’єкти на Черкащині, в Києві. Їхати до них довго, і тому ми відправляємо людей рано на об’єкти. І тому всі наші працівники о сьомій вже на базі.

— Отже, як ми з’ясували, ви підприємство, яке має, по суті, республіканське значення. То ж, які ваші основні об’єкти сьогодні?
— Ми працювали на Чернігівщині, Житомирщині. Третій рік працюємо в Черкаській області по реалізації програми Президента „Золота підкова Черкащини”. Це місця пов’язані з іменами славних синів українського народу – Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького та інших визначних постатей України...

— Тобто, ви долучаєтесь і до збереження пам’яток історії та культури?
— Саме так. Ми приводимо в порядок водні об’єкти на цих туристичних маршрутах. Через рік-два заболочені, неупорядковані місця перетворюються, завдяки праці робітників „Меліоратора”, на прекрасні місця відпочинку. Хочу додати, що після Чорнобильської аварії наша фірма споруджувала захисну дамбу в Прип’яті. Будували водогінні мережі в селах Поліського, Бородянського районів. Працювали наші спеціалісти і в Спітаку після землетрусу. В 1998-2000 роках працівники „Меліоратора” працювали на ліквідації повені в Закарпатті, в Тячівському районі на річці Тересва, притока Тиси.

—Тепер я зрозумів завдяки кому Тячів став містом-побратимом Бучі...
— Прекрасні із ними стосунки. І коли ми зустрічаємось із карпатськими керівниками, то почуваємось, мов близькі родичі.

— А щодо роботи в Києві...
— Знаєте, деякі фірми не хочуть братися за „дрібну” роботу. Їм потрібні обсяги, масштаби... І вони не хочуть вовтузитися із дрібними водоймами, малими річками. Тому ми завжди виграємо майже всі тендери в столиці. За останні роки ми очистили озера – Райдужне, Синє, озеро на Відрадному, озеро парку „Орлятко”, упорядковували парк „Перемоги”, четвертий рік працюємо в парку Феофанії...

— В останні роки багато пишуть про прадавню київську річку Либідь...
— Ми в парку на Відрадному чистили джерело, з якого бере свій початок Либідь. І мені дуже б хотілося, аби кияни берегли свої водні ресурси, адже вода - це здоров’я нації.

— Про вас ходять, я не побоюся цього слова, легенди щодо вашої любові до Бучі. Звідки така відданість цьому місту? Ви ж сам родом із Хмельниччини...
— Так, я народився в Хмельницькій області, але все своє свідоме життя прожив у Бучі. І як її можна не любити?..
Ну чому ж? Можна просто споглядально, з боку, дивитися на те, що тут робиться, критикувати, як почасти буває, а ви щось робите для міста. І це „щось” вилилось у будівництво стадіону „Ювілейний”, футбольної бази клубу „Оболонь”, Київської площі, переходу під „варшавкою”, водогінних мереж, спортивних майданчиків, інших об’єктів...

Можливо, це із високих матерій, але я принципово стою на позиції – де живеш, там потрібно творити добро. Це обов’язок, як мені здається, кожної людини, кожного свідомого бучанця. А мене це, як керівника, зобов’язує. На мій приклад, сподіваюсь, дивляться й мої працівники. Їхні діти, онуки. Мій принцип життя –краса врятує світ. Я пам’ятаю, як ще десять років тому по нашій Бучі було соромно пройти. Тоді вулиці потопали в смітті, не горіли вночі ліхтарі. Але з приходом у Бучу молодого, енергійного мера, життя в селищі поступово стало змінюватися. І „Меліоратор” став допомагати Анатолію Федоруку в його титанічних намаганнях змінити життя в Бучі. І тепер нам приємно, що до нас їдуть люди з інших областей і заздрять.І ми горді за Бучу, за себе. Горді того, що частка нашої праці сприяла становленню, розвою молодого міста.

— На ваш погляд господарника: що ще потрібно зробити, аби життя в Бучі стало ще кращим, які об’єкти потрібно спорудити?
— У плані розбудови міста я цілком згоден з Бучанським міським головою Анатолієм Федоруком: не вистачає водних об’єктів. За останні роки ми очистили один ставок і зараз у процесі будівництва — два озера. Але для тридцятитисячного міста цього замало. Тому ми плануємо збудувати ще одне озеро в районі вулиці Кірова, в заплаві річки Бучанка. Необхідно привести в порядок ландшафтний парк, який наш голова планує збудувати в районі вулиць Артема та Лісової. Потрібно, нарешті, збудувати готельний комплекс, спортивний комплекс і, звичайно, соціально-необхідні об’єкти – Палац культури (це заповітна мрія Анатолія Петровича), поліклініка, нові дитячі садочки. Потрібно покращити в Бучі якість води. І не лише у водоймах, але й питної води. Потрібно замінити старі водопровідні мережі та прокласти сучасні, з сучасних матеріалів. Потрібно побудувати станцію по обеззалізнюванню. І ми над цим працюємо.

— Те, що ви інтенсивно працюєте, я бачу. А у вільний час чим займаєтесь? На чому душа відпочиває?
— Без відпочинку неможливо. Наш колектив не мислить себе без занять спортом. Щорічно ми організовуємо спортивні змагання, екскурсії, корпоративні свята. А для мене хобі – пасіка (маю дванадцять вуликів), а останні п’ять років – полювання. Я ще дуже люблю полювання тому, що в лісі дзвінки по мобільному телефону не „дістають” мене і я можу розслабитися.

— А як онучка?
— Росте. Вже називає мене дідом...

— Потрібно ще онука...
— Так. Щоб рушницю передати було кому... І пасіку.


P.S.
Коли наша розмова закінчилася, Василь Петрович попросив: „Від мого імені – привітайте всіх працівників ЗАТ „Меліоратор” за їхню самовіддану працю із 70-річчям підприємства”. Ми, колектив редакції, приєднуємось до привітання й бажаємо всім „меліоратовцям” щастя, здоров’я та творчої наснаги у творчій і конче необхідній справі. Щасти вам, люди добрі, в усіх ваших починаннях!
газета: №21 "Бучанські новини" від 1 червня 2007р.
Сергій Куліда
  0
Коментарів: 4
Додати коментар
prav
  • prav (448)
  • Гостi
  • 2 червня 2007 17:14
Я ще дуже люблю полювання тому, що в лісі дзвінки по мобільному телефону не „дістають” мене і я можу розслабитися.


хароший зароботок = большие заботы)


0
Місцевий житель
  • Місцевий житель (448)
  • Гостi
  • 6 червня 2007 12:14
Звісно, "незалежний" журналіст може писати про Яцюка все, що бажає. У нас повна свобода преси.
Рано чи пізно (життя тіче) цей "запорожець" і живе уособлення українця і пана Куліду переїде своїм "танком". На рахунку шановного Василя Петровича багато подібних перемог.
Він усміхатиметься панові Куліді, тримаючи за горло і даючи копняка під зад

Пишіть, пишіть...

0
brisya

OFFline

  • brisya (21)
  • Місцевий
  • 7 червня 2007 18:54
Цитата: Місцевий житель
Звісно, "незалежний" журналіст може писати про Яцюка все, що бажає. У нас повна свобода преси.
Рано чи пізно (життя тіче) цей "запорожець" і живе уособлення українця і пана Куліду переїде своїм "танком". На рахунку шановного Василя Петровича багато подібних перемог.
Він усміхатиметься панові Куліді, тримаючи за горло і даючи копняка під зад

Пишіть, пишіть...


О, як Вам чуже гарне життя муляє...

0
Патріот
  • Патріот (448)
  • Гостi
  • 26 червня 2007 13:35
Болячи бачити як нашу Вітчизну продають і прикро....
Бучанці - схаменіться...

0
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.