- Ми зустрічаємося напередодні святкування 115-ї річниці міста Буча - певною мірою круглої дати. Так вийшло історично, що перше століття Буча розвивалася як селище, а на початках взагалі як дачне поселення. А от, як їй перевалило за 100, вона стала містом. І цей статус у великій мірі пов’язаний з Вашою діяльністю як голови. Хотілося б почути, які дати або події на Вашу думку є стратегічно важливими для розвитку міста за ці 18 років після обрання Вас головою Бучанської міської ради?
![Анатолій Федорук: Кращого рецепту успіху, ніж йти пліч-о-пліч з громадою, світ іще не придумав]()
Говорити про те, що окремі дати або події важливіші за інші було б докорінно неправильно, тому що територіальна громада є живим організмом. Якщо хоч одній людині або підприємству зажилося краще цього дня, це вже подія. Відтак визначати якісь епохальні дати в житті громади я не став би, кожен прожитий день є певним кроком вперед. В тих історичних, політичних умовах, при тому чи іншому законодавстві, яке в нас має тенденцію щоденно змінюватися, всім нам доводиться працювати, відчуваючи власну причетність до розвитку населеного пункту, з яким пов’язала доля.
- Тоді виходить, що головним пріоритетом всі ці роки були і залишаються люди?
Мені часто доводиться відповідати на запитання журналістів: «Яке найбільше надбання вашої територіальної громади?» І як би це пафосно не звучало, а особливо з вуст чиновника (говорить з іронією - прим. автора), але проводячи певний аналіз в часі, виходить, що саме люди є визначальним фактором. І будь-яка представницька влада, минулих і діючої каденції, відповідає своїми рішеннями, перш за все, на запит громади. Зрозуміло, що кожного задовільнити неможливо, особливо враховуючи фактор політичної боротьби. А куди ж без неї, особливо на шляху демократії. В той же час суть влади в служінні загалу, який задає напрямок руху, підтримує і делегує право на його реалізацію. Звичайно, на цьому історичному відрізку кожній громаді даються певні шанси, використавши які можна збагатитися багажем на перспективу. Для Бучі - це набуття статусу міста.
- Давайте в такому разі зробимо певний екскурс в минуле. Чи важливо для Бучі було отримання статусу міста обласного підпорядкування? Адже маючи однакові стартові можливості, жодне з селищ не відійшло від ірпінського лона, окрім Бучі. Що скеровувало йти всупереч уже налагодженій системі, які відкривалися перспективи для громади?
Цікаве запитання навіть з огляду на те, що в нашій країні й досі нема інституцій, які б досліджували, аналізували проблеми місцевого самоврядування. Здебільшого навіть експерти з цих питань - це люди, які практично ніколи не занурювалися в глибини проблем і потенціалу місцевого самоврядування. Важливо знати зсередини чим воно живе і дихає, а чи дихає воно взагалі. Ми знаходимося на початковому етапі формування системи місцевого самоврядування. На прикладі Польщі, яка випереджає нас в цій царині, можу констатувати: вони свою діяльність не зосереджують на розборі персони голови - чи він добрий, чи поганий, - їхня мета знайти на цьому часовому етапі ті варіанти розвитку, щоб місто, воєводство і держава в цілому стали комфортнішими для життя людини. Я думаю, що все це у нас попереду. А на той період часу, коли Буча отримала статус міста, це було дійсно прагнення громади. У нас тоді навіть ходив жарт про «національне бучанське» прагнення вийти із складу Ірпінської міської ради.
- Вам було тісно там?
Не зовсім так. Безперечно елемент амбітності був присутній. Без нього, можливо, ми б нічого не досягли. Але головне в іншому. Ми не бачили, що така агломерація як місто Ірпінь із селищами, а Буча як складова, має чітку перспективу розвитку. Поштовхом не став і державно-правовий експеримент, що проходив на рубежі 2000-х років. Отже, ми почали, як тоді називали, процес розірвання шлюбу, у 2002-му році, а закінчили у 2007-му. Так що він тривав добрих п’ять років.
- А це не було пов’язано з тим, що Ви були молодим і гарячим, адже щоб взятися за таку справу, треба бути готовим до серйозних випробувань, беручи до уваги застійність нашої системи особливо на тому етапі?
Ні, шукати пояснення потрібно в запиті громади. На той час вона була відносно молода, але вже зріла, щоб приймати самостійні рішення і виборювати власний шлях. Ще знаходячись в рамках Ірпеня, йшли умовні змагання між обома громадами. І це зрозуміло. Буча на той час була найбільшим селищем України з 26 тисячами жителів, а самостійності – нуль. Саме тому ключовим питанням для активної частини громади, а відповідно і мене як керівника, стало виборювання статусу міста. Хочеться зазначити, що 80% бучанців підтримали курс на місто.
- А що на цьому шляху було найскладнішим? Адже пройти мабуть довелося багато кіл пекла.
Багаточисельні судові процеси, які доводилося проходити, не так ускладнювали процес, як заскорузлість бюрократичної системи. Пригадую, звертаємося до обласної адміністрації чи ради, а вони виходять з того - навіщо воно нам? Займатися якимись новими утвореннями, мати справу з якимсь селищним головою Бучі, коли є звичний Ірпінь - йди туди, там і розмовляй. Модель адмінустрою була вибудована таким чином, що ти не міг самостійно звернутися на обласний рівень повз Ірпінь. А в «республіку», то взагалі були зачинені всі двері.
- Тобто в головах чиновників мала відбутися революція у зв’язку з появою у Бучі такої самовпевненості?
Це був злам стереотипів в розумінні, що громада має право на дорослішання, готовність до самостійного врядування. І ще була одна перепона. Коли ми проходили Комітет Верховної Ради, то всі зіткнулися з проблемою відсутності механізму надання статусу міста. Останнім таким населеним пунктом був Чоп, який отримав статус міста ще за радянських часів. Більше такого досвіду не було. До речі, ще й досі на законодавчому рівні не врегульоване питання - яким чином нормується різниця між містом районного і обласного значення. В Конституції зазначено лише поняття села, селища, міста, області, держави. От ми і звернулися з проханням надати статус міста. І крапка. А далі: куди ж віднести - до районного чи обласного. Району ж то Ірпінського немає, то й вийшло місто обласного підпорядкування.
- В такий спосіб - на прикладі Бучі - напрацьовувалася модель для інших населених пунктів?
Певною мірою так. Я взагалі дотримуюсь такої точки зору, що всі ці бар’єри у вигляді маси інстанцій, як от чисельні комісії обласного або державного рівня, які проходять населені пункти, щоб отримати право на розвиток, треба замінити чітким переліком вимог і стандартів, які має виконати той чи інший населений пункт, щоб піднятися на вищий рівень: із села - в селище, із селища - в місто.
- А не було відчуття, що для рівня обласного підпорядкування Буча ще не доросла?
Відверто кажучи, це був ризик і з боку області, і з нашого. Так, ми не дотягували. Треба було негайно створювати відповідні самостійні структури для нормальної життєдіяльності уже міста. Тим більше, що й Ірпінь повівся відповідним чином: добилися міста, то й самі викарабкуйтеся. Так, це був складний період, але нам вдалося його пройти.
- У 2007-му році з набуттям статусу міста роботи, мабуть, додалося, адже це вже новий вимір розвитку Бучі?
Сама дата 1 січня 2007 року, коли ми отримали підтвердження, що Буча - місто, це лише дата, хоч і визначальна. Після цього почалася рутинна робота по створенню підрозділів, які мають гарантувати функціонування даного утворення як міста Буча. Цей процес тривав не менше п’яти років, хоча уже у 2002 році ми мали вже свій відділ архітектури на відміну від інших селищ Ірпеня. У нас діяли і окремі розрахункові підрозділи, що було взагалі не типовим явищем на той час. Ми часто, згадуючи ті часи, сходимося на думці: «Легко давати оціночні судження рішенням і діям в ті часи з позицій сьогодення, коли органи самоврядування почуваються набагато вільніше». А що стосується розвитку громади, то, безперечно, отримання статусу міста було запуском багатьох важливих напрямків. Зараз є закиди, ніби Буча є спальним районом Києва. Так от, на той час саме так і було. Життя не вирувало. Зранку на електричку всі пішли, ввечері - повернулися. Протягом дня на вулицях жодної душі. Відтак, ні виробництво, ні сфера послуг не розвивалися. Жевріли ті підприємства, які залишилися в спадок від радянської доби. Тому ми і ставили перед собою мету - так сформувати простір, щоб всередині відбувався сталий міграційний процес.
- Фактично з отримання статусу міста і почався активний процес багатоповерхової забудови. Це явище отримало неоднозначну оцінку мешканців. Чому так? Адже в 60-70-ті роки, коли в Бучі виросли перші моноліти, це вважалося досягненням.
Знаєте, чого не вистачає нашій державі навіть і сьогодні? Фахових інституцій, які займалися б на науковому рівні вивченням, аналізом та прогнозуванням містобудування, міграційних процесів, розміщення трудових ресурсів, виходячи із особливостей того чи іншого населеного пункту. Якби вони були, то тоді б дискусія на цю тему вартувала б чогось. Я спробую відповісти простими тезами. Перше, це наше сусідство із столицею. Відповідно трудова міграція була, є і буде. Взагалі це світове явище. Друге, це цільовий напрямок розвитку. Оскільки на державному рівні не існує якоїсь чітко виробленої лінії для окремих територій чи населених пунктів, то цей процес відбувається дещо хаотично на місцях. Ми за 25 років втратили навички планомірного підходу визначення та впровадження спеціалізації на місцях з націленням на певний результат. В цьому випадку я своїм опонентам і колегам повторюю наступне: міста, як і держави, конкурують між собою. Щоб вистояти в цій боротьбі, ми, ще будучи селищем, підписали угоду з холдинговою компанією «Київміськбуд». Нам це було на користь з точки зору іміджу. Можливо за рахунок відомого в Україні підприємства, чи то за рахунок популярності його керівника Володимира Поляченка. На той час нікому невідомому селищу вдалося заявити про свої амбітні цілі стати містом, а не зникнути мікрорайоном у складі міста Ірпеня.
А дискусія завжди буде існувати. Статистика річ вперта. У нас на сьогоднішній день відбуваються міграційні процеси в обидва боки, як з Києва до Бучі, так і навпаки. В ринкових умовах виключно економічна доцільність буде визначальною для того, щоб виробничі процеси переміщувалися на бучанську землю. І цей процес відбувається.
- То ж Ви бачите перспективи сталого розвитку міста як плацдарму для розміщення виробничих потужностей?
Місто Буча має - ні багато, ні мало - 800 гектарів території під виробництво, складські та логістичні підприємства. Ця територія включає, як діючі компанії, так і ті, що чекають на свого ефективного власника, який реалізує той чи інший проект. Досить часто чую закиди що нестачі робочих місць в Бучі, але вони мають суто політичне підгрунтя. Коли сидячи на дивані питають: «Де наші робочі місця?», - відповідь знаходиться на поверхні: той, хто прагне працювати, той роботу собі знайде. Як приклад наведу фабрику «Деліція». Колектив працює в три зміни, а робітники переважно з Житомирської та Рівненської областей. Беремо пожежну частину. Працюють добу через три. І знову нас виручають мешканці сіл. В той же час є достатня кількість місцевих жителів, які вважають за приниження працювати за помірну зарплату. Хоча є маса прикладів на сьогоднішній день, коли кияни переїжджають на постійне проживання в Бучу і тут знаходять собі роботу. Їм так зручніше і затишніше. Врешті, це процес, який ми спостерігаємо повсюдно в європейських країнах, коли люди не бачать в мегаполісах умов для нормального виваженого життя. Досвід сусідів час переймати і нам.
- Так ми підійшли до питання дружніх стосунків Бучі з містами-побратимами, серед яких і українські, і європейські. Обмін досвідом дається взнаки, є позитивні приклади співробітництва?
У нас дуже тісні зв’язки з двома українськими містами: Ковель і Тячів, а також польськими: Тушин, Пщина, і литовським - Паланга. Зараз налагоджуємо відносини з угорським містом Вацварош. Дуже корисний досвід залучення інвестиційних програм Європейського Союзу, які впроваджуються в цих містах. Він нам буде дуже корисний.
- Оскільки ми заговорили про Європу і європейські міста, як на Ваш погляд, можна сказати, що рівень Бучі - це і є рівень європейськості. Чи можливо щось треба підтягнути?
Ми доволі молоде місто, тому не маємо того історичного багажу, як наші побратими. А це має певний вплив на процес усвідомлення громади як єдності людей. Більшість країн Європи цей етап здолала. Відчуття відповідальності і причетності до розвитку території, де ти живеш, у європейців стоїть на першому місці, а потім уже політичні або якісь інші переконання. Треба відверто поглянути правді в очі. Ми дуже часто очікуємо і навіть впевнені, що хтось зробить за нас. Не важливо це двірник, який збере сміття, чи чиновник. «А для чого ми його обирали?», - розхожий вислів. Європейські міста цю хворобу вже перемогли. Кожен відповідає і за своє помешкання, і за дім, і за вулицю... Коли, наприклад, люди влаштовують свято вулиці, вони не переймаються питанням: хто до якої партії належить, - їх єднає дім. А це на порядок вище, ніж будь-що інше. На відміну від сусідів, нас розділили за мовною ознакою, за партійним принципом. А насправді, десь на 70 відсотків в людині має домінувати бажання бути корисним громаді. Не маючи оцих базисних інституцій місцевого самоврядування, як хочете їх назвіть: вуличні комітети, громадські організації, ініціативи, - ми будемо відставати. У європейців відсутнє споживацтво, а відтак влада займається виключно стратегічними питаннями, завдяки яким у загальному вимірі громаді живеться краще. Зазначаю, не окремій персоні, а громаді в цілому.
- Тобто виходить так, що визначальним є зрілість громади і перехід від вузько особистісного сприйняття себе в середовищі до самовизначення як частини громадянського суспільства. А відтак і цілі змінюються - від тактичних до стратегічних. В цьому сенсі визначення бренду міста є стратегією?
На моє переконання, будь-яке штучне брендування міст є позицією егоїстів і вискочок.
- Чому?
Все має відбуватися еволюційно. Роль влади - випереджати на крок, відчуваючи запит людей, підприємств. Це має бути поступальний рух вгору. Не стагнація, не застій, а зростання. Функція влади, отримавши в результаті виборів легітимність, реалізовувати настрої громадян, незалежно від того, хто проголосував «за» чи «проти», і не більше.
- Як Ви ставитеся до рейтингів? За останні роки і місто, і мер виходили на перші позиції у всеукраїнському масштабі. Мабуть це і є свідченням того, що Буча, попри всі економічні і політичні катаклізми в державі, рухається вгору і аж ніяк не стоїть на місці.
До рейтингів ставлюся спокійно. Сьогодні це першість, а наступного року вже ситуація змінилася. Безперечно, оцінювання свого роду стимулом, але не більше.
- Тим не менше, прогрес Бучі відбувся, а Ви впродовж розмови жодного разу не загострили увагу на своїй позиції як лідера в цьому процесі.
Роль лідера в історії ще ніхто не скасовував. Його роль в утриманні рівноваги в спільноті, яку він веде в обраному напрямку. Головне, щоб на цьому шляху не занесло і не стався відрив від громади. Запобіжником є напрацювання моделі з опорою на людей. Прикладом може слугувати робота ЦНАПу. Ми бачили, що людей, а особливо тих, хто займається підприємництвом, ходіння по кабінетах відриває від щоденних справ. Рішенням було спростити і мінімізувати у часі вирішення бюрократичних питань. Так народилася ідея ЦНАПу. Сьогодні задоволені всі сторони. Особливе значення це має для залучення стартапів в нашому місті. Отже, ми повинні відчувати один одного. І мені дуже приємно, що всі ці 18 років цю підтримку громади я завжди відчував, відчуваю і понині. Навіть в найскладніші часи завжди було на кого опертися. Адже легше внести розбрат, а не прийти до конструктиву і злагоди в спільноті, оскільки всі люди різні і у кожного своє бачення реальності. Між тим, кращого рецепту для успішного керівництва, ніж йти пліч-о-пліч з громадою, напрацьовуючи спільну мету і досвід, світ іще не придумав.
- В розмові ми зосередилися переважно на ретроспективі, а тепер давайте зазирнемо в майбутнє - це Бучанська міська об’єднана громада. Це виклик чи потреба часу?
Я вже колись казав, що подібні реформи відбуваються раз на багато десятиліть і визначають перспективу розвитку всієї держави. Однозначно, цей шлях ми маємо пройти як можливість вийти на новий рівень розвитку і місцевого самоврядування, і громадянського суспільства. Для Бучі - це відповідальність і нове коло завдань. Головним показником нашої готовності є дійсно добровільність об’єднання. Громади сіл Гаврилівка, Синяк, Мироцьке, Луб’янка, Блиставиця та селища Ворзель виказали нам велику довіру. Так само, як і обласна адміністрація та рада, які визнали наше об’єднання легітимним. Ми її маємо виправдати як рушійна сила процесу. До складностей нам не звикати, тож будемо торувати цей шлях як першопрохідці. Але головне - це ми будемо робити уже об’єднаними зусиллями великої сім’ї громад, наділених державою і фінансовою, і самоврядною свободою.
- Дякую за цікаву розмову.
Говорити про те, що окремі дати або події важливіші за інші було б докорінно неправильно, тому що територіальна громада є живим організмом. Якщо хоч одній людині або підприємству зажилося краще цього дня, це вже подія. Відтак визначати якісь епохальні дати в житті громади я не став би, кожен прожитий день є певним кроком вперед. В тих історичних, політичних умовах, при тому чи іншому законодавстві, яке в нас має тенденцію щоденно змінюватися, всім нам доводиться працювати, відчуваючи власну причетність до розвитку населеного пункту, з яким пов’язала доля. - Тоді виходить, що головним пріоритетом всі ці роки були і залишаються люди?
Мені часто доводиться відповідати на запитання журналістів: «Яке найбільше надбання вашої територіальної громади?» І як би це пафосно не звучало, а особливо з вуст чиновника (говорить з іронією - прим. автора), але проводячи певний аналіз в часі, виходить, що саме люди є визначальним фактором. І будь-яка представницька влада, минулих і діючої каденції, відповідає своїми рішеннями, перш за все, на запит громади. Зрозуміло, що кожного задовільнити неможливо, особливо враховуючи фактор політичної боротьби. А куди ж без неї, особливо на шляху демократії. В той же час суть влади в служінні загалу, який задає напрямок руху, підтримує і делегує право на його реалізацію. Звичайно, на цьому історичному відрізку кожній громаді даються певні шанси, використавши які можна збагатитися багажем на перспективу. Для Бучі - це набуття статусу міста.
- Давайте в такому разі зробимо певний екскурс в минуле. Чи важливо для Бучі було отримання статусу міста обласного підпорядкування? Адже маючи однакові стартові можливості, жодне з селищ не відійшло від ірпінського лона, окрім Бучі. Що скеровувало йти всупереч уже налагодженій системі, які відкривалися перспективи для громади?
Цікаве запитання навіть з огляду на те, що в нашій країні й досі нема інституцій, які б досліджували, аналізували проблеми місцевого самоврядування. Здебільшого навіть експерти з цих питань - це люди, які практично ніколи не занурювалися в глибини проблем і потенціалу місцевого самоврядування. Важливо знати зсередини чим воно живе і дихає, а чи дихає воно взагалі. Ми знаходимося на початковому етапі формування системи місцевого самоврядування. На прикладі Польщі, яка випереджає нас в цій царині, можу констатувати: вони свою діяльність не зосереджують на розборі персони голови - чи він добрий, чи поганий, - їхня мета знайти на цьому часовому етапі ті варіанти розвитку, щоб місто, воєводство і держава в цілому стали комфортнішими для життя людини. Я думаю, що все це у нас попереду. А на той період часу, коли Буча отримала статус міста, це було дійсно прагнення громади. У нас тоді навіть ходив жарт про «національне бучанське» прагнення вийти із складу Ірпінської міської ради.
- Вам було тісно там?
Не зовсім так. Безперечно елемент амбітності був присутній. Без нього, можливо, ми б нічого не досягли. Але головне в іншому. Ми не бачили, що така агломерація як місто Ірпінь із селищами, а Буча як складова, має чітку перспективу розвитку. Поштовхом не став і державно-правовий експеримент, що проходив на рубежі 2000-х років. Отже, ми почали, як тоді називали, процес розірвання шлюбу, у 2002-му році, а закінчили у 2007-му. Так що він тривав добрих п’ять років.
- А це не було пов’язано з тим, що Ви були молодим і гарячим, адже щоб взятися за таку справу, треба бути готовим до серйозних випробувань, беручи до уваги застійність нашої системи особливо на тому етапі?
Ні, шукати пояснення потрібно в запиті громади. На той час вона була відносно молода, але вже зріла, щоб приймати самостійні рішення і виборювати власний шлях. Ще знаходячись в рамках Ірпеня, йшли умовні змагання між обома громадами. І це зрозуміло. Буча на той час була найбільшим селищем України з 26 тисячами жителів, а самостійності – нуль. Саме тому ключовим питанням для активної частини громади, а відповідно і мене як керівника, стало виборювання статусу міста. Хочеться зазначити, що 80% бучанців підтримали курс на місто.
- А що на цьому шляху було найскладнішим? Адже пройти мабуть довелося багато кіл пекла.
Багаточисельні судові процеси, які доводилося проходити, не так ускладнювали процес, як заскорузлість бюрократичної системи. Пригадую, звертаємося до обласної адміністрації чи ради, а вони виходять з того - навіщо воно нам? Займатися якимись новими утвореннями, мати справу з якимсь селищним головою Бучі, коли є звичний Ірпінь - йди туди, там і розмовляй. Модель адмінустрою була вибудована таким чином, що ти не міг самостійно звернутися на обласний рівень повз Ірпінь. А в «республіку», то взагалі були зачинені всі двері.
- Тобто в головах чиновників мала відбутися революція у зв’язку з появою у Бучі такої самовпевненості?
Це був злам стереотипів в розумінні, що громада має право на дорослішання, готовність до самостійного врядування. І ще була одна перепона. Коли ми проходили Комітет Верховної Ради, то всі зіткнулися з проблемою відсутності механізму надання статусу міста. Останнім таким населеним пунктом був Чоп, який отримав статус міста ще за радянських часів. Більше такого досвіду не було. До речі, ще й досі на законодавчому рівні не врегульоване питання - яким чином нормується різниця між містом районного і обласного значення. В Конституції зазначено лише поняття села, селища, міста, області, держави. От ми і звернулися з проханням надати статус міста. І крапка. А далі: куди ж віднести - до районного чи обласного. Району ж то Ірпінського немає, то й вийшло місто обласного підпорядкування.
- В такий спосіб - на прикладі Бучі - напрацьовувалася модель для інших населених пунктів?
Певною мірою так. Я взагалі дотримуюсь такої точки зору, що всі ці бар’єри у вигляді маси інстанцій, як от чисельні комісії обласного або державного рівня, які проходять населені пункти, щоб отримати право на розвиток, треба замінити чітким переліком вимог і стандартів, які має виконати той чи інший населений пункт, щоб піднятися на вищий рівень: із села - в селище, із селища - в місто.
- А не було відчуття, що для рівня обласного підпорядкування Буча ще не доросла?
Відверто кажучи, це був ризик і з боку області, і з нашого. Так, ми не дотягували. Треба було негайно створювати відповідні самостійні структури для нормальної життєдіяльності уже міста. Тим більше, що й Ірпінь повівся відповідним чином: добилися міста, то й самі викарабкуйтеся. Так, це був складний період, але нам вдалося його пройти.
- У 2007-му році з набуттям статусу міста роботи, мабуть, додалося, адже це вже новий вимір розвитку Бучі?
Сама дата 1 січня 2007 року, коли ми отримали підтвердження, що Буча - місто, це лише дата, хоч і визначальна. Після цього почалася рутинна робота по створенню підрозділів, які мають гарантувати функціонування даного утворення як міста Буча. Цей процес тривав не менше п’яти років, хоча уже у 2002 році ми мали вже свій відділ архітектури на відміну від інших селищ Ірпеня. У нас діяли і окремі розрахункові підрозділи, що було взагалі не типовим явищем на той час. Ми часто, згадуючи ті часи, сходимося на думці: «Легко давати оціночні судження рішенням і діям в ті часи з позицій сьогодення, коли органи самоврядування почуваються набагато вільніше». А що стосується розвитку громади, то, безперечно, отримання статусу міста було запуском багатьох важливих напрямків. Зараз є закиди, ніби Буча є спальним районом Києва. Так от, на той час саме так і було. Життя не вирувало. Зранку на електричку всі пішли, ввечері - повернулися. Протягом дня на вулицях жодної душі. Відтак, ні виробництво, ні сфера послуг не розвивалися. Жевріли ті підприємства, які залишилися в спадок від радянської доби. Тому ми і ставили перед собою мету - так сформувати простір, щоб всередині відбувався сталий міграційний процес.
- Фактично з отримання статусу міста і почався активний процес багатоповерхової забудови. Це явище отримало неоднозначну оцінку мешканців. Чому так? Адже в 60-70-ті роки, коли в Бучі виросли перші моноліти, це вважалося досягненням.
Знаєте, чого не вистачає нашій державі навіть і сьогодні? Фахових інституцій, які займалися б на науковому рівні вивченням, аналізом та прогнозуванням містобудування, міграційних процесів, розміщення трудових ресурсів, виходячи із особливостей того чи іншого населеного пункту. Якби вони були, то тоді б дискусія на цю тему вартувала б чогось. Я спробую відповісти простими тезами. Перше, це наше сусідство із столицею. Відповідно трудова міграція була, є і буде. Взагалі це світове явище. Друге, це цільовий напрямок розвитку. Оскільки на державному рівні не існує якоїсь чітко виробленої лінії для окремих територій чи населених пунктів, то цей процес відбувається дещо хаотично на місцях. Ми за 25 років втратили навички планомірного підходу визначення та впровадження спеціалізації на місцях з націленням на певний результат. В цьому випадку я своїм опонентам і колегам повторюю наступне: міста, як і держави, конкурують між собою. Щоб вистояти в цій боротьбі, ми, ще будучи селищем, підписали угоду з холдинговою компанією «Київміськбуд». Нам це було на користь з точки зору іміджу. Можливо за рахунок відомого в Україні підприємства, чи то за рахунок популярності його керівника Володимира Поляченка. На той час нікому невідомому селищу вдалося заявити про свої амбітні цілі стати містом, а не зникнути мікрорайоном у складі міста Ірпеня.
А дискусія завжди буде існувати. Статистика річ вперта. У нас на сьогоднішній день відбуваються міграційні процеси в обидва боки, як з Києва до Бучі, так і навпаки. В ринкових умовах виключно економічна доцільність буде визначальною для того, щоб виробничі процеси переміщувалися на бучанську землю. І цей процес відбувається.
- То ж Ви бачите перспективи сталого розвитку міста як плацдарму для розміщення виробничих потужностей?
Місто Буча має - ні багато, ні мало - 800 гектарів території під виробництво, складські та логістичні підприємства. Ця територія включає, як діючі компанії, так і ті, що чекають на свого ефективного власника, який реалізує той чи інший проект. Досить часто чую закиди що нестачі робочих місць в Бучі, але вони мають суто політичне підгрунтя. Коли сидячи на дивані питають: «Де наші робочі місця?», - відповідь знаходиться на поверхні: той, хто прагне працювати, той роботу собі знайде. Як приклад наведу фабрику «Деліція». Колектив працює в три зміни, а робітники переважно з Житомирської та Рівненської областей. Беремо пожежну частину. Працюють добу через три. І знову нас виручають мешканці сіл. В той же час є достатня кількість місцевих жителів, які вважають за приниження працювати за помірну зарплату. Хоча є маса прикладів на сьогоднішній день, коли кияни переїжджають на постійне проживання в Бучу і тут знаходять собі роботу. Їм так зручніше і затишніше. Врешті, це процес, який ми спостерігаємо повсюдно в європейських країнах, коли люди не бачать в мегаполісах умов для нормального виваженого життя. Досвід сусідів час переймати і нам.
- Так ми підійшли до питання дружніх стосунків Бучі з містами-побратимами, серед яких і українські, і європейські. Обмін досвідом дається взнаки, є позитивні приклади співробітництва?
У нас дуже тісні зв’язки з двома українськими містами: Ковель і Тячів, а також польськими: Тушин, Пщина, і литовським - Паланга. Зараз налагоджуємо відносини з угорським містом Вацварош. Дуже корисний досвід залучення інвестиційних програм Європейського Союзу, які впроваджуються в цих містах. Він нам буде дуже корисний.
- Оскільки ми заговорили про Європу і європейські міста, як на Ваш погляд, можна сказати, що рівень Бучі - це і є рівень європейськості. Чи можливо щось треба підтягнути?
Ми доволі молоде місто, тому не маємо того історичного багажу, як наші побратими. А це має певний вплив на процес усвідомлення громади як єдності людей. Більшість країн Європи цей етап здолала. Відчуття відповідальності і причетності до розвитку території, де ти живеш, у європейців стоїть на першому місці, а потім уже політичні або якісь інші переконання. Треба відверто поглянути правді в очі. Ми дуже часто очікуємо і навіть впевнені, що хтось зробить за нас. Не важливо це двірник, який збере сміття, чи чиновник. «А для чого ми його обирали?», - розхожий вислів. Європейські міста цю хворобу вже перемогли. Кожен відповідає і за своє помешкання, і за дім, і за вулицю... Коли, наприклад, люди влаштовують свято вулиці, вони не переймаються питанням: хто до якої партії належить, - їх єднає дім. А це на порядок вище, ніж будь-що інше. На відміну від сусідів, нас розділили за мовною ознакою, за партійним принципом. А насправді, десь на 70 відсотків в людині має домінувати бажання бути корисним громаді. Не маючи оцих базисних інституцій місцевого самоврядування, як хочете їх назвіть: вуличні комітети, громадські організації, ініціативи, - ми будемо відставати. У європейців відсутнє споживацтво, а відтак влада займається виключно стратегічними питаннями, завдяки яким у загальному вимірі громаді живеться краще. Зазначаю, не окремій персоні, а громаді в цілому.
- Тобто виходить так, що визначальним є зрілість громади і перехід від вузько особистісного сприйняття себе в середовищі до самовизначення як частини громадянського суспільства. А відтак і цілі змінюються - від тактичних до стратегічних. В цьому сенсі визначення бренду міста є стратегією?
На моє переконання, будь-яке штучне брендування міст є позицією егоїстів і вискочок.
- Чому?
Все має відбуватися еволюційно. Роль влади - випереджати на крок, відчуваючи запит людей, підприємств. Це має бути поступальний рух вгору. Не стагнація, не застій, а зростання. Функція влади, отримавши в результаті виборів легітимність, реалізовувати настрої громадян, незалежно від того, хто проголосував «за» чи «проти», і не більше.
- Як Ви ставитеся до рейтингів? За останні роки і місто, і мер виходили на перші позиції у всеукраїнському масштабі. Мабуть це і є свідченням того, що Буча, попри всі економічні і політичні катаклізми в державі, рухається вгору і аж ніяк не стоїть на місці.
До рейтингів ставлюся спокійно. Сьогодні це першість, а наступного року вже ситуація змінилася. Безперечно, оцінювання свого роду стимулом, але не більше.
- Тим не менше, прогрес Бучі відбувся, а Ви впродовж розмови жодного разу не загострили увагу на своїй позиції як лідера в цьому процесі.
Роль лідера в історії ще ніхто не скасовував. Його роль в утриманні рівноваги в спільноті, яку він веде в обраному напрямку. Головне, щоб на цьому шляху не занесло і не стався відрив від громади. Запобіжником є напрацювання моделі з опорою на людей. Прикладом може слугувати робота ЦНАПу. Ми бачили, що людей, а особливо тих, хто займається підприємництвом, ходіння по кабінетах відриває від щоденних справ. Рішенням було спростити і мінімізувати у часі вирішення бюрократичних питань. Так народилася ідея ЦНАПу. Сьогодні задоволені всі сторони. Особливе значення це має для залучення стартапів в нашому місті. Отже, ми повинні відчувати один одного. І мені дуже приємно, що всі ці 18 років цю підтримку громади я завжди відчував, відчуваю і понині. Навіть в найскладніші часи завжди було на кого опертися. Адже легше внести розбрат, а не прийти до конструктиву і злагоди в спільноті, оскільки всі люди різні і у кожного своє бачення реальності. Між тим, кращого рецепту для успішного керівництва, ніж йти пліч-о-пліч з громадою, напрацьовуючи спільну мету і досвід, світ іще не придумав.
- В розмові ми зосередилися переважно на ретроспективі, а тепер давайте зазирнемо в майбутнє - це Бучанська міська об’єднана громада. Це виклик чи потреба часу?
Я вже колись казав, що подібні реформи відбуваються раз на багато десятиліть і визначають перспективу розвитку всієї держави. Однозначно, цей шлях ми маємо пройти як можливість вийти на новий рівень розвитку і місцевого самоврядування, і громадянського суспільства. Для Бучі - це відповідальність і нове коло завдань. Головним показником нашої готовності є дійсно добровільність об’єднання. Громади сіл Гаврилівка, Синяк, Мироцьке, Луб’янка, Блиставиця та селища Ворзель виказали нам велику довіру. Так само, як і обласна адміністрація та рада, які визнали наше об’єднання легітимним. Ми її маємо виправдати як рушійна сила процесу. До складностей нам не звикати, тож будемо торувати цей шлях як першопрохідці. Але головне - це ми будемо робити уже об’єднаними зусиллями великої сім’ї громад, наділених державою і фінансовою, і самоврядною свободою.
- Дякую за цікаву розмову.
