Основна мета прийомної сім’ї, дитячого будинку сімейного типу — тимчасове утримання і виховання сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування. Дитячий будинок сімейного типу, створений сім’єю Батурських, уже понад десяток літ успішно функціонує у м. Ірпінь. А нещодавно у нашому місті була створена прийомна сім’я.
«Завдання прийомної сім’ї — повернути дитину у повноцінну сім’ю. Особливо важко, коли дитина після насилля, зґвалтування. Коли кризові діти потрапляють у прийомні сім’ї, то ведуть себе по-різному: хтось стає агресивним, хтось – замикається, а хтось відразу освоюється у новій сім’ї. У кожному випадку це залежить від того, з ким дитина жила раніше, — каже Тетяна Іванівна Фесенко, провідний спеціаліст Ірпінського міського Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. — Для нас, соціальних працівників, дуже важливо, коли дитина, яка перебуває чи то під опікою, чи у прийомній сім’ї, посміхається — вона дійсно щаслива. Сім’я Альони і Серьожі Герасимчуків — це хороша сім’я; сподіваємось, що таких прийомних сімей, де дітей чекають не біль і гіркі сльози, а радісні обійми мами і тата, братиків і сестричок, у нас, в Ірпені, буде більше».
![]()
![]()
З Сергієм доля звела Альону, як кажуть, невипадково. Це складна історія, але сюжети, які пише життя, набагато складніші за будь-які художні твори. Коли у 2000 році Сергій прийшов з армії, Альона була заміжня і вже народила сина Дмитрика. Сергій не лише товаришував з Альониним чоловіком, але і був його рідним братом. Сім’я жила разом із батьками в одному будинку, тож Сергій часто бавився з маленьким Дмитриком. Все було добре, Дмитрик підростав. Молода сім’я будувалася, ставала «на ноги». Здавалося, що ніщо не могло зруйнувати їхнього щастя. Однак у житті, на жаль, світло часто затьмарює тінь, а радість – смуток. Біла смуга межує з чорною: трагічно гине Альонин чоловік. Сімейне життя виявилося надто коротким, і вона залишилася одна з маленьким сином.
Звідси починається нова сторінка у житті наших героїв. Сергій та Альона Герасимчуки одружилися у 2001 році. Життя знову налагодилося, увійшло у звичне русло. Сергій став для Дмитрика і татом, і старшим другом. Дмитрик пішов до школи. Згодом Герасимчуки удочерили маленьку дівчинку. Власне Настя з’явилася на світ саме завдяки їм. Альона і Сергій умовили знайому жінку не робити аборт і пообіцяли, що заберуть собі дитину після її народження. З пологового будинку забирали маленьку дівчинку Альона і Сергій; жінка, яка народила доньку, написала відмову. Вони оформили спочатку опіку, потім після відповідних судових рішень, Настю удочерили. Так у Дмитрика з’явилася сестричка. Нині Анастасії вже три роки.
Нещодавно у сім’ї з’явилася ще одна дівчинка
«Герасимчуки прийшли до Центру соціальних служб, — розповідає Тетяна Фесенко, — з наміром взяти у свою сім’ю прийомну дитину. Ми давно знаємо Альону і Сергія як дуже відповідальних і люблячих батьків. Разом із Герасимчуками ми дуже довго чекали на таку дитину. У Центрі є своя картотека, є база даних «вразливих» сімей. Звісно, ми шукали їм таку дитинку, яка б якнайкраще підійшла цій сім’ї. Маленька Віка потрапила до нас також із такої «кризової» сім’ї».
За цими словами насправді стоїть непроста життєва історія. Мама, яка народила Віку, страждає на важкі розлади психіки, хоча фізично жінка здорова і може народжувати дітей. Часто природа дарує жінкам, які живуть примітивними інстинктами розмноження, хороших і здорових діток (як правило, багато — і п’ятеро, і семеро!), але виховувати повноцінно такі жінки або не можуть, або не хочуть, тому відмовляються і залишають їх у дитячих будинках. Часто такі діти живуть з горе-батьками, які зловживають спиртним або наркотиками, неодноразово відбувають терміни ув’язнення — і тоді чекає на них далеко не радісне майбутнє.
У Віки була інша ситуація. Мама не відпускала Віку від себе ні на хвилинку, цілий день тримала її прив’язаною у візочку, мокрою, брудною, голодною, постійно волочила її за собою. Коли ми разом із міліцією та іншими соціальними працівниками приїхали по Віку, то мама вчепилася у неї так, що ми ледве забрали. На це не можна було спокійно дивитися; ми всі плакали, але залишати її з мамою було небезпечно. Так у Віки з’явилася нова сім’я. Сергій розповідає, що перші місяці, коли вона стала жити з нами, дитина мовчала: «Ми з Альоною увесь час з нею говорили, намагалися її чимось здивувати, дарували іграшки, розповідали казочки. Але Віка мовчки лише дивилася. Заб’ється десь у куток і сидить, як звірятко. Вона не вміла сміятися, кусала себе до крові.
На це не можна було спокійно дивитися. Перші тижні взагалі не могла наїстися. Отам, на кухні, — Сергій показує рукою, — стоять мисочки для кішки. Віка з’їдала весь котячий корм, ми не могли нічого залишити. Ми відбирали, ховали, але Віка все одно знаходила; по ній все текло і ми щоразу її переодягали у чистий одяг. Зараз це все – у минулому. Віка заспокоїлася. Подружилася з Дмитриком, із Настею. Дівчатка усе роблять разом, складають іграшки, прибирають свої ліжечка, навіть допомагають мити мамі посуд. Для Віки ми підбираємо все таке, як і для Насті — одяг, іграшки, взуття — і по фасону, і по кольору. Якщо на руки береш Настю, то обов’язково біжить і Віка. А якщо насварити когось із них, то інша підходить, гладить її, обнімає. Все робимо разом. По-іншому у нас не можна…
![]()
![]()
Сім`я Герасимчуків із працівником
Центру соціальної служби для сім`ї, дітей та молоді Г. Фесенко
Очевидно, що це дуже добре, коли діти приблизно одного віку, бо вони спілкуються весь час і вчаться одне у одного. Тетяна Фесенко каже, що Віка знайшла таку родину, де її люблять по-справжньому, опікуються нею і вона зростає у достатку, любові: «Ми дуже раді за них обох — і Віку, і Настю. І це для нас велика радість — бачити, що вони щасливі».
Так, у сім’ї Герасимчуків немає «своїх» і «чужих» дітей. Усі однаково рідні. Хоча дівчатка — різні за характером, різні вони і зовнішньо: одна — чорнявка, інша — білявка.
Тетяна Фесенко каже, що «Віка — задирака, а Настя — неспустяка». Дівчатка увесь час крутилися біля нас, аж поки мама Альона не відправила їх спати. Коли ми з Тетяною Іванівною зайшли до них попрощатися, дівчатка вже солодко спали у своїх ліжечках.
«Завдання прийомної сім’ї — повернути дитину у повноцінну сім’ю. Особливо важко, коли дитина після насилля, зґвалтування. Коли кризові діти потрапляють у прийомні сім’ї, то ведуть себе по-різному: хтось стає агресивним, хтось – замикається, а хтось відразу освоюється у новій сім’ї. У кожному випадку це залежить від того, з ким дитина жила раніше, — каже Тетяна Іванівна Фесенко, провідний спеціаліст Ірпінського міського Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. — Для нас, соціальних працівників, дуже важливо, коли дитина, яка перебуває чи то під опікою, чи у прийомній сім’ї, посміхається — вона дійсно щаслива. Сім’я Альони і Серьожі Герасимчуків — це хороша сім’я; сподіваємось, що таких прийомних сімей, де дітей чекають не біль і гіркі сльози, а радісні обійми мами і тата, братиків і сестричок, у нас, в Ірпені, буде більше».
З Сергієм доля звела Альону, як кажуть, невипадково. Це складна історія, але сюжети, які пише життя, набагато складніші за будь-які художні твори. Коли у 2000 році Сергій прийшов з армії, Альона була заміжня і вже народила сина Дмитрика. Сергій не лише товаришував з Альониним чоловіком, але і був його рідним братом. Сім’я жила разом із батьками в одному будинку, тож Сергій часто бавився з маленьким Дмитриком. Все було добре, Дмитрик підростав. Молода сім’я будувалася, ставала «на ноги». Здавалося, що ніщо не могло зруйнувати їхнього щастя. Однак у житті, на жаль, світло часто затьмарює тінь, а радість – смуток. Біла смуга межує з чорною: трагічно гине Альонин чоловік. Сімейне життя виявилося надто коротким, і вона залишилася одна з маленьким сином.
Звідси починається нова сторінка у житті наших героїв. Сергій та Альона Герасимчуки одружилися у 2001 році. Життя знову налагодилося, увійшло у звичне русло. Сергій став для Дмитрика і татом, і старшим другом. Дмитрик пішов до школи. Згодом Герасимчуки удочерили маленьку дівчинку. Власне Настя з’явилася на світ саме завдяки їм. Альона і Сергій умовили знайому жінку не робити аборт і пообіцяли, що заберуть собі дитину після її народження. З пологового будинку забирали маленьку дівчинку Альона і Сергій; жінка, яка народила доньку, написала відмову. Вони оформили спочатку опіку, потім після відповідних судових рішень, Настю удочерили. Так у Дмитрика з’явилася сестричка. Нині Анастасії вже три роки.
Нещодавно у сім’ї з’явилася ще одна дівчинка
«Герасимчуки прийшли до Центру соціальних служб, — розповідає Тетяна Фесенко, — з наміром взяти у свою сім’ю прийомну дитину. Ми давно знаємо Альону і Сергія як дуже відповідальних і люблячих батьків. Разом із Герасимчуками ми дуже довго чекали на таку дитину. У Центрі є своя картотека, є база даних «вразливих» сімей. Звісно, ми шукали їм таку дитинку, яка б якнайкраще підійшла цій сім’ї. Маленька Віка потрапила до нас також із такої «кризової» сім’ї».
За цими словами насправді стоїть непроста життєва історія. Мама, яка народила Віку, страждає на важкі розлади психіки, хоча фізично жінка здорова і може народжувати дітей. Часто природа дарує жінкам, які живуть примітивними інстинктами розмноження, хороших і здорових діток (як правило, багато — і п’ятеро, і семеро!), але виховувати повноцінно такі жінки або не можуть, або не хочуть, тому відмовляються і залишають їх у дитячих будинках. Часто такі діти живуть з горе-батьками, які зловживають спиртним або наркотиками, неодноразово відбувають терміни ув’язнення — і тоді чекає на них далеко не радісне майбутнє.
У Віки була інша ситуація. Мама не відпускала Віку від себе ні на хвилинку, цілий день тримала її прив’язаною у візочку, мокрою, брудною, голодною, постійно волочила її за собою. Коли ми разом із міліцією та іншими соціальними працівниками приїхали по Віку, то мама вчепилася у неї так, що ми ледве забрали. На це не можна було спокійно дивитися; ми всі плакали, але залишати її з мамою було небезпечно. Так у Віки з’явилася нова сім’я. Сергій розповідає, що перші місяці, коли вона стала жити з нами, дитина мовчала: «Ми з Альоною увесь час з нею говорили, намагалися її чимось здивувати, дарували іграшки, розповідали казочки. Але Віка мовчки лише дивилася. Заб’ється десь у куток і сидить, як звірятко. Вона не вміла сміятися, кусала себе до крові.
На це не можна було спокійно дивитися. Перші тижні взагалі не могла наїстися. Отам, на кухні, — Сергій показує рукою, — стоять мисочки для кішки. Віка з’їдала весь котячий корм, ми не могли нічого залишити. Ми відбирали, ховали, але Віка все одно знаходила; по ній все текло і ми щоразу її переодягали у чистий одяг. Зараз це все – у минулому. Віка заспокоїлася. Подружилася з Дмитриком, із Настею. Дівчатка усе роблять разом, складають іграшки, прибирають свої ліжечка, навіть допомагають мити мамі посуд. Для Віки ми підбираємо все таке, як і для Насті — одяг, іграшки, взуття — і по фасону, і по кольору. Якщо на руки береш Настю, то обов’язково біжить і Віка. А якщо насварити когось із них, то інша підходить, гладить її, обнімає. Все робимо разом. По-іншому у нас не можна…
Сім`я Герасимчуків із працівником
Центру соціальної служби для сім`ї, дітей та молоді Г. Фесенко
Очевидно, що це дуже добре, коли діти приблизно одного віку, бо вони спілкуються весь час і вчаться одне у одного. Тетяна Фесенко каже, що Віка знайшла таку родину, де її люблять по-справжньому, опікуються нею і вона зростає у достатку, любові: «Ми дуже раді за них обох — і Віку, і Настю. І це для нас велика радість — бачити, що вони щасливі».
Так, у сім’ї Герасимчуків немає «своїх» і «чужих» дітей. Усі однаково рідні. Хоча дівчатка — різні за характером, різні вони і зовнішньо: одна — чорнявка, інша — білявка.
Тетяна Фесенко каже, що «Віка — задирака, а Настя — неспустяка». Дівчатка увесь час крутилися біля нас, аж поки мама Альона не відправила їх спати. Коли ми з Тетяною Іванівною зайшли до них попрощатися, дівчатка вже солодко спали у своїх ліжечках.
Довідка: Державною програмою передбачені такі форми виховання як усиновлення, дитячий будинок сімейного типу, прийомна сім’я та перебування дітей у сім’ях опікунів. Усиновлена дитина отримує всі права рідної. Прийомні діти продовжують зберігати за собою статус сироти.
Згідно з чинним законодавством, зокрема, Законом «Про охорону дитинства» прийомні діти користуються певними пільгами. Прийомним батькам, батькам-вихователям держава щомісяця виплачує кошти на утримання дитини.
Завдяки пропаганді усиновлення, опікунства, створення будинків сімейного типу діти-сироти мають більше шансів потрапити у нормальні сім’ї. Повноцінна сім’я — це найкраще, про що може лише мріяти дитина, яка позбавлена батьківської турботи та любові.
На етапі створення, а потім і подальшого функціонування дитячого будинку сімейного типу та прийомної сім'ї виникає багато питань юридичного, медичного, матеріального, педагогічного та психологічного характеру. Їх вирішення покладено на місцеву владу та соціальні служби — органи опіки і піклування, відділи освіти, охорони здоров’я, відділ у справах сім'ї та молоді, центри соціальних служб для молоді тощо. Труднощі, які виникають у таких сім’ях, зобов’язаний вирішувати соціальний працівник (соціальний супровід сім’ї).
Згідно з чинним законодавством, зокрема, Законом «Про охорону дитинства» прийомні діти користуються певними пільгами. Прийомним батькам, батькам-вихователям держава щомісяця виплачує кошти на утримання дитини.
Завдяки пропаганді усиновлення, опікунства, створення будинків сімейного типу діти-сироти мають більше шансів потрапити у нормальні сім’ї. Повноцінна сім’я — це найкраще, про що може лише мріяти дитина, яка позбавлена батьківської турботи та любові.
На етапі створення, а потім і подальшого функціонування дитячого будинку сімейного типу та прийомної сім'ї виникає багато питань юридичного, медичного, матеріального, педагогічного та психологічного характеру. Їх вирішення покладено на місцеву владу та соціальні служби — органи опіки і піклування, відділи освіти, охорони здоров’я, відділ у справах сім'ї та молоді, центри соціальних служб для молоді тощо. Труднощі, які виникають у таких сім’ях, зобов’язаний вирішувати соціальний працівник (соціальний супровід сім’ї).
