«Я ПОСАДИВ НЕПРАЦЮЮЧИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ЛІТАК У ДЖУНГЛЯХ»
ЧМИХОВ Михайло Васильович
Напередодні свята Міжнародного дня авіації і космонавтики наш кореспондент зустрівся з колишнім військовим льотчиком, гостомельчанином ЧМИХОВИМ Михайлом Васильовичем. Михайло Васильович 21 рік відслужив у рядах Збройних сил СРСР і України.
!["Я посадив військовий літак у джунглі"]()
— Михайле Васильовичу, розкажіть, будь-ласка, більше про себе, своє сьогодення, плани на майбутнє.
— Народився я у місті Карачеве Брянської області. У 1975 році закінчив Борісоглебське вище військове авіаційне училище льотчиків ім. В. П. Чкалова. Проходив військову службу у Московському, Приволзькому, Середньоазіатському військових округах, виконував інтернаціональний обов’язок (протягом трьох років) у Народній Республіці Мозамбік, брав участь у бойових діях. За виконання бойових завдань Указом Президії Верховної Ради СРСР нагороджений орденом «Червона зірка». З 1982 по 1992 рік проходив службу у Чернігівському вищому військовому авіаційному училищі льотчиків імені Ленінського комсомолу, у полку, який був розташований у м. Конотопі Сумської області.
— Проте Ви вже більше восьми років живете в нашому регіоні і займаєте активну життєву позицію. Що вас привело у наш край?
— Мені довелося за службовим обов’язком побувати у різних містах і країнах Європи, Азії та Африки. Всі шляхи, як ви знаєте, раніше йшли через Москву. Але мене завжди тягнуло до Києва. Тому у 1982 році, прибувши із спецвідрядження, я попросив командування Генерального штабу направити мене у Київський військовий округ. Якщо проаналізувати свій родовід, то мене багато що пов’язує з Києвом.
Старший брат мого батька загинув, захищаючи Київ у Велику Вітчизняну війну. Моя бабуся у 1921 році пішки з Брянська ходила до Києва, у Києво-Печерську Лавру і три доби молилася. Отже, духовний зв’язок очевидний. У 1922 році народилася моя мама. Близько 20 років вона прожила у Луганській області у м. Константинівка, працювала на скляному заводі. Два її брати – шахтарі. Все життя до самої смерті прожили у Донбасі. За своїм переконанням вважаю, що Київ є духовним центром слов’янства. Київ — батько і мати міст руських. За образним висловом Валерії Новодворської: «Ми пішли з Києва завойовувати інші землі і забули повернутися назад». Краще, по моєму, не скажеш, адже так воно було і є насправді. Готовий дискутувати на цю тему з будь-якими опонентами.
![]()
— Хтось став льотчиком-випробувачем, хтось брав участь у бойових діях, інший присвятив своє життя інструкторській роботі і підготував, виховав нове покоління авіаторів. Ви свій обов’язок військового льотчика виконали до кінця?
— З гордістю можу сказати: краща пілотажна група Росії — «Стрижи», шестірка «МИГ-29». Немає у світі більш підготовленої і досконалішої, з точки зору техніки пілотування, пілотажної групи. Так от, четверо з цієї групи на чолі з командиром, — випускники Чернігівського училища льотчиків. Троє з цих курсантів ескадрильї, в якій я служив, були нашими вихованцями. Ми час від часу зустрічаємося, підтримуємо добрі стосунки, вітаємо один одного зі святами.
Більш того, можу розповісти про експерименти Московського інституту авіаційної і космічної медицини, які протягом чотирьох років проводили на базі нашої авіаційної ескадрильї. Експерименти полягали у кардинально нових методиках підготовки курсантів. За чотири роки навчання наші випускники відповідали рівню підготовки бойових льотчиків 2-го класу. Атаки наземних цілей із складних видів маневру, груповий повітряний бій у складі авіаційної ланки, польоти вночі, зліт і посадка у складі пари, участь у двох льотно-тактичних навчаннях із посадкою на запасному аеродромі. Природно, що всьому цьому передувала індивідуальна підготовка із відпрацювання вищого пілотажу. Ентузіастом і натхненником всього цього процесу був полковник Володимир Соболєв, у той час перший заступник начальника Чернігівського ВВАУЛ. Після офіційно опублікованої доповіді про результати експерименту багато країн світу звернулося до нас із проханням про навчання своїх льотчиків за цією програмою. Проте бюрократична машина держави у період розвалу СРСР поховала всі ці методики.
— Михайле Васильовичу, коротко про період виконання інтернаціонального обов’язку в Народній Республіці Мозамбік. Там Ви брали участь у бойових діях, і нам відомо, що командування і керівництво цієї держави Вас знали особисто і дуже добре до Вас ставилося.
— Так, це правда. Причиною тому був один льотний випадок. Йшов 1979 рік, нас було п’ятеро радянських льотчиків разом з Головним радником авіації. Наші винищувачі доставили до Африки транспортним кораблем, в контейнерах (природно, у розібраному вигляді). На місці їх збирали, ну, а ми, льотчики, проводили, так би мовити, «заводські» випробування. Після складання літаків випробовували їх згідно зі встановленою програмою на граничні режими, і лише після цього давали допуск до експлуатації. У одному з тренувальних польотів з льотчиком з Мозамбіку, після зльоту і набору висоти з виконанням маневру заходу на посадку, відмовив двигун. Катапультуватися? Внизу було місто, великий морський порт, жертв було б багато. Та і висота на межі! Я, як інструктор парашутно-десантної підготовки, маючи 235 стрибків з парашутом, мабуть, впорався б (річ у тому, що на парашутах не було страхуючих приладів, передбачених інструкцією). А ось мозамбікський льотчик загинув би. Тому я прийняв рішення відвести літак від міста і посадити його у джунглях. Доповів керівникові польотів про своє рішення, встановив необхідний режим польоту, не припиняючи спроб запуску двигуна. Пам’ятаю, як перед посадкою на вибраний майданчик почав чіпляти верхівки пальм. А далі — провал. Через п’ять днів опритомнів у госпіталі, за двісті миль від аеродрому. Голова у бинтах, ворухнутись не можу, все болить.
![]()
Поруч — мій член екіпажу — живий і здоровий, відбувся лише великою подряпиною на нозі. Можливо, через простоту свою душевну він мені відразу заявив, що літак не садив і взагалі не зрозумів, що було. Доповів, що шкіра з голови у мене була повністю обдерта, мій череп білого кольору, і що це він покликав на допомогу місцеве населення і зупинив машину, в якій нас обох доставили до шпиталю.
Загалом, півтора місяця пролежав у госпіталі, ще два місяці був керівником польотів, ну а потім почав знову літати. Скористався авторитетом радянської бюрократії, оскільки у Москву офіційно доповіли: «…аварія була, але льотчик живий і здоровий, а літак відновленню не підлягає».
— Михайле Васильовичу, я знаю, що ви пишете вірші.
— Так.
Серые обветренные лица,
Медный керосиновый загар.
Голоса друзей и небо снится,
Жизнь, что авиации отдал.
До рассвета день ко мне приходит,
Клеточками график на стене.
В бесконечность наша жизнь уходит
Белым следом, где-то в синеве.
— Це цікаво. Маючи освіту політолога, фінансиста, досвід роботи у ВР, як Ви оцінюєте діяльність нашого парламенту?
Сегодня дни проносятся годами.
Всё под сомненьем, истина и ложь.
А депутаты, выбранные нами
Не оправдали веры ни на грош.
На сессиях дебош и оскорбленья.
Расцвёл в дебатах хамства плюрализм.
Амбиции играют без сомненья,
Нет совести, спектакли и цинизм.
Двадцатый век в историю уходит.
В потоке крови, героина и вранья.
По терниям судьба нас грубо водит,
Чтоб осознали сущность бытия.
— Як Ви з висоти прожитих років, оцінюєте життя за радянських часів і зараз?
— Це дві абсолютно різні системи. Вони ніколи не будуть схожі через різну політичну і економічну організацію. Тоді у нас було розвинене почуття колективізму, взаємодопомоги. Авторитет наших партійних «богів» був непохитний. Той, хто потрапляв у номенклатурну «обойму», залишався у ній довічно. Потім в один прекрасний момент Генсека знімали, звинувачували у всіх смертних гріхах, вибирали (начебто) нового і все на найближчі десяток років повторювалося знову. Все планував Держплан і план був законом.
Що коїться зараз, Ви прекрасно бачите. Коментувати не буду, оскільки у кожного своя думка. Можу лише сказати: від СРСР ми повинні взяти краще, а це, на моє переконання, відчуття колективізму, турбота про ближнього, співчуття до ближнього. Ну, а з економічної точки зору — планове господарювання, націоналізація природних ресурсів, націоналізація банків, які обслуговують державний сектор економіки, транспорт і всі енергетичні підприємства, зв’язок.
З іншого боку, я анітрохи не заздрю нашим олігархам, оскільки вони взяли у свої руки підприємства не в кращому стані, доклали неймовірних зусиль для їх відродження. Нині чи не щодня відчувають політичний тиск, податковий прес, рейдерські атаки. А ще ж потрібні засоби для розвитку виробництва, впровадження нових технологій…
Скажу Вам чесно: інколи буває ностальгія за радянським часом, де звичайному робітникові жилося спокійніше. Була більша впевненість у завтрашньому дні.
— За плечима — ціле життя, вже можна з повною відповідальністю вчити молодих, писати мемуари, садити город, розводити домашніх тварин тощо?
— Відразу скажу, пенсіонера з мене ніколи не вийде. Є постійна спрага до знань, до розвитку, починати щось нове. Сенс життя — у русі, розвитку, самовдосконаленні. Душу постійно треба виховувати до іншого життя — але вже на енергетичному рівні.
Грешить и каяться, упасть и подниматься,
Опять с начала начинать.
Уйти и снова возвращаться,
Друзей в далёко провожать…
Спілкувався
Володимир ЕННАНОВ
ЧМИХОВ Михайло Васильович
Напередодні свята Міжнародного дня авіації і космонавтики наш кореспондент зустрівся з колишнім військовим льотчиком, гостомельчанином ЧМИХОВИМ Михайлом Васильовичем. Михайло Васильович 21 рік відслужив у рядах Збройних сил СРСР і України.
— Михайле Васильовичу, розкажіть, будь-ласка, більше про себе, своє сьогодення, плани на майбутнє. — Народився я у місті Карачеве Брянської області. У 1975 році закінчив Борісоглебське вище військове авіаційне училище льотчиків ім. В. П. Чкалова. Проходив військову службу у Московському, Приволзькому, Середньоазіатському військових округах, виконував інтернаціональний обов’язок (протягом трьох років) у Народній Республіці Мозамбік, брав участь у бойових діях. За виконання бойових завдань Указом Президії Верховної Ради СРСР нагороджений орденом «Червона зірка». З 1982 по 1992 рік проходив службу у Чернігівському вищому військовому авіаційному училищі льотчиків імені Ленінського комсомолу, у полку, який був розташований у м. Конотопі Сумської області.
— Проте Ви вже більше восьми років живете в нашому регіоні і займаєте активну життєву позицію. Що вас привело у наш край?
— Мені довелося за службовим обов’язком побувати у різних містах і країнах Європи, Азії та Африки. Всі шляхи, як ви знаєте, раніше йшли через Москву. Але мене завжди тягнуло до Києва. Тому у 1982 році, прибувши із спецвідрядження, я попросив командування Генерального штабу направити мене у Київський військовий округ. Якщо проаналізувати свій родовід, то мене багато що пов’язує з Києвом.
Старший брат мого батька загинув, захищаючи Київ у Велику Вітчизняну війну. Моя бабуся у 1921 році пішки з Брянська ходила до Києва, у Києво-Печерську Лавру і три доби молилася. Отже, духовний зв’язок очевидний. У 1922 році народилася моя мама. Близько 20 років вона прожила у Луганській області у м. Константинівка, працювала на скляному заводі. Два її брати – шахтарі. Все життя до самої смерті прожили у Донбасі. За своїм переконанням вважаю, що Київ є духовним центром слов’янства. Київ — батько і мати міст руських. За образним висловом Валерії Новодворської: «Ми пішли з Києва завойовувати інші землі і забули повернутися назад». Краще, по моєму, не скажеш, адже так воно було і є насправді. Готовий дискутувати на цю тему з будь-якими опонентами.
— Хтось став льотчиком-випробувачем, хтось брав участь у бойових діях, інший присвятив своє життя інструкторській роботі і підготував, виховав нове покоління авіаторів. Ви свій обов’язок військового льотчика виконали до кінця?
— З гордістю можу сказати: краща пілотажна група Росії — «Стрижи», шестірка «МИГ-29». Немає у світі більш підготовленої і досконалішої, з точки зору техніки пілотування, пілотажної групи. Так от, четверо з цієї групи на чолі з командиром, — випускники Чернігівського училища льотчиків. Троє з цих курсантів ескадрильї, в якій я служив, були нашими вихованцями. Ми час від часу зустрічаємося, підтримуємо добрі стосунки, вітаємо один одного зі святами.
Більш того, можу розповісти про експерименти Московського інституту авіаційної і космічної медицини, які протягом чотирьох років проводили на базі нашої авіаційної ескадрильї. Експерименти полягали у кардинально нових методиках підготовки курсантів. За чотири роки навчання наші випускники відповідали рівню підготовки бойових льотчиків 2-го класу. Атаки наземних цілей із складних видів маневру, груповий повітряний бій у складі авіаційної ланки, польоти вночі, зліт і посадка у складі пари, участь у двох льотно-тактичних навчаннях із посадкою на запасному аеродромі. Природно, що всьому цьому передувала індивідуальна підготовка із відпрацювання вищого пілотажу. Ентузіастом і натхненником всього цього процесу був полковник Володимир Соболєв, у той час перший заступник начальника Чернігівського ВВАУЛ. Після офіційно опублікованої доповіді про результати експерименту багато країн світу звернулося до нас із проханням про навчання своїх льотчиків за цією програмою. Проте бюрократична машина держави у період розвалу СРСР поховала всі ці методики.
— Михайле Васильовичу, коротко про період виконання інтернаціонального обов’язку в Народній Республіці Мозамбік. Там Ви брали участь у бойових діях, і нам відомо, що командування і керівництво цієї держави Вас знали особисто і дуже добре до Вас ставилося.
— Так, це правда. Причиною тому був один льотний випадок. Йшов 1979 рік, нас було п’ятеро радянських льотчиків разом з Головним радником авіації. Наші винищувачі доставили до Африки транспортним кораблем, в контейнерах (природно, у розібраному вигляді). На місці їх збирали, ну, а ми, льотчики, проводили, так би мовити, «заводські» випробування. Після складання літаків випробовували їх згідно зі встановленою програмою на граничні режими, і лише після цього давали допуск до експлуатації. У одному з тренувальних польотів з льотчиком з Мозамбіку, після зльоту і набору висоти з виконанням маневру заходу на посадку, відмовив двигун. Катапультуватися? Внизу було місто, великий морський порт, жертв було б багато. Та і висота на межі! Я, як інструктор парашутно-десантної підготовки, маючи 235 стрибків з парашутом, мабуть, впорався б (річ у тому, що на парашутах не було страхуючих приладів, передбачених інструкцією). А ось мозамбікський льотчик загинув би. Тому я прийняв рішення відвести літак від міста і посадити його у джунглях. Доповів керівникові польотів про своє рішення, встановив необхідний режим польоту, не припиняючи спроб запуску двигуна. Пам’ятаю, як перед посадкою на вибраний майданчик почав чіпляти верхівки пальм. А далі — провал. Через п’ять днів опритомнів у госпіталі, за двісті миль від аеродрому. Голова у бинтах, ворухнутись не можу, все болить.
Поруч — мій член екіпажу — живий і здоровий, відбувся лише великою подряпиною на нозі. Можливо, через простоту свою душевну він мені відразу заявив, що літак не садив і взагалі не зрозумів, що було. Доповів, що шкіра з голови у мене була повністю обдерта, мій череп білого кольору, і що це він покликав на допомогу місцеве населення і зупинив машину, в якій нас обох доставили до шпиталю.
Загалом, півтора місяця пролежав у госпіталі, ще два місяці був керівником польотів, ну а потім почав знову літати. Скористався авторитетом радянської бюрократії, оскільки у Москву офіційно доповіли: «…аварія була, але льотчик живий і здоровий, а літак відновленню не підлягає».
— Михайле Васильовичу, я знаю, що ви пишете вірші.
— Так.
Серые обветренные лица,
Медный керосиновый загар.
Голоса друзей и небо снится,
Жизнь, что авиации отдал.
До рассвета день ко мне приходит,
Клеточками график на стене.
В бесконечность наша жизнь уходит
Белым следом, где-то в синеве.
— Це цікаво. Маючи освіту політолога, фінансиста, досвід роботи у ВР, як Ви оцінюєте діяльність нашого парламенту?
Сегодня дни проносятся годами.
Всё под сомненьем, истина и ложь.
А депутаты, выбранные нами
Не оправдали веры ни на грош.
На сессиях дебош и оскорбленья.
Расцвёл в дебатах хамства плюрализм.
Амбиции играют без сомненья,
Нет совести, спектакли и цинизм.
Двадцатый век в историю уходит.
В потоке крови, героина и вранья.
По терниям судьба нас грубо водит,
Чтоб осознали сущность бытия.
— Як Ви з висоти прожитих років, оцінюєте життя за радянських часів і зараз?
— Це дві абсолютно різні системи. Вони ніколи не будуть схожі через різну політичну і економічну організацію. Тоді у нас було розвинене почуття колективізму, взаємодопомоги. Авторитет наших партійних «богів» був непохитний. Той, хто потрапляв у номенклатурну «обойму», залишався у ній довічно. Потім в один прекрасний момент Генсека знімали, звинувачували у всіх смертних гріхах, вибирали (начебто) нового і все на найближчі десяток років повторювалося знову. Все планував Держплан і план був законом.
Що коїться зараз, Ви прекрасно бачите. Коментувати не буду, оскільки у кожного своя думка. Можу лише сказати: від СРСР ми повинні взяти краще, а це, на моє переконання, відчуття колективізму, турбота про ближнього, співчуття до ближнього. Ну, а з економічної точки зору — планове господарювання, націоналізація природних ресурсів, націоналізація банків, які обслуговують державний сектор економіки, транспорт і всі енергетичні підприємства, зв’язок.
З іншого боку, я анітрохи не заздрю нашим олігархам, оскільки вони взяли у свої руки підприємства не в кращому стані, доклали неймовірних зусиль для їх відродження. Нині чи не щодня відчувають політичний тиск, податковий прес, рейдерські атаки. А ще ж потрібні засоби для розвитку виробництва, впровадження нових технологій…
Скажу Вам чесно: інколи буває ностальгія за радянським часом, де звичайному робітникові жилося спокійніше. Була більша впевненість у завтрашньому дні.
— За плечима — ціле життя, вже можна з повною відповідальністю вчити молодих, писати мемуари, садити город, розводити домашніх тварин тощо?
— Відразу скажу, пенсіонера з мене ніколи не вийде. Є постійна спрага до знань, до розвитку, починати щось нове. Сенс життя — у русі, розвитку, самовдосконаленні. Душу постійно треба виховувати до іншого життя — але вже на енергетичному рівні.
Грешить и каяться, упасть и подниматься,
Опять с начала начинать.
Уйти и снова возвращаться,
Друзей в далёко провожать…
Спілкувався
Володимир ЕННАНОВ
