6 червня, в нашій державі відзначали День журналіста України. Це не тільки професійне свято працівників засобів масової інформації, а й свято загальнонародне, адже важко уявити сучасне суспільство без інформації, без засобів її передачі, без професійного погляду на події та факти нашого життя.
Для автора цих рядків це подвійна подія – адже у цьому році ще й виповнилося 25 років як закінчив факультет журналістики Київського державного університету, і розпочав працювати у пресі. Мені пощастило у тому, що у житті зустрілося чимало людей, які допомагали мені освоювати цю нелегку, але таку потрібну професію. За це я їм щиро вдячний.
Якщо сказати, що зі шкільних часів я мрія про цю професію – покривити душею. Хоча зі школи все і розпочалося. На початку 70-х років я почав вчитися у бучанській середній школі № 4. Раніше були такі предмети, як російська мова та література. І викладала їх Лариса Михайлівна Олексюк. Ось тут я попросив би занадто прискіпливих читачів дорікнути мене у проросійських настроях і у світлі останніх подій не робити на цьому акцент. У мене з цього приводу є своя особиста думка: «Політики приходять та йдуть з політичної арени: хто – у забуття, хто – на смітник історії, а класики літератури, будь-якої нації, є і залишаються у людській пам’яті, на відміну від деяких політиканів».
![]()
Саме Лариса Михайлівна прищеплювала нам, учням, любов до літератури, з цікавістю ми слухали її уроки протягом усіх 45 хвилин. Вона вміла бути суворою, вимогливою і водночас доброзичливою до учнів. Для неї не було улюбленців у нашому класі, і, я впевнений: не тільки у нашому. Вона читала свій предмет так як нам було цікаво слухати і водночас вимагала від нас максимум знань зі свого предмету.
Випереджаючи події, коли вже навчався в університеті, звернув увагу на те, що метод викладання свого предмету Лариси Михайлівни мені дуже нагадував уже лекції на парах викладачів вишу, зокрема з таких предметів як українська, російська та зарубіжні літератури. Отримавши необхідні знання у школі, з предметів, які викладала Лариса Михайлівна, мені легше було навчатися в університеті. А тоді у шкільний період, ми знайомилися з біографією та творами всесвітньо відомих письменників та поетів про які з цікавістю розповідала наша вчителька. Я почутими знаннями ділився зі своїми батьками.
У нашій родині вважалося за правило – з зарплати купувати книжки. Серед сімейної скромної бібліотеки було чимало книжок відомих письменників та поетів. Я особливої уваги на них не звертав. У голові був один футбол, тим паче, що київське «Динамо» у ті роки був одним з найсильніших клубів Європи. Той, хто пережив тріумф цієї команди у середині 70-х років – мене добре зрозуміє. Мій батько добре розумівся на літературі, і на світовій зокрема. Бачачи мою зацікавленість, яку мені прищеплювала на своїх предметах Лариса Михайлівна, він усіляко підтримував мою зацікавленість. А на її уроки я йшов вже з додатковими знаннями.
Пам’ятаю, як одного разу на уроці мови нам Лариса Михайлівна дала завдання написати твір під назвою «Вулиця, на якій я живу». Я – як міг – розповів про свою вулицю Польову. І наступного дня був приємно здивований, коли вчителька відзначила цей твір і прочитала його всьому класу, і додала, що Володимир у майбутньому буде журналістом. Своєю думкою вона поділилася з моїми батьками на шкільних зборах. Ці слова стали пророчими.
Озираючись у своє минуле, зараз можу з упевненістю сказати: любов до літератури ще у школі прищепила мені саме Лариса Михайлівна. Це був поштовх до моєї майбутньої професії.
Сплинули роки. І нещодавно ми випадково зустрілися з нею біля супермаркету, куди вона йшла аби придбати газету «Бучанські новини». Чесно скажу: над такими людьми роки не владні. Вона як була у далекі 70-ті роки енергійною, активною в житті, такою і залишається і тепер незважаючи на те, що пропрацювала в школі 56 років! І так було приємно від своєї вчительки чути, що на її переконливу думку за останні роки газета стала цікавішою. І вона саме з Баланівки, де зараз мешкає, йде до центру Бучі аби придбати газету. Уявіть собі, майже жодного випуску не пропустила! І чим я був вражений, коли Лариса Михайлівна відверто мені сказала, їй достатньо прочитати абзац, максимум два, аби безпомилково (не дивлячись на підпис журналіста) назвати прізвище постійного автора того чи іншого матеріалу. (Оце дійсно мовознавець!). І звичайно, дуже уважно слідкує за моїми публікаціями, як за своїм колишнім учнем, зокрема. Побажала і у подальшому писати про людей і для людей.
З роками мимоволі замислюєшся над сенсом життя. На мою думку, один з них – це знайти себе у своїй професії. Гадаю, мені в цьому пощастило. Адже поруч були які в той чи іншій мірі сприяли моєму вибору майбутньої професії. Серед них – і одна з перших моїх учителів Лариса Михайлівна.
Для автора цих рядків це подвійна подія – адже у цьому році ще й виповнилося 25 років як закінчив факультет журналістики Київського державного університету, і розпочав працювати у пресі. Мені пощастило у тому, що у житті зустрілося чимало людей, які допомагали мені освоювати цю нелегку, але таку потрібну професію. За це я їм щиро вдячний.
Якщо сказати, що зі шкільних часів я мрія про цю професію – покривити душею. Хоча зі школи все і розпочалося. На початку 70-х років я почав вчитися у бучанській середній школі № 4. Раніше були такі предмети, як російська мова та література. І викладала їх Лариса Михайлівна Олексюк. Ось тут я попросив би занадто прискіпливих читачів дорікнути мене у проросійських настроях і у світлі останніх подій не робити на цьому акцент. У мене з цього приводу є своя особиста думка: «Політики приходять та йдуть з політичної арени: хто – у забуття, хто – на смітник історії, а класики літератури, будь-якої нації, є і залишаються у людській пам’яті, на відміну від деяких політиканів».
Саме Лариса Михайлівна прищеплювала нам, учням, любов до літератури, з цікавістю ми слухали її уроки протягом усіх 45 хвилин. Вона вміла бути суворою, вимогливою і водночас доброзичливою до учнів. Для неї не було улюбленців у нашому класі, і, я впевнений: не тільки у нашому. Вона читала свій предмет так як нам було цікаво слухати і водночас вимагала від нас максимум знань зі свого предмету.Випереджаючи події, коли вже навчався в університеті, звернув увагу на те, що метод викладання свого предмету Лариси Михайлівни мені дуже нагадував уже лекції на парах викладачів вишу, зокрема з таких предметів як українська, російська та зарубіжні літератури. Отримавши необхідні знання у школі, з предметів, які викладала Лариса Михайлівна, мені легше було навчатися в університеті. А тоді у шкільний період, ми знайомилися з біографією та творами всесвітньо відомих письменників та поетів про які з цікавістю розповідала наша вчителька. Я почутими знаннями ділився зі своїми батьками.
У нашій родині вважалося за правило – з зарплати купувати книжки. Серед сімейної скромної бібліотеки було чимало книжок відомих письменників та поетів. Я особливої уваги на них не звертав. У голові був один футбол, тим паче, що київське «Динамо» у ті роки був одним з найсильніших клубів Європи. Той, хто пережив тріумф цієї команди у середині 70-х років – мене добре зрозуміє. Мій батько добре розумівся на літературі, і на світовій зокрема. Бачачи мою зацікавленість, яку мені прищеплювала на своїх предметах Лариса Михайлівна, він усіляко підтримував мою зацікавленість. А на її уроки я йшов вже з додатковими знаннями.
Пам’ятаю, як одного разу на уроці мови нам Лариса Михайлівна дала завдання написати твір під назвою «Вулиця, на якій я живу». Я – як міг – розповів про свою вулицю Польову. І наступного дня був приємно здивований, коли вчителька відзначила цей твір і прочитала його всьому класу, і додала, що Володимир у майбутньому буде журналістом. Своєю думкою вона поділилася з моїми батьками на шкільних зборах. Ці слова стали пророчими.
Озираючись у своє минуле, зараз можу з упевненістю сказати: любов до літератури ще у школі прищепила мені саме Лариса Михайлівна. Це був поштовх до моєї майбутньої професії.
Сплинули роки. І нещодавно ми випадково зустрілися з нею біля супермаркету, куди вона йшла аби придбати газету «Бучанські новини». Чесно скажу: над такими людьми роки не владні. Вона як була у далекі 70-ті роки енергійною, активною в житті, такою і залишається і тепер незважаючи на те, що пропрацювала в школі 56 років! І так було приємно від своєї вчительки чути, що на її переконливу думку за останні роки газета стала цікавішою. І вона саме з Баланівки, де зараз мешкає, йде до центру Бучі аби придбати газету. Уявіть собі, майже жодного випуску не пропустила! І чим я був вражений, коли Лариса Михайлівна відверто мені сказала, їй достатньо прочитати абзац, максимум два, аби безпомилково (не дивлячись на підпис журналіста) назвати прізвище постійного автора того чи іншого матеріалу. (Оце дійсно мовознавець!). І звичайно, дуже уважно слідкує за моїми публікаціями, як за своїм колишнім учнем, зокрема. Побажала і у подальшому писати про людей і для людей.
З роками мимоволі замислюєшся над сенсом життя. На мою думку, один з них – це знайти себе у своїй професії. Гадаю, мені в цьому пощастило. Адже поруч були які в той чи іншій мірі сприяли моєму вибору майбутньої професії. Серед них – і одна з перших моїх учителів Лариса Михайлівна.
