Магія мистецтва – погляд з минулого в майбутнє

Тридцятидворічний бучанський художник Андрій КОЦЯК, більше відомий своїми декоративно-графічними роботами з етнічними мотивами, також любить заглиблюватися у витоки народної філософії та прадавнього містичного символізму українців. Пропонуємо уривок про Трипільську культуру з його книги «Коріння квітучої калини», яка ілюстрована картинами автора. У назву книги вкладений певний символізм: ототожнення України з калиною підкреслює молодість держави.

--*------------------------------------
На території України і Молдови у IV-ІІІ тис. до н.е. виникла перша хліборобська культура. Її відкрив 1896 р. археолог В. В. Хвойка. Названа вона трипільською за місцем першої знахідки поблизу с. Трипілля Обухівського повіту Київської губернії. На той час це була настільки дивовижна знахідка, що можна було по-новому переписувати історію.

“Це високорозвинена культура ефективних барв, складного орнаменту, орнаментальних прикрас, з пишною декоративністю мальованих хат, розписаних печей, фарбами розмальованого посуду” – так характеризував трипільську культуру відомий вчений археолог В. Петров. Саме трипільці почали споруджувати добре сплановані “протоміста” і “протофортеці”.

Жіночі фігурки, знайдені на залишках багатьох трипільських поселень, досить різноманітні – це й зображення божества родючості, і жрецького божества, й учасниць магічних церемоній, і покровительок того чи іншого явища, яке сприяє врожаю. Зустрічаються також зображення вагітних жінок та тих, що народжують, фігурки жінок з жертовником і ритуальною посудиною, жінок з дитиною тощо. Ці фігурки на поверхні тіл мали особливі символічні знаки. На місці грудей богинь накреслювалась подвійна спіраль. На животі або на лоні малювався ромб, перехрещений на чотири частки. У кожну з цих чотирьох частин втискали (до опалювання, в сиру глину) по одній зернині.

Цей символ – засіяного поля, або символ родючості – використовується і по сьогоднішній день у вишивках, ткацтві, кераміці, писанкарстві, на майже всіх землеробських знаряддях праці тощо. Грудна спіраль є небесним символом: хмара – блискавка, рух, що надсилав на землю молоко – сім’я – дощ.
Окрім цих двох символів, на стегнах, боках і сідницях усіх трипільських фігурок зроблені навскісні і спіральні подряпини, котрі виражають символи захисту родючості.
Можна гадати, а то й стверджувати, що подібні малюнки наносили не лише на керамічні зображення, а й на тіла жінок. Чи були це тимчасові малюнки, чи татуювання, напевне сказати не можна. Можна припустити, що ці символи були невід’ємною частиною землеробських обрядів і, можливо, повсякденних оберегів.

Міфологія давніх землеробів, коли культури мальованої кераміки ґрунтувалися на парадигмі священного шлюбу Богині Матері-Землі з небесним Богом Биком та її періодичного викрадення Драконом Змієм підземного світу. Це стало фундаментом для створення, а може, й для продовження слов’янської релігійної форми Явь (життя на землі), Навь (підземне царство) і Правь (небесний світ).

Українці завжди були землеробською нацією. Постійний зв’язок із землею, який називають українським антеїзмом, наклав на їхню духовність відбиток селянина. Культ землі, хліборобської праці є основою світобачення українського селянина. У його космологічній системі серед п’яти вихідних стихій світобудови – небо, вода, земля, повітря, вогонь – домінанта віддається саме землі. І не просто землі як космічному тілу, а землі як ґрунту.
Саме тому в міфологічних уявленнях українця творення світу зводиться до творення землі. І відбувається це зрозумілим для землероба способом – через сівбу. Певно, жоден народ світу не має стільки обрядів, пов’язаних з хлібом, як українці. Для нього чужою є ідея розвитку. Натомість домінує ідея стабільності і циклічності. Українці, прив’язані до своєї землі, називають її ненею.

Відрізняючи своє від чужого, людина знайшла образ ріки життя. У більшості народів вона зображується у вигляді змія (вужа). У світовій символіці змій відокремлює внутрішній світ від зовнішнього хаосу. В трипільській кераміці цей символ зустрічається досить часто, і зображується поряд із символікою води і землі.

Відоме виноградненське святилище, присвячене богові сонця, за влаштуванням подібне до хетських храмів. А знайдена там гранітна стела у вигляді сокири дає підстави говорити про вшанування бога дощу і грози. Адже сокира на Близькому Сході і була атрибутом саме цього божества. Населенню ямно-катакомбного часу були притаманні й міфологічні уявлення. Зокрема, змієборчий космогонічний міф, пов’язаний з боротьбою бога сонця з темрявою та водною стихією, уособленими в образі хтонічної істоти дракона – вешапа. У гроті Кам’яної Могили (поблизу міста Мелітополя) було відкрито зображення вешапа.

Андрій КОЦЯК
--*------------------------------------







опубліковано в газеті "Бучанські новини" №24, 25 червень 2014 року