Бучанська спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування з поглибленим вивченням іноземних мов та предметів суспільно-гуманітарного ухилу одна з небагатьох державних закладів, де маленька заробітна плата працівників компенсується відкритою посмішкою та щирим поглядом дитини. Психологічно та морально важка праця винагороджується подякою тих особливих дітей, за яких болить душа у кожного, хто одного дня прийшов влаштовуватися на роботу в школу-інтернат. Хто прийшов, витримав – і залишився назавжди. Сьогодні я хочу наголосити на людях, хто своєю любов’ю пом’якшує загрубілі серця вихованців - на всіх працівниках школи-інтернату.
«Я почала працювати у школі-інтернаті більше 20-ти років тому, і назавжди прикипіла до дітей», - ділиться спогадами Печерська Наталія Олексіївна, у минулому вихователь-класний керівник, а зараз працівниця бібліотеки школи-інтернату. «У своєму особистому житті вже не можеш існувати окремо. Не можна розділити дім і роботу, бо за кожну нову дитину, за кожну важку долю ціла сім’я живе душею. Раніше навіть зі своїми дітьми наші працівники на роботу ходили».
І справді, чи можна вважати за чужих тих, кого взяв під свою опіку? Тому, щонайменше на наступні 10 років для кожного окремого вихованця директор школи-інтернату, Наконечний Михайло Петрович, стає багатодітним батьком, а всі інші – мамками да няньками, братами й сестрами. І чи уявляє хтось, які проблеми беруть на себе ці люди, чия доброта не має меж? Проте, якщо всі поточні проблеми (це і адаптація дитини за допомогою психологів, і навчання, і пошук індивідуального підходу до кожного), які виникають і вирішуються у стінах школи-інтернату можна здолати, то найстрашніша проблема для працівників та дітей залишається відкритою і до сьогодні: «Куди піти дітям після випуску зі школи-інтернату?»
«Перші місяці після випуску діти зі сльозами на очах біжать до нас, до інтернату, хочуть повернутися. У свої 18 років вони залишаються сам-на-сам із системою, де з одного боку вони, а проти них держава, бо жоден чиновник ніколи не візьме на себе відповідальність за скалічену долю людини»,- із болем додає Наталія Олексіївна.
Згідно із законом «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13.01.2005 року місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад повинні забезпечити житло даним категоріям населення у позачерговому порядку протягом місяця. Проте на практиці все виглядає зовсім не так. Із самого початку організації типу шкіл-інтернатів створювалися не як піклувальні, а як контролюючі, тому держава на сьогодні не готова опікуватися подальшим належним життям своїх громадян. Якщо навіть дитину ставлять на квартирну чергу, то її можна чекати 10-, 20-, 30-ть років. І це у кращому випадку. А що ж робити людині всі ці роки? Коли держава повертається до неї спиною, а приватні роботодавці не мають бажання брати на роботу хай навіть гарного спеціаліста, але з діагнозом «дитина-сирота», коли вирішувати стратегічну проблему дітей не береться ніхто, а суспільство боїться таких дітей?
Зараз губляться у списках на позачергове отримання квартири три людини із статусом «сирота». Губляться, бо порядковий номер попадає не в десятку, і навіть не в першу сотню. Чи є перспективи отримання свого житла у найближчому майбутньому? І хто дасть гарантії того, що обіцянки, дані державою не залишаться тільки літерами на папері?
Статистика тут невблаганна. Більшість із тих, хто у школі-інтернаті стає на шлях кращого життя, на жаль по виході у доросле життя пропадають морально. У безкінечному пошуку шляхів дитина повертається до того життя, з якого держава спочатку вирвала,а потім сама ж повернула – нещадно, невблаганно, жорстоко. А поки людська душа пропадає для світу, чиновники байдуже відповідають: «Чекайте! Нічим не можемо допомогти…» А життя не чекає – життя проходить…
За всі роки роботи школи-інтернату деякі працівники прийняли у свої сім’ї дітей-сиріт(імена з етичних причин називатися не будуть), і ось уже більше 10-ти років ці діти чекають на своє житло. Проте вони відчувають життя. І треба вклонитися людям, чиє серце спроможне прийняти дитину, яка сформувалася зовсім у іншій системі цінностей, бо опіка над складною дитиною – це вже маленьке благодійництво.
![]()
Працівники школи-інтернату і вихованці – одна велика сім’я, де кожний переймається за подальшу долю тих, кого любить. І якщо держава зробить подай щось на шляху до вирішення проблеми влаштування дітей-сиріт, то випускників будуть проводжати у доросле життя зі сльозами радості та з почуттям впевненості в тому, що зерно, посіяне в душі дитини колись таки проросте у ту мораль, що виховуватиме елітарне зразкове суспільство.
«Я почала працювати у школі-інтернаті більше 20-ти років тому, і назавжди прикипіла до дітей», - ділиться спогадами Печерська Наталія Олексіївна, у минулому вихователь-класний керівник, а зараз працівниця бібліотеки школи-інтернату. «У своєму особистому житті вже не можеш існувати окремо. Не можна розділити дім і роботу, бо за кожну нову дитину, за кожну важку долю ціла сім’я живе душею. Раніше навіть зі своїми дітьми наші працівники на роботу ходили».
І справді, чи можна вважати за чужих тих, кого взяв під свою опіку? Тому, щонайменше на наступні 10 років для кожного окремого вихованця директор школи-інтернату, Наконечний Михайло Петрович, стає багатодітним батьком, а всі інші – мамками да няньками, братами й сестрами. І чи уявляє хтось, які проблеми беруть на себе ці люди, чия доброта не має меж? Проте, якщо всі поточні проблеми (це і адаптація дитини за допомогою психологів, і навчання, і пошук індивідуального підходу до кожного), які виникають і вирішуються у стінах школи-інтернату можна здолати, то найстрашніша проблема для працівників та дітей залишається відкритою і до сьогодні: «Куди піти дітям після випуску зі школи-інтернату?»
«Перші місяці після випуску діти зі сльозами на очах біжать до нас, до інтернату, хочуть повернутися. У свої 18 років вони залишаються сам-на-сам із системою, де з одного боку вони, а проти них держава, бо жоден чиновник ніколи не візьме на себе відповідальність за скалічену долю людини»,- із болем додає Наталія Олексіївна.
Згідно із законом «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13.01.2005 року місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад повинні забезпечити житло даним категоріям населення у позачерговому порядку протягом місяця. Проте на практиці все виглядає зовсім не так. Із самого початку організації типу шкіл-інтернатів створювалися не як піклувальні, а як контролюючі, тому держава на сьогодні не готова опікуватися подальшим належним життям своїх громадян. Якщо навіть дитину ставлять на квартирну чергу, то її можна чекати 10-, 20-, 30-ть років. І це у кращому випадку. А що ж робити людині всі ці роки? Коли держава повертається до неї спиною, а приватні роботодавці не мають бажання брати на роботу хай навіть гарного спеціаліста, але з діагнозом «дитина-сирота», коли вирішувати стратегічну проблему дітей не береться ніхто, а суспільство боїться таких дітей?
Зараз губляться у списках на позачергове отримання квартири три людини із статусом «сирота». Губляться, бо порядковий номер попадає не в десятку, і навіть не в першу сотню. Чи є перспективи отримання свого житла у найближчому майбутньому? І хто дасть гарантії того, що обіцянки, дані державою не залишаться тільки літерами на папері?
Статистика тут невблаганна. Більшість із тих, хто у школі-інтернаті стає на шлях кращого життя, на жаль по виході у доросле життя пропадають морально. У безкінечному пошуку шляхів дитина повертається до того життя, з якого держава спочатку вирвала,а потім сама ж повернула – нещадно, невблаганно, жорстоко. А поки людська душа пропадає для світу, чиновники байдуже відповідають: «Чекайте! Нічим не можемо допомогти…» А життя не чекає – життя проходить…
За всі роки роботи школи-інтернату деякі працівники прийняли у свої сім’ї дітей-сиріт(імена з етичних причин називатися не будуть), і ось уже більше 10-ти років ці діти чекають на своє житло. Проте вони відчувають життя. І треба вклонитися людям, чиє серце спроможне прийняти дитину, яка сформувалася зовсім у іншій системі цінностей, бо опіка над складною дитиною – це вже маленьке благодійництво.
Працівники школи-інтернату і вихованці – одна велика сім’я, де кожний переймається за подальшу долю тих, кого любить. І якщо держава зробить подай щось на шляху до вирішення проблеми влаштування дітей-сиріт, то випускників будуть проводжати у доросле життя зі сльозами радості та з почуттям впевненості в тому, що зерно, посіяне в душі дитини колись таки проросте у ту мораль, що виховуватиме елітарне зразкове суспільство.
