Війна не зламала стійкості духу...
Здавалося б, війна й жінка, по своїй природі, речі не сумісні..
Проте Велика Вітчизняна забрала на фронт тисячі дівчат і майже кожна торкнулася цієї чуми у повсякденному житті: проводжала на поле бою чоловіка, батька, сина, перебувала в окупації загарбників. Але війна не зламала стійкості духу. Принаймні, не кожного. Люди так само працювали, закохувалися, народжували дітей. Щоправда, відбувалося це за умов, коли власне життя і життя рідних у будь-яку хвилину могло обірватися з пострілом гармати. Та думати про це не було ні часу, ні сил. Адже перед людьми стояло завдання — вижити.
![]()
Анна Іванівна Виставкіна, якій нині 85 років, згадує ті часи із сумом. Корінна бучанка бачила рідне місто до війни, під час неї і зараз — після всіх лихоліть, що випали на долю жителів. Свідок усіх перетворень, здобутків і втрат... Мабуть, нелегко тримати у пам’яті горе народу. Та, на жаль, війна невід’ємна частина нашого існування. Якою була Буча у ті роки та про що замовчує історія? Своїми спогадами Анна Іванівна поділилася з нами.
«Як і більшість моїх однолітків, я закінчила школу № 7 — вона була єдиним навчальним закладом, який функціонував у селищі. У 1939 році стала випускницею технікуму. З 1940 по 1941 працювала у Києві у центральній ощадкасі Залізничного району. А далі? Далі була війна... Вона й застала мене у столиці. Страх, розгубленість, відчай — мабуть, саме це я тоді відчула. Важко передати свій стан. У 18 років, коли здається: перед тобою відкритий цілий світ, а натомість чути свист куль над головою — вважаю, що протиприродно. Але така правда життя. Ніколи не забуду тієї ночі, коли лісом, через Романівку, намагалися потрапити додому. Але мені це вдалося, щоправда рідне селище було окуповане німцями»..
Коли ворог прийшов на бучанську землю, людей охопив відчай — змінювалося все, що вони так любили, до чого звикли. Чужі обличчя, мова та порядки. Перше, що зробили німці, почали забирати всіх бучанців, які народилися з 1922 по 1925 роки, але офіційно не працювали, відбувати трудову повинність.
Аби уникнути неволі, більшість молоді почала влаштовуватися до радгоспу «Бучанський», який до війни носив назву ім. Дзержинського. Ось що розповідає про ті події Анна Виставкіна: «Мені також прийшов лист з німецькою свастикою, в якому говорилося, що потрібно їхати працювати за кордон. Проте, пощастило. Один чоловік, який жив у Бучі, навмисно зіпсував мені паспорт, а в трудовій книжці «додав» мені два роки. Тому по тодішніх документах виходило, що я народилася в 1920 році. Зазвичай, будь-яка жінка на таке б обурилася (усміхається — прим. авт.), але я буду вдячна цьому чоловіку до кінця життя. До Німеччини я так і не потрапила...»
Під час окупації на баланівському болоті працювало 100 полонених чоловіків, які видобували торф. Наші дівчата допомагали їм чим могли — носили харчі: сирі буряки, моркву, капусту — все, що збирали на полі. А по вихідних варили борщ. «Не було поділу на своїх, бучанців, та жителів інших населених пунктів. Було бажання не залишити у біді свого брата», — каже жінка. Але згодом один полонений втік і решту людей також вивезли. «Раніше й сиріт віддавали до сімей», — продовжує вона свою розповідь. — «Люди виховували цих дітей як рідних, а держава забезпечувала родини пайками. Трохи згодом з’явився спеціальний дитячий будинок № 9. Його директор Асовський, який також був на фронті, їздив околицями та збирав дітей-сиріт партизанів, тих, хто воював і загинув. Вихованці його дуже любили, адже він ставився до кожного з турботою й повагою. А коли учні закінчували сім класів, їм влаштовували випускні вечори, допомагали вступити до технікумів. Золота була людина... До Асовського вже дорослі діти приїжджали як додому, до рідного батька. А це — найвища оцінка роботи людини».
У 1943-му прийшли наші. 6 листопада Буча була звільнена від окупантів. Тоді ж, опів на другу дня, коли ще відбувалися бойові дії, Анну Іванівну викликали до селищної ради. Разом з партизанкою Марією Наконечною вони відчинили двері адмінприміщення. Так, 65 років тому розпочала свою роботу Бучанська селищна рада, в які Анна Виставкіна декілька років працювала бухгалтером.
Поступово звичний ритм життя налагоджувався. Жінка вийшла заміж за льотчика Виставкіна (в 70-х депутат селищної ради), народила двох діток — сина й доньку. У п’ятдесят років коханий чоловік помер, довелося виховувати дітей самій — працювала й у колгоспі, й в бучанському банку. Зараз, коли волосся вже покрилося сивиною, жінка дочекалася чотирьох правнуків. З 1993 року й дотепер працює на громадських засадах бухгалтером ветеранської організації.
Закінчився голод, зник страх. Тепер ми живемо у мирні дні. «Ніщо не зрівняється з можливістю спокійно дожити до старості», — запевняє жінка. Але говорячи про сучасні умови додає: «Хоча раніше й не було таких достатків і благ, якими нині користуються жителі, проте люди жили дружніше й значно веселіше. Молодь ходила на хор, танці, посідала активну громадську позицію. А зараз бучанці, та й взагалі всі люди, ніби живуть осторонь один від одного, не цікавляться, хто у них сусіди, не помічають інших. Шкода. Адже погано жити у мирні часи без миру у серці. Але я вірю в добро і переконана: колись людській байдужості не буде місця в цьому світі»...
Здавалося б, війна й жінка, по своїй природі, речі не сумісні..
Проте Велика Вітчизняна забрала на фронт тисячі дівчат і майже кожна торкнулася цієї чуми у повсякденному житті: проводжала на поле бою чоловіка, батька, сина, перебувала в окупації загарбників. Але війна не зламала стійкості духу. Принаймні, не кожного. Люди так само працювали, закохувалися, народжували дітей. Щоправда, відбувалося це за умов, коли власне життя і життя рідних у будь-яку хвилину могло обірватися з пострілом гармати. Та думати про це не було ні часу, ні сил. Адже перед людьми стояло завдання — вижити.
Анна Іванівна Виставкіна, якій нині 85 років, згадує ті часи із сумом. Корінна бучанка бачила рідне місто до війни, під час неї і зараз — після всіх лихоліть, що випали на долю жителів. Свідок усіх перетворень, здобутків і втрат... Мабуть, нелегко тримати у пам’яті горе народу. Та, на жаль, війна невід’ємна частина нашого існування. Якою була Буча у ті роки та про що замовчує історія? Своїми спогадами Анна Іванівна поділилася з нами.«Як і більшість моїх однолітків, я закінчила школу № 7 — вона була єдиним навчальним закладом, який функціонував у селищі. У 1939 році стала випускницею технікуму. З 1940 по 1941 працювала у Києві у центральній ощадкасі Залізничного району. А далі? Далі була війна... Вона й застала мене у столиці. Страх, розгубленість, відчай — мабуть, саме це я тоді відчула. Важко передати свій стан. У 18 років, коли здається: перед тобою відкритий цілий світ, а натомість чути свист куль над головою — вважаю, що протиприродно. Але така правда життя. Ніколи не забуду тієї ночі, коли лісом, через Романівку, намагалися потрапити додому. Але мені це вдалося, щоправда рідне селище було окуповане німцями»..
Коли ворог прийшов на бучанську землю, людей охопив відчай — змінювалося все, що вони так любили, до чого звикли. Чужі обличчя, мова та порядки. Перше, що зробили німці, почали забирати всіх бучанців, які народилися з 1922 по 1925 роки, але офіційно не працювали, відбувати трудову повинність.
Аби уникнути неволі, більшість молоді почала влаштовуватися до радгоспу «Бучанський», який до війни носив назву ім. Дзержинського. Ось що розповідає про ті події Анна Виставкіна: «Мені також прийшов лист з німецькою свастикою, в якому говорилося, що потрібно їхати працювати за кордон. Проте, пощастило. Один чоловік, який жив у Бучі, навмисно зіпсував мені паспорт, а в трудовій книжці «додав» мені два роки. Тому по тодішніх документах виходило, що я народилася в 1920 році. Зазвичай, будь-яка жінка на таке б обурилася (усміхається — прим. авт.), але я буду вдячна цьому чоловіку до кінця життя. До Німеччини я так і не потрапила...»
Під час окупації на баланівському болоті працювало 100 полонених чоловіків, які видобували торф. Наші дівчата допомагали їм чим могли — носили харчі: сирі буряки, моркву, капусту — все, що збирали на полі. А по вихідних варили борщ. «Не було поділу на своїх, бучанців, та жителів інших населених пунктів. Було бажання не залишити у біді свого брата», — каже жінка. Але згодом один полонений втік і решту людей також вивезли. «Раніше й сиріт віддавали до сімей», — продовжує вона свою розповідь. — «Люди виховували цих дітей як рідних, а держава забезпечувала родини пайками. Трохи згодом з’явився спеціальний дитячий будинок № 9. Його директор Асовський, який також був на фронті, їздив околицями та збирав дітей-сиріт партизанів, тих, хто воював і загинув. Вихованці його дуже любили, адже він ставився до кожного з турботою й повагою. А коли учні закінчували сім класів, їм влаштовували випускні вечори, допомагали вступити до технікумів. Золота була людина... До Асовського вже дорослі діти приїжджали як додому, до рідного батька. А це — найвища оцінка роботи людини».
У 1943-му прийшли наші. 6 листопада Буча була звільнена від окупантів. Тоді ж, опів на другу дня, коли ще відбувалися бойові дії, Анну Іванівну викликали до селищної ради. Разом з партизанкою Марією Наконечною вони відчинили двері адмінприміщення. Так, 65 років тому розпочала свою роботу Бучанська селищна рада, в які Анна Виставкіна декілька років працювала бухгалтером.
Поступово звичний ритм життя налагоджувався. Жінка вийшла заміж за льотчика Виставкіна (в 70-х депутат селищної ради), народила двох діток — сина й доньку. У п’ятдесят років коханий чоловік помер, довелося виховувати дітей самій — працювала й у колгоспі, й в бучанському банку. Зараз, коли волосся вже покрилося сивиною, жінка дочекалася чотирьох правнуків. З 1993 року й дотепер працює на громадських засадах бухгалтером ветеранської організації.
Закінчився голод, зник страх. Тепер ми живемо у мирні дні. «Ніщо не зрівняється з можливістю спокійно дожити до старості», — запевняє жінка. Але говорячи про сучасні умови додає: «Хоча раніше й не було таких достатків і благ, якими нині користуються жителі, проте люди жили дружніше й значно веселіше. Молодь ходила на хор, танці, посідала активну громадську позицію. А зараз бучанці, та й взагалі всі люди, ніби живуть осторонь один від одного, не цікавляться, хто у них сусіди, не помічають інших. Шкода. Адже погано жити у мирні часи без миру у серці. Але я вірю в добро і переконана: колись людській байдужості не буде місця в цьому світі»...
