Рік пройшов після загибелі Дмитра Нужного під Артемівськом, але серце щемить жалем. Вічна пам'ять!
![]()
Згадується - коли йшов на фронт, то з усіма попрощався. Сьогодні телефонувала його мама, Валентина Максимівна - знову зібралася родина, цього разу вже на квартирі, знову поминали і разом читали статтю в сьогоднішній газеті. Бідкається, що забула через газету подякувати Василю Олексюку за турботу. На фото: один із сотні власних малюнків Діми. А це хлопці нашого 8-В (1980 рік) школи №4, на шашликах, В другому ряду, по центру - Дімон. Він віддав життя за нашу свободу і за свободу тих, хто там. Наші це відразу розуміють, і ті... Нічого, колись і їм відкриється.
_________________________________________
![]()
У цій квартирі на третьому поверсі звичайної бучанської багатоповерхівки не залишає відчуття присутності. Неначе рік тому назад не було тієї страшної звістки, яка спепелила душу і вогнем пропекла серце. Неначе ось зараз відчиняться двері, і увійде сам Дмитро з широкою, трохи сором’язливою усмішкою на тонкому обличчі. А натомість прийшли десятки друзів – пом’янути.
![]()
Мама Валентина Максимівна показує красиво декоровані двері у всіх кімнатах – і не просто показує, а гладить рукою. Це Діма оздобив їх власноруч п’ять років тому. А ось стіни ванної кімнати – вона знову погладжує майстерно припасовані одна до одної кахлі. Дімина надійна робота. А підлога – чистий євроремонт. Пані Валентина мимоволі робить рух, неначе хоче нахилитися долу і доторкнутися кожного сантиметра, якого торкалися дбайливі вмілі руки Сина. А численні художні роботи під склом в рамках – про них мама може розказати все. І в якій техніці виконані, і хто навчив образотворчому мистецтву, і коли що писалося фарбами чи простим олівцем. Згадуються обставини створення кожної роботи, їхні назви і навіть ті роботи, якими щедре серце художника ділилося з друзями і знайомими. Мама знає і пам’ятає кожну деталь. Багато квартир у місті прикрашають подаровані Дмитром кольорові і графітові японські мініатюри, створюючи відчуття простору і свободи. Він дарував їх легко, на добро. Малюнки Дмитра Нужного, нашого учня зі школи №4, використані для ілюстрування збірки бучанських поетів-аматорів, яка побачила світ у лютому нинішнього року.
![]()
А в шафі – стопка чистого паперу для малювання і все необхідне для творчості… Тут мама вже не в змозі стримати сліз, бо цих матеріалів вже ніколи не торкнеться рука її дорогого Майстра. Війна забрала у матері сина, та не забрала любов і гордість за його подвиг. Самі собою, без спонукань чи додаткових запитань ллються сімейні спогади. Неначе жінка довго чекала на нагоду розповісти всьому світу про те, який Діма був хороший.
![]()
– Вся Дімина рідня з боку як матері, так і батька служила в армії. Дідусь, Іван Митрофанович Нужний був командиром партизанського загону в з’єднанні легендарного Сидора Артемовича Ковпака. До речі, з 1956 року Іван Митрофанович був першим головою Ірпінського міськвиконкому і запам’ятався тим, що допомагав людям отримувати земельні ділянки для будівництва житла і, зокрема, сприяв осілості ромського народу. Про нього згадано в шкільному підручнику «Історія Приірпіння» А.І.Зборовського. Бабуся була зв’язковою в партизанському загоні. Батько, Олександр Іванович, був військовим лікарем в авіаційній частині у Владивостоку, а потім лікарем швидкої допомоги в Бучі. Матір, Валентина Максимівна, працювала планшетистом військового аеродрому на Далекому Сході та в штабі Київського військового округу. Були військовими також дід і дядько по матері. Двоюрідний брат Дмитра був старшим офіцером в органах МВС. У родині культивувалося позитивне ставлення до військової служби та захисту Батьківщини від ворога.
![]()
– Сам Дмитро строкову службу проходив у ракетних військах протиповітряної оборони. Тож не дивно, що й після сорока років не захотів «воювати» на дивані перед телевізором, але пішов у військкомат і попросився на передову. Його наполегливість і рішучість викликають захоплення. Ще б пак – на фронт він попав тільки з третьої спроби. Перед відбуттям у частину покликав матір разом піти в церкву до отця Андрія, якого дуже шанував. Пройшовши бойову підготовку на навчальному полігоні, отримав кваліфікацію водія важкого автомобіля і був направлений на передову, в Артемівськ. У складі інженерно-технічної роти возив на передову групу швидкого реагування. Те, що побачив на війні, дуже змінило його. Змінилася навіть зовнішність – обвітрилася шкіра, іншим став вираз очей.
![]()
Це помітили і матір, і сестра з чоловіком, і наречена. Остання їхня зустріч була всього за день до Діминої загибелі – на Київському вокзалі 18 квітня 2015 року, де він був проїздом. Наступного дня, 19-го квітня, він навіть не доїхав до розташування військової частини, війна забрала його на східній дорозі. Страшне горе допомогли перенести хлопці 54-ої бригади, сам «батя» приїжджав у Бучу побачитися з рідними. Військовий капелан Анатолій Кушнірчук від самого дня поховання тримає постійний зв’язок з родиною Нужних, підбадьорює і допомагає.
![]()
– Перебираючи особисті речі Дмитра, знайшла його фотографії з Євромайдану, загорнені в аркуш з рукописним текстом. Прочитала, і знову горе прошило серце. Цей вірш сусідка записала з телеекрану і віддала Дмитру. Сьогодні ці слова сприймаються як передчуття вічної розлуки.
Мамо, не плач, я повернусь весною,
У шибку пташиною вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач, так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає,
І рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині ти будеш сама.
Тебе я люблю і люблю Україну,
Вона, як і ти, була в мене одна.
![]()
– Тоді ми разом з сином постійно їздили на Майдан, возили теплі речі, ковбасу, іншу їжу. Разом пильно слідкували за подіями по телевізору. Взагалі, Діма був дуже добрий і подільчивий. Якось взимку побачив на подвір’ї бомжа, виніс йому свою теплу куртку, а мене заспокоює: «Він може замерзнути, а я собі ще куплю». Вірив, що його у житті супроводжують білі ангели. Навіть у Артемівську носив в’язану шапку, на якій були вишиті слова «білий ангел».
– А ось деякі з останніх записів у Діминому особистому блокноті. В них відчувається вплив повчань отця Андрія:
![]()
«Вгодована на бідах темна сила розрослась і все заполонила. На рабських спинах опочила, а потім захотіла мати крила».
«Господь шукає серце, переповнене любові до Бога і ближнього. Ось той престол, на якому Він любить сидіти і на якому являється в Своїй повноті».
«В біганині житті, серед гаму й галасу, не треба забувати про Творця, але тягнутися до Нього і відкривати Йому душу – всю, цілком».
«Контролюй свій гнів, щоб не позбавитися розуму».
«Смиряйся в щасті, поки важка рука Божа не усмирила тебе через біди».
«Немає славнішої перемоги, як перемогти самого себе».
«Мужи-правители великих стран! Вы все же – люди на Земле. Вас просит жизнь, скажите «Нет» войне».
«Войны никто не сможет оправдать. Начавшего ее все будут проклинать».
«Будьте людьми, Землі сини, бо молитеся Богу усі ви! Бережімо мир на морі і на суші, Господь благословить благі душі».
![]()
Пані Валентина Нужна висловлює сердечну подяку всім друзям і небайдужим людям, які підтримали й упродовж року продовжують підтримувати їхню родину. Особливо вона вдячна священику церкви Всіх Святих Землі Української отцю Андрію (Галавіну), військовому капелану Анатолію Кушнірчуку, Бучанському міському голові Анатолію Федоруку та народному депутату України Ярославу Москаленко.
Згадується - коли йшов на фронт, то з усіма попрощався. Сьогодні телефонувала його мама, Валентина Максимівна - знову зібралася родина, цього разу вже на квартирі, знову поминали і разом читали статтю в сьогоднішній газеті. Бідкається, що забула через газету подякувати Василю Олексюку за турботу. На фото: один із сотні власних малюнків Діми. А це хлопці нашого 8-В (1980 рік) школи №4, на шашликах, В другому ряду, по центру - Дімон. Він віддав життя за нашу свободу і за свободу тих, хто там. Наші це відразу розуміють, і ті... Нічого, колись і їм відкриється._________________________________________
Йдучи воювати проти агресора на сході України, Герой АТО Дмитро Нужний молився, щоб стати таким, яким його задумав Господь.
У цій квартирі на третьому поверсі звичайної бучанської багатоповерхівки не залишає відчуття присутності. Неначе рік тому назад не було тієї страшної звістки, яка спепелила душу і вогнем пропекла серце. Неначе ось зараз відчиняться двері, і увійде сам Дмитро з широкою, трохи сором’язливою усмішкою на тонкому обличчі. А натомість прийшли десятки друзів – пом’янути.
Мама Валентина Максимівна показує красиво декоровані двері у всіх кімнатах – і не просто показує, а гладить рукою. Це Діма оздобив їх власноруч п’ять років тому. А ось стіни ванної кімнати – вона знову погладжує майстерно припасовані одна до одної кахлі. Дімина надійна робота. А підлога – чистий євроремонт. Пані Валентина мимоволі робить рух, неначе хоче нахилитися долу і доторкнутися кожного сантиметра, якого торкалися дбайливі вмілі руки Сина. А численні художні роботи під склом в рамках – про них мама може розказати все. І в якій техніці виконані, і хто навчив образотворчому мистецтву, і коли що писалося фарбами чи простим олівцем. Згадуються обставини створення кожної роботи, їхні назви і навіть ті роботи, якими щедре серце художника ділилося з друзями і знайомими. Мама знає і пам’ятає кожну деталь. Багато квартир у місті прикрашають подаровані Дмитром кольорові і графітові японські мініатюри, створюючи відчуття простору і свободи. Він дарував їх легко, на добро. Малюнки Дмитра Нужного, нашого учня зі школи №4, використані для ілюстрування збірки бучанських поетів-аматорів, яка побачила світ у лютому нинішнього року.
А в шафі – стопка чистого паперу для малювання і все необхідне для творчості… Тут мама вже не в змозі стримати сліз, бо цих матеріалів вже ніколи не торкнеться рука її дорогого Майстра. Війна забрала у матері сина, та не забрала любов і гордість за його подвиг. Самі собою, без спонукань чи додаткових запитань ллються сімейні спогади. Неначе жінка довго чекала на нагоду розповісти всьому світу про те, який Діма був хороший.РОДИННЕ КОРІННЯ
– Вся Дімина рідня з боку як матері, так і батька служила в армії. Дідусь, Іван Митрофанович Нужний був командиром партизанського загону в з’єднанні легендарного Сидора Артемовича Ковпака. До речі, з 1956 року Іван Митрофанович був першим головою Ірпінського міськвиконкому і запам’ятався тим, що допомагав людям отримувати земельні ділянки для будівництва житла і, зокрема, сприяв осілості ромського народу. Про нього згадано в шкільному підручнику «Історія Приірпіння» А.І.Зборовського. Бабуся була зв’язковою в партизанському загоні. Батько, Олександр Іванович, був військовим лікарем в авіаційній частині у Владивостоку, а потім лікарем швидкої допомоги в Бучі. Матір, Валентина Максимівна, працювала планшетистом військового аеродрому на Далекому Сході та в штабі Київського військового округу. Були військовими також дід і дядько по матері. Двоюрідний брат Дмитра був старшим офіцером в органах МВС. У родині культивувалося позитивне ставлення до військової служби та захисту Батьківщини від ворога.НА ВІЙНІ
– Сам Дмитро строкову службу проходив у ракетних військах протиповітряної оборони. Тож не дивно, що й після сорока років не захотів «воювати» на дивані перед телевізором, але пішов у військкомат і попросився на передову. Його наполегливість і рішучість викликають захоплення. Ще б пак – на фронт він попав тільки з третьої спроби. Перед відбуттям у частину покликав матір разом піти в церкву до отця Андрія, якого дуже шанував. Пройшовши бойову підготовку на навчальному полігоні, отримав кваліфікацію водія важкого автомобіля і був направлений на передову, в Артемівськ. У складі інженерно-технічної роти возив на передову групу швидкого реагування. Те, що побачив на війні, дуже змінило його. Змінилася навіть зовнішність – обвітрилася шкіра, іншим став вираз очей. 
Це помітили і матір, і сестра з чоловіком, і наречена. Остання їхня зустріч була всього за день до Діминої загибелі – на Київському вокзалі 18 квітня 2015 року, де він був проїздом. Наступного дня, 19-го квітня, він навіть не доїхав до розташування військової частини, війна забрала його на східній дорозі. Страшне горе допомогли перенести хлопці 54-ої бригади, сам «батя» приїжджав у Бучу побачитися з рідними. Військовий капелан Анатолій Кушнірчук від самого дня поховання тримає постійний зв’язок з родиною Нужних, підбадьорює і допомагає.ОСОБИСТИЙ ЗАПИСНИК
– Перебираючи особисті речі Дмитра, знайшла його фотографії з Євромайдану, загорнені в аркуш з рукописним текстом. Прочитала, і знову горе прошило серце. Цей вірш сусідка записала з телеекрану і віддала Дмитру. Сьогодні ці слова сприймаються як передчуття вічної розлуки. Мамо, не плач, я повернусь весною,
У шибку пташиною вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач, так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько,
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає,
І рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині ти будеш сама.
Тебе я люблю і люблю Україну,
Вона, як і ти, була в мене одна.
– Тоді ми разом з сином постійно їздили на Майдан, возили теплі речі, ковбасу, іншу їжу. Разом пильно слідкували за подіями по телевізору. Взагалі, Діма був дуже добрий і подільчивий. Якось взимку побачив на подвір’ї бомжа, виніс йому свою теплу куртку, а мене заспокоює: «Він може замерзнути, а я собі ще куплю». Вірив, що його у житті супроводжують білі ангели. Навіть у Артемівську носив в’язану шапку, на якій були вишиті слова «білий ангел».– А ось деякі з останніх записів у Діминому особистому блокноті. В них відчувається вплив повчань отця Андрія:
«Вгодована на бідах темна сила розрослась і все заполонила. На рабських спинах опочила, а потім захотіла мати крила».«Господь шукає серце, переповнене любові до Бога і ближнього. Ось той престол, на якому Він любить сидіти і на якому являється в Своїй повноті».
«В біганині житті, серед гаму й галасу, не треба забувати про Творця, але тягнутися до Нього і відкривати Йому душу – всю, цілком».
«Контролюй свій гнів, щоб не позбавитися розуму».
«Смиряйся в щасті, поки важка рука Божа не усмирила тебе через біди».
«Немає славнішої перемоги, як перемогти самого себе».
«Мужи-правители великих стран! Вы все же – люди на Земле. Вас просит жизнь, скажите «Нет» войне».
«Войны никто не сможет оправдать. Начавшего ее все будут проклинать».
«Будьте людьми, Землі сини, бо молитеся Богу усі ви! Бережімо мир на морі і на суші, Господь благословить благі душі».
Пані Валентина Нужна висловлює сердечну подяку всім друзям і небайдужим людям, які підтримали й упродовж року продовжують підтримувати їхню родину. Особливо вона вдячна священику церкви Всіх Святих Землі Української отцю Андрію (Галавіну), військовому капелану Анатолію Кушнірчуку, Бучанському міському голові Анатолію Федоруку та народному депутату України Ярославу Москаленко. 
