Кроком руш!.. Від проблем - до успіхів
Луб’янський голова Анатолій Новиченко впевнений, що об’єднання з Бучею є реальним шансом піднятися з колін рідному селу
З Анатолієм Петровичем Новиченком, луб’янським сільським головою, ми познайомилися за нестандартної ситуації. Тоді мені здалося, що розмови не буде, настільки він був збуджений, потрапивши в «ситуацію». Спересердя кинув тоді: «От я вже сповна відчув, хто такий голова. Це людина, яка має бути готовою до будь-якого «подарунку долі». А від нього ж відмовитися неможливо, бо за плечима відповідальність, яку взявся нести»…
Історія і справді видалася парадоксальна. Навіть у сні таке не привидиться. В селі помер чоловік, як кажуть, без роду, без племені. Колись він придбав житло в Луб’янці, ніде не працював, водився із сумнівними компаніями. Одним словом, коли сталася трагедія, поховати його було нікому. Позиченим причепом довелося голові возити мерця спочатку до Бородянки, потім до Бучі, у морг. До того ж, самому вантажити тіло, домовлятися про домовину, одяг. Каже, що ховали померлого, що називається, цілою громадою. Бо хтось дав костюма, хтось нижню білизну, місцевий допоміг священик - і домовиною, і хрестом. То ж, завдяки небайдужому голові, відійшов чоловік в інші світі по-людськи. Можна тільки уявити, який настрій був після цього у Анатолія Петровича. Але розмова все ж таки склалася.
Про себе він, як з’ясувалося, і говорити не хотів. Навіть фотографуватися відмовлявся. «Ну що я за така важлива «птаха», що про мене писати треба. От про проблеми Луб’янки готовий розповісти. Бо наше сьогодення інакше як виживанням не назвеш», - з досадою махнув рукою голова.
Чесно кажучи, тільки відчайдух міг впрягтися у роздовбані «сани» сільського самоврядування, бо якось водночас спокійне життя у сімейному колі враз перетворилося на суцільне на вирішення купи проблем, що накопичувались роками у селі.
Пішов і переміг не заради себе, а заради громади
Луб’янський голова тільки півроку як очолив громаду. А до того отримав міліцейську професію у Київській вищій школі МВС України, якій і віддав 28 років свого життя. Пішов на пенсію у званні майора. Каже, що і жив би з дружиною, допомагаючи дітям виховувати онуків, але події останніх років примусили зайнятися громадською діяльністю, а потім, за пропозицією односельців, піти на вибори. Пішов і переміг не заради себе, бо ж і чималої пенсії позбавився ставши головою, а заради збереження і відродження рідної Луб’янки.
А все розпочалося з того, що один заїжджий підприємець відкрив в селі виробництво деревного вугілля. Воно б, може, нікому б і не заважало, якби не хімічні реагенти, за допомогою яких відбувається цей процес. «Та хімія травила все село. Сховатися неможливо було. Батьки дітей не випускали з дому, щоб не отруїлися. Спочатку хотіли вирішити миром. Але не вдалося, на територію представників громади не пускали, навіть на розголошення імені власника було табу. І все ж ми його знайшли. Далі, ми створили ініціативну групу. Зібрали понад тисячу підписів. Маючи ці документи на руках, я уже ходив по прокурорах, їздив до міліції, податкової… Але питання й досі висить у повітрі», - бідкається голова.
Взагалі він вважає несправедливим, коли підприємець зареєстрований будь-де, тільки не там, де працює. Відповідно і податки потрапляють у чужі кишені, а не громади. Анатолій Петрович наголошує, що це одна з ключових причин порожньої сільської скарбниці. «Ми зараз працюємо над тим, щоб усіх підприємців та підприємства завернути до нас. Це зразу дасть поштовх до наповнення місцевого бюджету. А то на сьогодні у нас так: жодного вільного клаптика землі нема – Бородянка нею розпорядилася наповну. І грошей нема, тому що весь бізнес, виходить, не місцевий», - підсумовує Анатолій Петрович.
Була ще одна луб’янська сторінка, яка потребувала, щоб її негайно «перегорнули». А для цього був потрібен, сказати б, лідер громадської думки. В чому ж суть?.. Колишній голова почала агітувати народ за те, щоб здати в оренду паї і ставки якійсь багатій фірмі. А люди, зметикувавши, що за цим позбавляться навіть права прийти на ставок скупнутися чи половити риби, виступили проти. Так одного разу зібралися гуртом і вирішили зареєструвати громадську організацію під назвою «Нептун» у Спілці рибалок і мисливців. Так і зробили. Та ще й отримали ставки в некомерційне використання для потреб громади. Коли вчергове пані «головиха» зібрала громаду, то постало питання вибору між її пропозицією – пустити до села чергову комерційну організацію, і громади – передати ставки новоутвореній організації «Нептун». І хоч як колишній голова залякувала, що луб’янці не мають досвіду, коштів, а все ж збори одностайно підтримали місцевих. Так ставки залишилися у власності громади.
Анатолій Петрович запевняє, що це заслуга всієї громади, але саме після цього односельці загітували його взяти участь у виборах на сільського голову, а потім підкріпили свій вибір більшістю голосів.
Що казати про перспективи, якщо автобус до райцентра - двічі на тиждень
Коли розговорились про стан справ у селі, Анатолій Новиченко аж розпалився. «Ми ж апендикс у Бородянки. До нас жодної копійки не доходить роками. Що у нас є? Амбулаторія, обладнана за стандартами 30-х років. А в селі сотні людей похилого віку, які потребують щоденного піклування. Клуб на 450 місць, в якому провалився дах. І стоїть він, як пам’ятник безгосподарності в самому центрі села. Є школа – дев’ятилітка, дитячий садок. Так вони тримаються виключно за рахунок ентузіазму керівництва цих закладів, педагогів і батьків. До нас з Бородянки автобус приходять лише двічі на тиждень. А для того, щоб доїхати до райцентру, доводиться скористатися бучанським або ірпінським автобусами, які їздять регулярно: спочатку до «варшавки», а далі - перекладними», - ось таку непривабливу картину «намалював» голова. І тут же, в момент пожвавішав, і розповів про «планів громаддя».
Йти пліч-о-пліч з сильною громадою є стимулом і до розвитку нашого села
У все те, що зруйновано або дихає на ладан, вважає Анатолій Петрович, треба вдихнути життя. Повернути бізнес обличчям до села. А з’являться гроші - процес зрушиться з мертвої точки.
Заповітна мрія луб’янчан – створити музей. Уже й місце виділене під нього та й експонатів вистачає. Справа в тім, що історично Луб’янка – це село ложкарів і гончарів. А скільки надзвичайних особистостей отримали перший життєвий досвід саме в цьому селі! Має запрацювати Центр культури, де оселиться і хор «Барви Полісся», і дитячі гуртки та клуби. Про все це не просто мріє, а й наполегливо працює над втіленням сільський голова.
Наостанок розмови ми говорили про об’єднання громади Луб’янки з Бучею. «Знаєте, якось мені довелося побувати на сесії у Ворзелі у складі голів громад, що свій вибір зробили на користь Бучі. Там нас деякі з присутніх намагалися навіть присоромити: буцімто, нас тягнуть в об’єднання за вуха. А я так скажу, хоча не люблю гучних фраз: для Луб’янки пропозиція про об’єднання з громадою Бучі рівноцінна манні небесній», - заявив Анатолій Петрович і навів цілу низку причин.
Виявляється, пропозицію бучанської громади луб’янці підтримали в один голос. По-перше, вплинув фактор історичних зв’язків. По-друге, простота транспортного сполучення. А найголовніший фактор, за словами луб’янського голови, це саме місто, яке стрімко розвивається. «Я впевнений, що йти пліч-о-пліч з сильною громадою є стимулом і до розвитку нашого села. Так що ми покладаємо велику надію на це нове утворення і сподіваємося, що воно буде набагато змістовнішим, ніж просто територіальне. Побажаймо всім нам успіху і процвітання», - підвів риску нашій розмові Анатолій Петрович Новиченко.
