"Бо Блиставиці іншої нема"

Тамара Пархоменко дуже хоче, щоб рідна Блиставиця зберегла самодостатність і самобутність у своїх межах, і має для цього вагому причину – покоління Пархоменків протягом майже століття плекали добробут села і служили громаді. Сама Тамара Антонівна самовіддано присвятила двадцять років життя розбудові громади – спочатку на посаді секретаря, а потім сільського голови. Вона захоплено розповідає про рідне село.

– Пані Тамаро, чим запам’ятався вам цей рік?
– Як на пенсіонера, то для мене цей рік був стабільніший за минулі роки, незважаючи на зростання тарифів на комунальні послуги. Будинок, який збудував ще покійний чоловік, не дуже великий, як для голови колгоспу, тому субсидії повинно вистачити. Також запам’ятався процес децентралізації і об’єднання в територіальну громаду з Бучею. Були жваві дискусії, громадські слухання, голосування. Тоді, в серпні, думки розділилися навпіл: одні були за єднання з Гостомелем, інші – за Бучу. Доводиться різати по живому пуповину належності до Бородянського району, хоча там нас не дуже й тримають, мовляв, куди хочете, туди йдіть. Історично ж Блиставиця сто років тому належала до Гостомельського повіту. Географічно ми віддалені від Бородянки на 25 км, від Києва – 19 км, а від Бучі – 6 км.

– Скажіть, як багаторічний сільський голова, що становить економічну основу села?
– Багато мешканців, чоловіків і жінок, їздять на роботу на авіазавод імені Антонова. Також люди вирощують городину на присадибних ділянках, збуваючи смачну продукцію в основному на бучанському базарі, а також на Нивках. Базар допомагає виживати. Досить стабільно розвиваються місцеві підприємства. Забезпечують робочими місцями, а відтак поповнюють місцевий бюджет, такі підприємства: «Укрпродмашбуд», ТОВ «Кардинал», деревообробний цех, меблевий цех та інші. До речі, завдяки тому, що ми пускали до себе бізнес, який купив землю і платить місцеві податки, ми змогли за останні роки значно покращити інфраструктуру. Для села це великий плюс.

– Яку продукцію виробляють в селі?
– Обладнання для хлібопекарської галузі – для випічки хлібобулочних виробів та печива, виготовлення зефіру тощо. Також сир, молоко, сметана, олія. Є виробництво піддонів, різних меблів, в тому числі на замовлення, та дитячих тренажерів.

– Розшифруйте, будь ласка, ваші слова про покращення інфраструктури.
– Почну з землі. Ми разом з депутатами 5-скликання спромоглися закріпити за селом загальну територію 2790 га, з них 1300 га лісів. Зараз територія в межах сільської ради становить 710 га, а раніше була лише 270 га. В результаті ми отримали можливість запрошувати до себе підприємців, які принесли в бюджет села кошти. Тепер Блиставиця не дотаційна, а самодостатня громада. До 2010 року ми змогли заасфальтувати чотири центральні вулиці, зробити нову теплотрасу, перебудувати котельню, добудувати амбулаторію, відремонтувати перший поверх школи, будинок культури, дитсадок «Золота рибка», обладнати територію навколо сільської ради і саму сільраду.


– Будь ласка, розкажіть трохи про вашу сім’ю.
– Почну з земляків. В Блиставиці люди дуже привітні, чуйні. Я це одразу побачила, коли сюди приїхала, бо я сама родом з Мироцького. Моя матір родом з Микуличів, а тато з Харківщини; тобто в мені сплелося коріння поліське і слобожанське. Тому люблю землю і люблю підприємництво, так би мовити, на генетичному рівні. Мій дід Ілля Андрійович був міцним господарем на землі, тому за тоталітарної влади сповна випив гірку чашу переслідувань. Такої ж долі п’ять років тому довелося скуштувати й мені. Родина мого чоловіка цікава тим, що в 1933 році, під час голодомору, люди приходили «на подвір’я Пархоменка», де їх завжди підгодовували. В «Книзі Голодомору» так і написано, що на подвір’ї Романа Пархоменка, простого їздового на конях в комуні, була відкрита їдальня. Він допомагав односельцям виживати і спастися від голодної смерті. Першим головою колгоспу «Шлях правди» був Олекса Іванович Пархоменко, дядько мого чоловіка. А мій чоловік, Олександр Романович Пархоменко, вже був останнім головою колгоспу. Династію Пархоменків продовжують діти і онуки.

– То це вони ваша опора і підбадьорення в житті?
– Так, звісно. До речі, мій син Роман мешкає в Бучі, а донька Наталя – в Бородянці. Своїх дітей вони вирішили назвати на честь дідуся – Олександр і Олександра. Я люблю невістку і зятя, всю нашу велику міцну сім’ю. Хорошу підтримку маю від своїх друзів, вірніше подружок різного віку. Можу впевнено сказати, що мені допомагає моя сім’я і дружба хороших людей.

– Протягом нашої бесіди складається враження, що вас замиловує рідне село, так?
– А ви тільки подивіться, яка тут краса! Наша озерна місцевість з усіх боків оточена природною красою, полями, лісами, ставами, а також добрими сусідами. З одного боку, село Луб’янка, тоді йде ліс, а за ним Бабинці. Тоді Мироцьке, Буча, Гостомель. Ми неначе у колі, географічному центрі. Колись до нас на танці молодь сходилася звідусіль.

– А чи були в Блиставиці люди, які оспівували вашу малу батьківщину?
– І були, і є. Колись в школі працював учитель історії Федір Якович Іваненко, який написав історію Блиставиці. Я маю унікальний рукопис його праці. А ось якого гарного вірша про наше село написав наш сучасник Ігор Швець:

Затихне все під вечір цей казковий.
Легенько віє свіжий вітерець.
Душа порине в глиб світобудови,
Щоб знати, де початок, де кінець.
Село сховалось під зелені віти.
Не видно здалеку його вогнів.
Та чути запах яблук й ніжних квітів,
Собачі співи, арії котів.
В серпневу ніч принишкла Блиставиця.
Сюркочуть стиха коники в траві.
Нехай тобі щось радісне насниться,
Щоб верби не схилялися в журбі.
Де твій старий патріархальний спокій?
Давно уже відмерли ті часи.
Авто летять по вулиці широкій,
Селом лунають п’яні голоси.
Ти плачеш і жалкуєш за минулим,
Але уже нема шляху назад.
Тому твоя душа завжди сумує,
Чекає на серпневий зорепад.
Вночі затихнуть всі буденні звуки,
Сільські хати окутає пітьма.
Тебе любити — то і щастя, й мука.
Бо Блиставиці іншої нема.

– Тамаро Антонівно, що ви побажаєте нашим читачам у Новому році?
– Сімейного щастя, здоров’я собі і рідним, миру всій Україні.