Ворзель – це затишне селище міського типу. Завдяки винятковим природно-кліматичним умовам Ворзель свого часу набув широкої популярності насамперед як рекреаційна зона. Саме сюди приїжджали оздоровлюватись люди зі всього колишнього СРСР. А ще селище славиться своїми великими лісами, будинком графині Наталії Уварової та тюльпановим деревом.
![]()
![]()
На привокзальній площі сьогодні не людно. Тут розташовано декілька торговельних точок, в яких продається всяка-всячина: від товарів для дому до верхнього одягу, а також продуктів харчування. Продавець за прилавком потирає руки чи то від холоду, чи то в очікуванні потенційних покупців. Але їх немає. Лише бродячі пси ходять туди-сюди, і голодним, але добрим поглядом випрошують їжу.
В першу чергу у Ворзелі варто відвідати музей історії та культури «Уваровський дім», принаймні так кажуть місцеві жителі. Тому підходжу до однієї з продавчинь, спитати дорогу.
– Повертайте праворуч, а потім йдіть прямо, з лівого боку від дороги побачите будинок жовтого кольору, це і є Уваровський дім, – пояснює мені жінка.
– Довго йти?
– Та ні, кілька хвилин. Не переймайтесь, ви точно не заблукаєте.
Кілька хвилин йду вказаним шляхом по мокрій від дощу дорозі, перебираючи ногами давно вже перемерзле листя дерев. І дійсно, продавчиня мала рацію: ось він, не великий, але вишуканий будинок кольору сонця.
Всередині будинку – простора зала, на стінах якої яскраві картини межують з чорно-білими фотокартками. А з боку, при вході, в самісінькому куточку, сидить за письмовим столом світловолоса жіночка середніх років в окулярах, доглядач експозицій.
– За вхід у нас п’ять гривень, – повідомляє вона. – Можете дивитись та фотографувати скільки душа забажає, тільки, будь ласка, дотримуйтесь тиші.
Поклавши на стіл синю купюру з Богданом Хмельницьким, йду оглядати зали. В першій: старі глиняні горщики, верстати, скрині та шафи. Одним словом, експонати, яким вже років сто. Та найбільше вражає старовинний фотоапарат. Важко уявити скільки людей, яких вже немає в живих, бачив його об’єктив – а він ще лишився в чудовому стані. В другій залі також безліч старовинних речей: самоварні столики, стільці, вінілові платівки, швейна машинка, піаніно, мікроскоп та багато інших раритетів, які зараз є історико-культурною цінністю для майбутніх поколінь.
![]()
![]()
В такому невеликому приміщенні знаходиться так багато експонатів, та найголовніше, що більшість речей принесли на всезагальний огляд мешканці селища. Тому цей музей сміливо можна називати народним. А ще тут є речі тогочасних композиторів, митців, науковців та інших видатних людей. Але з майна Уварових немає нічого. Лише фото, на якому зображені граф та графиня, нагадує відвідувачам про власників будинку.
В будні тут тихо і спокійно, а ранкове сонце пронизує своїм промінням вікна. Після огляду всіх експонатів, повертаєшся до входу. І тут вже важко не помітити книгу скарг та пропозицій, що знаходиться на одному з підвіконь великої зали. Гортаючи сторінки, одну за одною, можна прочитати численні подяки за створення музею, на кшталт такої:
«Несподівано відкрили для себе історичну будівлю – Уваровський дім. Скільки тут цікавої інформації! Дякуємо за збереження пам’яті про видатних людей України» - діляться враженнями відвідувачі будинку.
Так, будинок графині Н. Ф. Уварової завжди був справжньою окрасою Ворзеля. Побудував його на початку ХХ століття київський фабрикант Септер, а потім продав графині Наталії Федорівні Уваровій, доньці відомого київського мецената Ф. А. Терещенка. В цьому будинку довгі роки проводила час графиня, а з приходом радянської влади будинок став школою, в якій знаходився відомий на той час кінотеатр «Космос». Після розпаду СРСР, будівля довгий час простоювала, і лише в 2007 році її відновили.
![]()
![]()
![]()
Нині Уваровський дім – це культурна спадщина Ворзеля, з якою може ознайомитись кожен бажаючий. Крім виставки старовинних меблів, в будинку графині Уварової можна оглянути виставки живопису та мистецьких робіт, рештки речей часів Другої світової війни, а також дізнатись зі стендів не лише про історію дому, але й про історію Ворзеля.
Виходжу з музею в доброму настрої, і йду збагачуватись духовно – в храм апостолів Петра і Павла, який теж знаходиться навпроти залізничних шляхів. Спочатку бачу білі куполи, що виглядають з-під також білого цегляного паркану. Згодом вже біля входу оглядаю територію. Церква тут з’явилась ще з самого початку створення селища, в 1900-х роках. Але вже через двадцять років була знищена тоталітарною владою. Вже з настанням незалежності духовне життя відродилось: спочатку служіння проходили в пристосованому приміщенні, а в 2007 році завершилось будівництво нового храму. Та в будній день робити тут немає чого, на території немає жодної душі (хіба що крім святого духу), а вхід до храму зачинений. Крім самої будівлі храму на території є каплички та криниця, а ще дитячий майданчик, що мене трохи здивувало. Втім більше нічого особливого я не помітила, тому рушила далі.
Важко пройти повз єдину бібліотеку у Ворзелі, тим більше що в стареньких дерев’яних вікнах горить світло. Заходжу всередину, там мене привітно зустрічає бібліотекар Ірина Миколаївна.
– Це єдина бібліотека на Ворзель, тому часто сюди приходять і учні, і студенти, і діти, які відпочивають в санаторіях. Приходять сюди і діти з ближніх сіл, адже далеко не в кожному селі є бібліотека, – повідомляє бібліотекар.
Будівля бібліотеки була збудована ще в 50-х роках минулого століття. Здається, з радянських часів в бібліотеці нічого і не змінилося. На стареньких полицях розміщена українська та зарубіжна, художня та наукова література, а також періодичні видання. Літературою в останні роки забезпечує бібліотеку за власні кошти добровільна організація «Клуб книголюбів». Всі меблі тут затерті і старенькі, а в повітрі присутній запах старого паперу. Мабуть давно вже пора хоч трохи оновити приміщення. Втім незважаючи на вік будівлі, та відсутність ремонту, тут по-своєму затишно, та і запах старих книг мені подобається. А ще тут так тихо, що чутно як цокає годинник…
Далі йду до наступної пам’ятки Ворзеля, на цей раз ботанічної – тюльпанового дерева. До речі, саме в бібліотеці я детально дізналась про нього. Знову ж таки, всі дороги починаються від залізниці. Варто пройтись кілька хвилин пішки, і можна побачити величезне і височезне дерево. Воно огороджене, а поруч табличка, на якій написано, що приблизний вік ліріодендрону тюльпанового – 111 років, висота – 25 м, а діаметр – 70 см. Так от, у Ворзелі це дерево з’явилось ще в далекому 1914 році. Посадили його учні Мироцького (нині – Немішаєвського) ветеринарного технікуму. Місцеві жителі завжди піклувались про нього, а в часи війни спеціально зруйнували загорожу навколо нього, щоб німці не здогадались про його унікальність, і не вивезли, як інші унікальні дерева. Зараз дерево є ботанічною пам’яткою природи місцевого значення та охороняється законом. Щоправда, якби не огорожа з табличкою, то мені важко було б в зимовій сірості природи розгледіти унікальність дерева. Сюди б вирушити в червні – тоді воно розквітає пахучими жовтими квітами.
Крім Уваровського дому та тюльпанового дерева, Ворзель і досі славиться як курортне селище. В післявоєнні часи тут функціонувало близько 30-ти оздоровчих закладів, в які приїжджали лікуватись люди з усіх куточків великої країни. Нині тут функціонує лише 5 санаторіїв: «Перемога», «Україна», «Ворзель НАН України», а також дитячі «Орлятко» і «Прапор», хоча на офіційному сайті Ворзеля чомусь написано аж про 12 діючих санаторіїв. До речі, і в тих санаторіях, що лишились «в живих», умови судячи з відгуків відвідувачів не комфортні: майже скрізь панує бруд, відсутнє опалення в холодну пору року, а ще там не смачно готують, але це вже інша тема…
Я повертаюсь назад, до привокзальної площі, вже більш людної ніж вранці, і питаю в звичайних перехожих, яким Ворзель є сьогодні.
– Нині Ворзель змінився в гірший бік, – говорить пенсіонерка Лідія Іванівна. – Ви помітили, скільки тут розкішних дач? Особисто я ставлюсь погано до того, що селище активно забудовується, адже на місці всіх цих маєтків колись були дерева. Мені навіть онук говорить: «Бабусю, вже лише трісочки від лісу залишилися».
![]()
![]()
Шкода, але таких думок я почула чимало. Ще кілька хвилин після опитування я чекаю на потяг, що має от-от прибути, і думаю про мальовниче селище Ворзель, в якому так багато визначних місць, але якого, на жаль, торкнувся процес урбанізації. Особливо шкода реліктового лісу, що поступово зникає...
На привокзальній площі сьогодні не людно. Тут розташовано декілька торговельних точок, в яких продається всяка-всячина: від товарів для дому до верхнього одягу, а також продуктів харчування. Продавець за прилавком потирає руки чи то від холоду, чи то в очікуванні потенційних покупців. Але їх немає. Лише бродячі пси ходять туди-сюди, і голодним, але добрим поглядом випрошують їжу.
В першу чергу у Ворзелі варто відвідати музей історії та культури «Уваровський дім», принаймні так кажуть місцеві жителі. Тому підходжу до однієї з продавчинь, спитати дорогу.
– Повертайте праворуч, а потім йдіть прямо, з лівого боку від дороги побачите будинок жовтого кольору, це і є Уваровський дім, – пояснює мені жінка.
– Довго йти?
– Та ні, кілька хвилин. Не переймайтесь, ви точно не заблукаєте.
Кілька хвилин йду вказаним шляхом по мокрій від дощу дорозі, перебираючи ногами давно вже перемерзле листя дерев. І дійсно, продавчиня мала рацію: ось він, не великий, але вишуканий будинок кольору сонця.
Всередині будинку – простора зала, на стінах якої яскраві картини межують з чорно-білими фотокартками. А з боку, при вході, в самісінькому куточку, сидить за письмовим столом світловолоса жіночка середніх років в окулярах, доглядач експозицій.
– За вхід у нас п’ять гривень, – повідомляє вона. – Можете дивитись та фотографувати скільки душа забажає, тільки, будь ласка, дотримуйтесь тиші.
Поклавши на стіл синю купюру з Богданом Хмельницьким, йду оглядати зали. В першій: старі глиняні горщики, верстати, скрині та шафи. Одним словом, експонати, яким вже років сто. Та найбільше вражає старовинний фотоапарат. Важко уявити скільки людей, яких вже немає в живих, бачив його об’єктив – а він ще лишився в чудовому стані. В другій залі також безліч старовинних речей: самоварні столики, стільці, вінілові платівки, швейна машинка, піаніно, мікроскоп та багато інших раритетів, які зараз є історико-культурною цінністю для майбутніх поколінь.
В такому невеликому приміщенні знаходиться так багато експонатів, та найголовніше, що більшість речей принесли на всезагальний огляд мешканці селища. Тому цей музей сміливо можна називати народним. А ще тут є речі тогочасних композиторів, митців, науковців та інших видатних людей. Але з майна Уварових немає нічого. Лише фото, на якому зображені граф та графиня, нагадує відвідувачам про власників будинку.
В будні тут тихо і спокійно, а ранкове сонце пронизує своїм промінням вікна. Після огляду всіх експонатів, повертаєшся до входу. І тут вже важко не помітити книгу скарг та пропозицій, що знаходиться на одному з підвіконь великої зали. Гортаючи сторінки, одну за одною, можна прочитати численні подяки за створення музею, на кшталт такої:
«Несподівано відкрили для себе історичну будівлю – Уваровський дім. Скільки тут цікавої інформації! Дякуємо за збереження пам’яті про видатних людей України» - діляться враженнями відвідувачі будинку.
Так, будинок графині Н. Ф. Уварової завжди був справжньою окрасою Ворзеля. Побудував його на початку ХХ століття київський фабрикант Септер, а потім продав графині Наталії Федорівні Уваровій, доньці відомого київського мецената Ф. А. Терещенка. В цьому будинку довгі роки проводила час графиня, а з приходом радянської влади будинок став школою, в якій знаходився відомий на той час кінотеатр «Космос». Після розпаду СРСР, будівля довгий час простоювала, і лише в 2007 році її відновили.
Нині Уваровський дім – це культурна спадщина Ворзеля, з якою може ознайомитись кожен бажаючий. Крім виставки старовинних меблів, в будинку графині Уварової можна оглянути виставки живопису та мистецьких робіт, рештки речей часів Другої світової війни, а також дізнатись зі стендів не лише про історію дому, але й про історію Ворзеля.Виходжу з музею в доброму настрої, і йду збагачуватись духовно – в храм апостолів Петра і Павла, який теж знаходиться навпроти залізничних шляхів. Спочатку бачу білі куполи, що виглядають з-під також білого цегляного паркану. Згодом вже біля входу оглядаю територію. Церква тут з’явилась ще з самого початку створення селища, в 1900-х роках. Але вже через двадцять років була знищена тоталітарною владою. Вже з настанням незалежності духовне життя відродилось: спочатку служіння проходили в пристосованому приміщенні, а в 2007 році завершилось будівництво нового храму. Та в будній день робити тут немає чого, на території немає жодної душі (хіба що крім святого духу), а вхід до храму зачинений. Крім самої будівлі храму на території є каплички та криниця, а ще дитячий майданчик, що мене трохи здивувало. Втім більше нічого особливого я не помітила, тому рушила далі.
Важко пройти повз єдину бібліотеку у Ворзелі, тим більше що в стареньких дерев’яних вікнах горить світло. Заходжу всередину, там мене привітно зустрічає бібліотекар Ірина Миколаївна.
– Це єдина бібліотека на Ворзель, тому часто сюди приходять і учні, і студенти, і діти, які відпочивають в санаторіях. Приходять сюди і діти з ближніх сіл, адже далеко не в кожному селі є бібліотека, – повідомляє бібліотекар.
Будівля бібліотеки була збудована ще в 50-х роках минулого століття. Здається, з радянських часів в бібліотеці нічого і не змінилося. На стареньких полицях розміщена українська та зарубіжна, художня та наукова література, а також періодичні видання. Літературою в останні роки забезпечує бібліотеку за власні кошти добровільна організація «Клуб книголюбів». Всі меблі тут затерті і старенькі, а в повітрі присутній запах старого паперу. Мабуть давно вже пора хоч трохи оновити приміщення. Втім незважаючи на вік будівлі, та відсутність ремонту, тут по-своєму затишно, та і запах старих книг мені подобається. А ще тут так тихо, що чутно як цокає годинник…
Далі йду до наступної пам’ятки Ворзеля, на цей раз ботанічної – тюльпанового дерева. До речі, саме в бібліотеці я детально дізналась про нього. Знову ж таки, всі дороги починаються від залізниці. Варто пройтись кілька хвилин пішки, і можна побачити величезне і височезне дерево. Воно огороджене, а поруч табличка, на якій написано, що приблизний вік ліріодендрону тюльпанового – 111 років, висота – 25 м, а діаметр – 70 см. Так от, у Ворзелі це дерево з’явилось ще в далекому 1914 році. Посадили його учні Мироцького (нині – Немішаєвського) ветеринарного технікуму. Місцеві жителі завжди піклувались про нього, а в часи війни спеціально зруйнували загорожу навколо нього, щоб німці не здогадались про його унікальність, і не вивезли, як інші унікальні дерева. Зараз дерево є ботанічною пам’яткою природи місцевого значення та охороняється законом. Щоправда, якби не огорожа з табличкою, то мені важко було б в зимовій сірості природи розгледіти унікальність дерева. Сюди б вирушити в червні – тоді воно розквітає пахучими жовтими квітами.
Крім Уваровського дому та тюльпанового дерева, Ворзель і досі славиться як курортне селище. В післявоєнні часи тут функціонувало близько 30-ти оздоровчих закладів, в які приїжджали лікуватись люди з усіх куточків великої країни. Нині тут функціонує лише 5 санаторіїв: «Перемога», «Україна», «Ворзель НАН України», а також дитячі «Орлятко» і «Прапор», хоча на офіційному сайті Ворзеля чомусь написано аж про 12 діючих санаторіїв. До речі, і в тих санаторіях, що лишились «в живих», умови судячи з відгуків відвідувачів не комфортні: майже скрізь панує бруд, відсутнє опалення в холодну пору року, а ще там не смачно готують, але це вже інша тема…
Я повертаюсь назад, до привокзальної площі, вже більш людної ніж вранці, і питаю в звичайних перехожих, яким Ворзель є сьогодні.
– Нині Ворзель змінився в гірший бік, – говорить пенсіонерка Лідія Іванівна. – Ви помітили, скільки тут розкішних дач? Особисто я ставлюсь погано до того, що селище активно забудовується, адже на місці всіх цих маєтків колись були дерева. Мені навіть онук говорить: «Бабусю, вже лише трісочки від лісу залишилися».
– Ворзель нині – це селище, в якому розростаються величезні новобудови. Здається, від курорту тут скоро нічого і не залишиться. Кожний мешканець селища має право на свою ділянку, і люди ладні стояти десятки років у черзі, аби отримати свій клаптик землі. Землі, бачите, немає. А санаторії зникли, бо їх продали під забудови, - скаржиться Богдан, корінний житель Ворзеля.
Шкода, але таких думок я почула чимало. Ще кілька хвилин після опитування я чекаю на потяг, що має от-от прибути, і думаю про мальовниче селище Ворзель, в якому так багато визначних місць, але якого, на жаль, торкнувся процес урбанізації. Особливо шкода реліктового лісу, що поступово зникає...
