Розповідь Тамари Порфирівни Гаврютіної про дитячі роки в Росії, поневіряння в концтаборі та спасіння в Литві під час 2-ї світової війни, притулок в Білорусі та як вони з сестрами знайшли батьківщину в Україні.
З реальних історій бувалих людей кожен із нас, особливо молодь, бере собі уроки життєвих університетів. Хоча люди живуть тут і сьогодні – і в цьому полягає реалізм нашого існування – проте є ще така важлива й прекрасна річ, як зв’язок поколінь та передача пам’яті. Наша держава не з’явилася сама по собі – її творили люди. І наші родинні та дружні зв’язки – теж не вигадка і не порожнє місце, а величезна людська цінність. Та й сьогоднішні трагічні події в Україні мають історичні паралелі в далекому і недавньому минулому.
Послухайте вражаючу повість пані Тамари:
![]()
– В Україні ми з сестрами живемо дуже давно, з 1953 року. А народилися ми в Росії, в Брянській області, у невеликому містечку Дядьково, розташованому серед лісів. Містечко невелике, і воно колись славилося своїм склозаводом та знаменитим подарунковим кришталем. Батьки працювали, а ми з старшою сестрою вчилися та бавилися з молодшою трирічною сестричкою. Коли почалася війна, старшій сестрі Ліді було 12 років, мені 10, а найменшій Світлані – 3 рочки. Одразу розпочалася мобілізація, забрали в армію і нашого тата, бо він був офіцер запасу. Ті, що залишилися в тилу ворога (а це були старші 50-ти років чоловіки та хлопці-підлітки) вже в червні-липні 1941 року почали формувати партизанські загони в Брянських лісах.
Війну ми відчули одразу, тому що почалося бомбування містечка. Ми з мамою ховалися в погребі, хоча який погреб витримає попадання бомби. Але страх брав своє – і ми залізали в погреб. Потім в містечко в’їхали на танках німці, безперервно стріляючи на ходу. Вони вже знали, що це партизанський край, і очікували значного опору. Від їхньої стрілянини на міських вулицях і подвір’ях загинуло багато жителів. Загарбники поселилися в наших будинках, а нас вигнали жити в сараях. Солдати вермахту нишпорили по дворам в пошуках курей і яєць.
Хлопчаки і дівчатка нашого віку, виховані на ідеалах захисту батьківщини, почали шукати можливості допомогти своїй країні. Ми ходили від будинку до будинку, збираючи ліки, теплі речі, валянки, шкарпетки, рукавиці тощо, і зносили все до нашого будинку. Наша садиба городами виходила до болота, за яким вже починався ліс.
Наш дядько був партизаном, тож він висилав зв’язкових, які забирали зібрані нами передачі. Потім нам це здалося замало, тому ми почали замальовувати скупчення ворожої техніки – нас ніхто не змушував, ми це робили з власної ініціативи. Серед наших місцевих були поліцаї і стукачі, які донесли, що наш батько був офіцером запасу і що ми займаємося такими справами.
Однієї ночі за нами прийшли німці та звеліли зібратися за 30 хвилин. Мама зібрала такі-сякі пожитки та їжу, і нас завантажили на грузовики. І не тільки нас, але й всіх жителів нашої заміської вулиці. Всі будинки на вулиці були підпалені і згоріли. А нас завантажили в «телячі» вагони, міцно закривши двері. В такому закупореному товарному вагоні ми їхали понад тижня. Дорослі думали, що нас везуть до Німеччини.
Але нас висадили біля Вільнюса і знову на грузовиках повезли в концтабір, влаштований для військовополонених. На потім розказали, що перед нашим прибуттям полонених вивели і кудись повели. Місцеві жителі кидали їм їжу.
В бараках, куди нас поселили, всі стіни були обписані іменами та прізвищами тих, хто там знаходився. Серед написів були також прохання повідомити про них за вказаними адресами. В бараках, на двоповерхових нарах було засилля бліх, і ми три дні страждали, відбиваючись від маси цих чорних цяточок. Ці малесенькі комахи були дуже кусючими і зовсім не давали нам спати. Потім почалася дезінфекція бараків, бо почав поширюватися тиф. Тим часом нас вигнали на плац, обливали якоюсь рідиною, а потім поливали зі шлангів водою. Думаю, що там знаходилося не менше 500 в’язнів.
Запам’яталося те, як нас годували. Два разу на день в плошки наливали бовтушку з борошна – ми дуже зголодніли. Бували такі дні, коли всіх нас виганяли на плац, і там молодих, більш сильних людей відбирали для роботи в Німеччині. Нас ніхто не чіпав, бо мама було худенькою і хворою, а ми були малими.
![]()
Та ми все ж боялися за нашу найменшу сестричку, тому що фашисти відбирали дітей віком до трьох років і везли їх у військові госпіталі на потреби лікування поранених німців. Перший раз мама сховала дівчинку під своєю довгою спідницею, а наступного разу – в торбі серед лахміття в бараку, наказавши сидіти тихо, щоб «дяді» не забрали. Так ми жили 4-5 місяців у таборі. Наша мама дуже натерпілася, тому невдовзі після війни померла.
Місцевим литовця, що жили на хуторах, дозволялося брати в таборі робочу силу для роботи в господарствах. Нас ніхто не брав, бо ми були маленькими і непридатними до роботи в селі. Одного разу мама все ж слізно, на колінах умовила одного господаря, Балташевича, спасти нас з табору і взяти до себе. Він погодився, забрав до себе, розмістив у клуні та дав якісь підстилки. Так у нас з’явився дах над головою. Тепер треба було думати, як годуватися.
Старша сестра, Ліда, яка зараз живе в Гостомелі, пішла в найми до іншого господаря пасти худобу. Вона там залишалася ночувати. Я одразу пішла працювати до стареньких людей, поралася на городі, готувала їм їсти, але ночувати йшла додому, бо дуже хотіла бути біля мами. Мама вміла шити, тож вона брала замовлення і на машинці господаря трохи заробляла на шматок хліба.
На литовській фермі ми прожили місяців 3-4, доки Прибалтику звільнили від німецької окупації. Була сильна канонада, і німці почали відступати. На той час з Лідою трапилася біда, їй корова наступила на ногу. Нога розпухла і посиніла, починалася гангрена. Мама пішла до німецького лікаря і почала просити допомогти, щоб дитина не втратила ногу. Лікар надав допомогу – він розстелив плащ-палатку, поклав Ліду і розрізав їй рану на нозі. Також від дав мамі бинти, йод, інші медикаменти. Залишалися ми там ще деякий час, поки звільнили Брянську область, щоб повернутися на батьківщину.
Приїхали в Дядьково без документів, без квитків, без грошей… а там згарище. Жити немає де. Знайшли родичку, яка дала нам притулок. Мама згадала про одного хорошого знайомого нашого батька в Білорусі по прізвищу Шевельов і написала йому листа. Він запросив нас приїхати до нього в місто Несвиш Барановичівської області, і пообіцяв допомогти. І він нам дійсно допоміг: спочатку поселив у себе на кухні, а згодом «вибив» для нас квартиру. Старша, Ліда, не поїхала з нами, бо залишилася в Дядьково вчитися в місцевому склокерамічному технікумі. Я ж закінчила Несвишське педагогічне училище і почала працювати в сільській школі в Білорусі. Потім ми пережили смерть мами.
Після смерті мами ми залишилися в Білорусі одні, вдвох із меншою сестричкою Світланою. Тим часом Ліда закінчила технікум, і її направили на роботу в Гостомель, на склозавод, де дали кімнатку. Тому я вирішила поїхати з маленькою сестричкою до нею. Потім вийшла заміж в Бучу і з того часу живу тут. Почала свою трудову діяльність в ДТВК (Дитячій трудовій виправній колонії – зараз це в’язниця), де пропрацювала п’ять років. Далі був дитячий санаторій «Сонячний» у Ворзелі, де я пропрацювала 33 роки.
Молодша сестра Світлана після закінчення семирічки в Гостомелі працювала в Казахстані, потім с сім’єю жила в Дядькові на Брянщині, а зараз живе в Павлограді Дніпропетровської області. Три сестри також подбали про свою тітку, сестру їхньої матері, яка дала їм притулок і поставила на ноги. Старша Лідія забрала тітку Наталію Іллівну до себе в Гостомель, де доглядала її майже до дев’яностолітнього віку.
опубліковано в газеті "Бучанські новини" №41-42 від 17 жовтня 2014 року
З реальних історій бувалих людей кожен із нас, особливо молодь, бере собі уроки життєвих університетів. Хоча люди живуть тут і сьогодні – і в цьому полягає реалізм нашого існування – проте є ще така важлива й прекрасна річ, як зв’язок поколінь та передача пам’яті. Наша держава не з’явилася сама по собі – її творили люди. І наші родинні та дружні зв’язки – теж не вигадка і не порожнє місце, а величезна людська цінність. Та й сьогоднішні трагічні події в Україні мають історичні паралелі в далекому і недавньому минулому.
Послухайте вражаючу повість пані Тамари:
– В Україні ми з сестрами живемо дуже давно, з 1953 року. А народилися ми в Росії, в Брянській області, у невеликому містечку Дядьково, розташованому серед лісів. Містечко невелике, і воно колись славилося своїм склозаводом та знаменитим подарунковим кришталем. Батьки працювали, а ми з старшою сестрою вчилися та бавилися з молодшою трирічною сестричкою. Коли почалася війна, старшій сестрі Ліді було 12 років, мені 10, а найменшій Світлані – 3 рочки. Одразу розпочалася мобілізація, забрали в армію і нашого тата, бо він був офіцер запасу. Ті, що залишилися в тилу ворога (а це були старші 50-ти років чоловіки та хлопці-підлітки) вже в червні-липні 1941 року почали формувати партизанські загони в Брянських лісах.Війну ми відчули одразу, тому що почалося бомбування містечка. Ми з мамою ховалися в погребі, хоча який погреб витримає попадання бомби. Але страх брав своє – і ми залізали в погреб. Потім в містечко в’їхали на танках німці, безперервно стріляючи на ходу. Вони вже знали, що це партизанський край, і очікували значного опору. Від їхньої стрілянини на міських вулицях і подвір’ях загинуло багато жителів. Загарбники поселилися в наших будинках, а нас вигнали жити в сараях. Солдати вермахту нишпорили по дворам в пошуках курей і яєць.
Хлопчаки і дівчатка нашого віку, виховані на ідеалах захисту батьківщини, почали шукати можливості допомогти своїй країні. Ми ходили від будинку до будинку, збираючи ліки, теплі речі, валянки, шкарпетки, рукавиці тощо, і зносили все до нашого будинку. Наша садиба городами виходила до болота, за яким вже починався ліс.
Наш дядько був партизаном, тож він висилав зв’язкових, які забирали зібрані нами передачі. Потім нам це здалося замало, тому ми почали замальовувати скупчення ворожої техніки – нас ніхто не змушував, ми це робили з власної ініціативи. Серед наших місцевих були поліцаї і стукачі, які донесли, що наш батько був офіцером запасу і що ми займаємося такими справами.
Однієї ночі за нами прийшли німці та звеліли зібратися за 30 хвилин. Мама зібрала такі-сякі пожитки та їжу, і нас завантажили на грузовики. І не тільки нас, але й всіх жителів нашої заміської вулиці. Всі будинки на вулиці були підпалені і згоріли. А нас завантажили в «телячі» вагони, міцно закривши двері. В такому закупореному товарному вагоні ми їхали понад тижня. Дорослі думали, що нас везуть до Німеччини.
Але нас висадили біля Вільнюса і знову на грузовиках повезли в концтабір, влаштований для військовополонених. На потім розказали, що перед нашим прибуттям полонених вивели і кудись повели. Місцеві жителі кидали їм їжу.
В бараках, куди нас поселили, всі стіни були обписані іменами та прізвищами тих, хто там знаходився. Серед написів були також прохання повідомити про них за вказаними адресами. В бараках, на двоповерхових нарах було засилля бліх, і ми три дні страждали, відбиваючись від маси цих чорних цяточок. Ці малесенькі комахи були дуже кусючими і зовсім не давали нам спати. Потім почалася дезінфекція бараків, бо почав поширюватися тиф. Тим часом нас вигнали на плац, обливали якоюсь рідиною, а потім поливали зі шлангів водою. Думаю, що там знаходилося не менше 500 в’язнів.
Запам’яталося те, як нас годували. Два разу на день в плошки наливали бовтушку з борошна – ми дуже зголодніли. Бували такі дні, коли всіх нас виганяли на плац, і там молодих, більш сильних людей відбирали для роботи в Німеччині. Нас ніхто не чіпав, бо мама було худенькою і хворою, а ми були малими.
Та ми все ж боялися за нашу найменшу сестричку, тому що фашисти відбирали дітей віком до трьох років і везли їх у військові госпіталі на потреби лікування поранених німців. Перший раз мама сховала дівчинку під своєю довгою спідницею, а наступного разу – в торбі серед лахміття в бараку, наказавши сидіти тихо, щоб «дяді» не забрали. Так ми жили 4-5 місяців у таборі. Наша мама дуже натерпілася, тому невдовзі після війни померла.Місцевим литовця, що жили на хуторах, дозволялося брати в таборі робочу силу для роботи в господарствах. Нас ніхто не брав, бо ми були маленькими і непридатними до роботи в селі. Одного разу мама все ж слізно, на колінах умовила одного господаря, Балташевича, спасти нас з табору і взяти до себе. Він погодився, забрав до себе, розмістив у клуні та дав якісь підстилки. Так у нас з’явився дах над головою. Тепер треба було думати, як годуватися.
Старша сестра, Ліда, яка зараз живе в Гостомелі, пішла в найми до іншого господаря пасти худобу. Вона там залишалася ночувати. Я одразу пішла працювати до стареньких людей, поралася на городі, готувала їм їсти, але ночувати йшла додому, бо дуже хотіла бути біля мами. Мама вміла шити, тож вона брала замовлення і на машинці господаря трохи заробляла на шматок хліба.
На литовській фермі ми прожили місяців 3-4, доки Прибалтику звільнили від німецької окупації. Була сильна канонада, і німці почали відступати. На той час з Лідою трапилася біда, їй корова наступила на ногу. Нога розпухла і посиніла, починалася гангрена. Мама пішла до німецького лікаря і почала просити допомогти, щоб дитина не втратила ногу. Лікар надав допомогу – він розстелив плащ-палатку, поклав Ліду і розрізав їй рану на нозі. Також від дав мамі бинти, йод, інші медикаменти. Залишалися ми там ще деякий час, поки звільнили Брянську область, щоб повернутися на батьківщину.
Приїхали в Дядьково без документів, без квитків, без грошей… а там згарище. Жити немає де. Знайшли родичку, яка дала нам притулок. Мама згадала про одного хорошого знайомого нашого батька в Білорусі по прізвищу Шевельов і написала йому листа. Він запросив нас приїхати до нього в місто Несвиш Барановичівської області, і пообіцяв допомогти. І він нам дійсно допоміг: спочатку поселив у себе на кухні, а згодом «вибив» для нас квартиру. Старша, Ліда, не поїхала з нами, бо залишилася в Дядьково вчитися в місцевому склокерамічному технікумі. Я ж закінчила Несвишське педагогічне училище і почала працювати в сільській школі в Білорусі. Потім ми пережили смерть мами.
Після смерті мами ми залишилися в Білорусі одні, вдвох із меншою сестричкою Світланою. Тим часом Ліда закінчила технікум, і її направили на роботу в Гостомель, на склозавод, де дали кімнатку. Тому я вирішила поїхати з маленькою сестричкою до нею. Потім вийшла заміж в Бучу і з того часу живу тут. Почала свою трудову діяльність в ДТВК (Дитячій трудовій виправній колонії – зараз це в’язниця), де пропрацювала п’ять років. Далі був дитячий санаторій «Сонячний» у Ворзелі, де я пропрацювала 33 роки.
Молодша сестра Світлана після закінчення семирічки в Гостомелі працювала в Казахстані, потім с сім’єю жила в Дядькові на Брянщині, а зараз живе в Павлограді Дніпропетровської області. Три сестри також подбали про свою тітку, сестру їхньої матері, яка дала їм притулок і поставила на ноги. Старша Лідія забрала тітку Наталію Іллівну до себе в Гостомель, де доглядала її майже до дев’яностолітнього віку.
опубліковано в газеті "Бучанські новини" №41-42 від 17 жовтня 2014 року
