Віктор Васильович Матяш, кандидат біологічних наук і поет, родом з Харківської області. Випускник Донецького університету. З 1970 року живе в Бучі, де зокрема, і займався налагодженням промислового вирощування рослин-адаптогені, які використовуються для виготовлення фармакологічних препаратів що використовуються для профілактики та усунення негативних наслідків дії радіації на організм.. А нещодавно вийшла його збірка віршів «Космічні елегії», де зібрані твори різних років.
– Вікторе Васильовичу, будь ласка, розкажіть трохи про себе. Хто вплинув на ваше світосприйняття?
– Ми не заглиблювалися далеко в свій родовід, але в сім’ї розповідали про прадіда Потапа Матяша, який був дуже сильним. Одного разу, коли він перевозив на підводі ліс через залізничну колію, то колеса застрягли, і коні не могли витягнути, а вже наближався поїзд. Так той Потап підважив воза та й переставив колеса через рейки зі словами: «Коням це важко». Наш рід зі Слобожанщини, з берегів річки Сіверський Донець. У нас були діди – вони справді були мудреці і дуже сильні. Діди розповідали нам про бувальщину, і ми з великою повагою до них ставилися. Це були потомки козаків. Наше село Савинці заснував курінний отаман Сава, це велике село. В ньому жив один дід, якого звали дід Радько, бо до нього всі ходили радитися. Він був великим теслею. Також він зробив Радьківський колодязь – там була дуже смачна вода. Хочу пояснити, що село розташоване на високих горбах, і треба було дуже глибоко копати, щоб дістатися до води. Його криниця – це був дар людям, бо я ходив, мабуть, за кілометр, щоб набрати воду. Ще в дев’яносто років дід підробляв тим, що з лісу носив заготовки на держаки на граблі, дерев’яні тоді робили, так у нього в’язка спереду і ззаду.
– Вся ваша поезія проникнута ніжністю, закоханістю. Звідки це у вас взялося, адже життя в селі досить просте, навіть грубе: худоба, робота на землі, ремесло?
– Я завжди тягнувся до високого, не знаю, звідки це бралося. Навіть важко прослідити, звідки це почалося. Я все сприймав з ніжністю від самого дитинства, писав вірші все життя. Мабуть, все таки природа Слобожанщини дуже впливала. Скрізь, де я бував, навіть працюючи бурильником, приїжджав в якесь село, а там джерела, краса. Чотири години відбув на вахті, а потім можеш десь піти. Природа надихала мене на написання віршів. Малим я був влюбливий, завжди закоханий, але дівчат боявся, то виписувався у віршах. Коли я вперше закохався? О, в сім років я це відчув реально. В школу ми ходили з сусідкою, так за руки як візьмемось коли, то таке щастя! Проте траплялися і прикрості. Колись був у мене друг-редактор, який закінчив факультет журналістики в Києві. Так він взяв мого зошита, щоб надрукувати, і сказав, що загубив. Пізніше я бачив схожі на мої вірші, трішки підправлені. А одного разу середній брат з ревності попалив щоденники, які я писав.
![Віктор Матяш з сином та дружиною]()
– Отакої! Друг зробив плагіат з ваших віршів, рідний брат спалив щоденника. То ви пройшли через події, які могли обпалити Вам душу, чи не так?
– Щоденники були з такою собі спрямованістю на світле майбутнє людства. А брат – неук, сім класів закінчив, служив старшиною в армії і завжди казав: «От ви вивчилися, а я ні». Його посилали після десяти років служби на рік у Харків на курси офіцерів, так він півроку попиячив, і його вигнали. А другий з нашого села закінчив курси і до полковника дослужився, потрапивши на Даманський півострів. Щодо мене, то, працюючи в Ботанічному саду, я побував у різних експедиціях в Прибалтиці, на Сахаліні, в Карпатах. Ми в Примор’ї ходили по річці Уссурі – у мене навіть вірш такий є «Дерсу-Узала». Сильна там природа. Вірші зринають, коли завгодно: вночі, за роботою, на прогулянці. В поезії вдається пережити навіть нереалізовані бажання. Я пишу майже без правки. Джерело натхнення не пересохло і зараз, продовжую писати. Крім віршів пишу спогади про дитинство, про голодомор, про війну.
– Що запам’яталося вам зі студентських років?
– Пригадую, як в університеті я мав пропущені лекції, і викладач передала мені через старосту групи, що я повинен написати реферат, щоб заробити допуск до заліку. Я злякався, прийшов до неї, і вона дала мені тему «Право нації на самовизначення». Я без всякої задньої думки написав цей реферат українською мовою, тому що все життя розмовляв українською, навіть коли була страшна русифікація. В Донецькому університеті, який я закінчував, вчитися доводилося російською. Викладачка одразу побігла в райком партії, ще кудись. Мене оголосили націоналістом, тягали в райком комсомолу і скрізь. Якби група не відстояла, то виключили б з університету. А я ні сном, ні духом не думав про націоналізм. Просто написав, хто ми такі, українці, і для чого нам самовизначення. Це був приблизно 1962-ий рік. Було й таке в житті.
– У нас зараз такий особливий час, таке враження, наче щось пробивається в нації, щось змінюється в людях. Як ви на це дивитеся?
- Віриться все таки, що держава Україна стане на ноги, як економічно, так і морально. Відійдуть оці крикуни і таке інше… Але ж правда, що свобода заполонила простір нашої древлянської землі. Важко реалізуватися, але все буде, ніде ми не дінемося. Нас все таки багато, просто нас довго дурили. Якось ця воля не дала нам зразу бажаного і очікуваного. Ми могли вже жили багатими, адже 23 роки – це досить великий проміжок часу.
– Є безліч партійних політиків в Україні, які своїми діями виявляють вороже ставлення до нашої країни. Деякі люди зневірилися і поїхали жити за кордон. Звідки прийде сила духу для українців, міцність для розбудови держави?
– Коли до управління державою прийдуть люди, котрі будуть дбати про державу, а не про щось своє. Були б державницькі люди, а фінанси прикладуться. Бо у нас є, на чому працювати, є в надрах, що добувати, є людський ресурс, багато розумних людей. Треба творити добро, розумієте. Добро піднімає дух людини і окрилює її. Добро – матеріальна сила, я в цьому впевнений. І слово має силу. Подивіться, хто як говорить. Пригадується ця дівчина з відео на Майдані, яка читала вірш, що ми ніколи не будемо братами, навіть звідними. Наскільки глибоко і талановито. Але є також люди недолугі, і з цим нічого не зробиш. Хтось каже, що у нас немає національної ідеї. Це брехня. Ми – українці, і це наша національна ідея. Тут не може бути якихось других вимірів. Недаремно ще у 1993 році я написав вірш «Вставай козаче, сідлай коня. Тут не до жарту: давно вже треба Україні Орла». Тут бажання знайти ту об’єднуючу силу, що так потрібна Україні.
У Віктора Матяша образів у віршах вистачить на трьох поетів. Прочитайте його вірші, і самі побачите чарівний ліризм, незвичайні словосполучення іноді на рівні афоризмів. Тут і прагнення проникнути в таїну натхнення, і мудрість філософа. Харизма віршів Матяша справді вражаюча. Вони самобутні й щирі і при перечитуванні відкривають нові грані краси. Написані слобожанською говіркою, вони не мають зайвих слів, це майже класичний стиль.
Оцініть самі: «Я сотаю довершені барви, п’ю цілющу росу, пригортаю до серці заграви, коромислом веселки слова ношу».
Так міг написати тільки дуже чутливий до природи поет. Або таке: «Колись народяться довершені слова, прийдуть в серця нетлінними стежками».
Збірка віршів поета має символічну назву «Космічні елегії» – адже тут і злети, і сподівання, і туга за всесвітом, який неможливо обмежити щоденною матерією буття. Усвідомлюючи суєтність життя, поет алегорично хоче залишити свій слід у поезії: «Я зостанусь дубом при дорозі, квіткою в неоранім степу, тільки осміхнуся ще раз в передгроззі й блискавкою пісню допишу». Може, блискавка в руках майстра – це авторучка?
Прочитайте вибрані рядки, щоб відчути смак
поезії Віктора Матяша:
Коли зникає земля з-під ніг,
Обпирайся духом об небо!
Знайдеш новий кругообіг,
Життя і духу енергію.
Ти тільки ступи за поріг,
Відчуй неземну ейфорію,
І ти себе переміг,
Знайшов для Душі оберіг,
Свій шлях в розмаїтті доріг.
* * *
В Ноосфері плавають ідеї,
Закодовані в кристали осявань!
Мікросонцем серця щедрого
Мудреці їх черпають для поколінь.
* * *
Ще слів барвистих не існує,
Нема наймення почуттям
Та думка трепетно снує
Блакитний купол в дивний храм!
* * *
Зневіра веде до невдачі,
Шлях перемог – в боротьбі,
Не вірять лише незрячі,
Що невпевнені в собі.
* * *
Впродовж життя міняються бажання,
Всьому свій час і щира таїна,
А потім настає прозріння,
Після якого світ не дивина.
Зникає принадливе чекання,
Вже на початку знаєш про кінець.
Немає сумніву й вагання,
Бо кожен день – прожитому вінець.
* * *
Десь я згубив принади щастя,
Чарівну магію життя.
На тім шляху принижень і безчестя,
Що нас веде в країну забуття.
Я немало сміявсь над собою,
А ще більше сміялися з мене…
Зачарований радістю животворною,
Я дорогу шукав до тебе.
* * *
Є високість в буденних справах,
Коли спокій на серце лягає,
Де читаєш в вечірніх загравах
Мудрість пращурів, як наснагу.
Гармонійно пульсує кров
Ріками мирного вечора.
Ти піщинка, а може острів,
Де скарбів предковічних печера.
* * *
Ми платимо за бездіяльність,
За переляк сьогодення,
За політичну самодіяльність,
Що привела нас до злидення.
* * *
Жарини від небесного вогню
Спалахують у Всесвіті думками.
За ними споряджаю хмари у погоню
Наводити мости над розуму річками.
Вогонь життя освітлює дорогу,
Яка і є саме життя!
Я подарую пісню другу й ворогу,
І радістю заквітчана вона.
* * *
Ключі від щастя непідробні,
Бо відкривають шлях зорі.
Її промінчики непереборні
Пробуджують затаєні вогні.
* * *
Як же довго до тайної ночі,
Щоб апостоли сіли за стіл
І звели свої праведні очі
На Того, Хто підняв смолоскип!
Хто навчав, як жити на світі
І творить справедливе життя,
Хто роздмухував іскри совісті,
Щоб в душі не збиралось сміття!
* * *
Шлях до розуму й совісті –
Сьогодні настав вирішальний момент
Для українця-громадянина
Відстояти менталітет,
Що щедра земля народила.
Сьогодні не можна вагатись,
Шукати вигоди чи нагород.
Нам небо веліло єднатись, засіяти добром огород.
* * *
Хто скеровує погляд на небо,
Вже не знатиме темряви зла,
Бо притягує небо до себе
Тільки Душу, що щастя несла.
Час повертає істину,
Золотом сонця встеляючи шлях.
Весна заквітчує вишні,
Зачаровує світ у снах.
І я живу зачарований у якомусь дивному сні,
Що від народження подарований
Батьком і Матір’ю по весні…
* * *
В океані розуму безмірного
Плавають незаймані думки,
І немає серця незалежного,
Що гуртує весняні струмки.
Ось вони розбурхано зірвалися,
Бризнули веселою росою,
І думки мої захвилювалися
Трепетною, дивною красою.
* * *
Я говорю з премудрими Дідами,
Отими, що філософи з землі,
Що мов би виживші Адами
Так ясно мовлять думи теплі,
Обласкані нетлінністю Душі.
Я слухаю розумних цих людей,
Ловлю слова, що падають, як груші,
З цих перестиглих велетів ідей,
Зо вмють обминати кручі!
Вже їх не спокуша жадоба дня,
Лиш роздуми від зорь пекучі,
Кружляють в голові,
Нагадуючі, що вони рідня.
– Вікторе Васильовичу, будь ласка, розкажіть трохи про себе. Хто вплинув на ваше світосприйняття?
– Ми не заглиблювалися далеко в свій родовід, але в сім’ї розповідали про прадіда Потапа Матяша, який був дуже сильним. Одного разу, коли він перевозив на підводі ліс через залізничну колію, то колеса застрягли, і коні не могли витягнути, а вже наближався поїзд. Так той Потап підважив воза та й переставив колеса через рейки зі словами: «Коням це важко». Наш рід зі Слобожанщини, з берегів річки Сіверський Донець. У нас були діди – вони справді були мудреці і дуже сильні. Діди розповідали нам про бувальщину, і ми з великою повагою до них ставилися. Це були потомки козаків. Наше село Савинці заснував курінний отаман Сава, це велике село. В ньому жив один дід, якого звали дід Радько, бо до нього всі ходили радитися. Він був великим теслею. Також він зробив Радьківський колодязь – там була дуже смачна вода. Хочу пояснити, що село розташоване на високих горбах, і треба було дуже глибоко копати, щоб дістатися до води. Його криниця – це був дар людям, бо я ходив, мабуть, за кілометр, щоб набрати воду. Ще в дев’яносто років дід підробляв тим, що з лісу носив заготовки на держаки на граблі, дерев’яні тоді робили, так у нього в’язка спереду і ззаду.
– Вся ваша поезія проникнута ніжністю, закоханістю. Звідки це у вас взялося, адже життя в селі досить просте, навіть грубе: худоба, робота на землі, ремесло?
– Я завжди тягнувся до високого, не знаю, звідки це бралося. Навіть важко прослідити, звідки це почалося. Я все сприймав з ніжністю від самого дитинства, писав вірші все життя. Мабуть, все таки природа Слобожанщини дуже впливала. Скрізь, де я бував, навіть працюючи бурильником, приїжджав в якесь село, а там джерела, краса. Чотири години відбув на вахті, а потім можеш десь піти. Природа надихала мене на написання віршів. Малим я був влюбливий, завжди закоханий, але дівчат боявся, то виписувався у віршах. Коли я вперше закохався? О, в сім років я це відчув реально. В школу ми ходили з сусідкою, так за руки як візьмемось коли, то таке щастя! Проте траплялися і прикрості. Колись був у мене друг-редактор, який закінчив факультет журналістики в Києві. Так він взяв мого зошита, щоб надрукувати, і сказав, що загубив. Пізніше я бачив схожі на мої вірші, трішки підправлені. А одного разу середній брат з ревності попалив щоденники, які я писав.
– Отакої! Друг зробив плагіат з ваших віршів, рідний брат спалив щоденника. То ви пройшли через події, які могли обпалити Вам душу, чи не так?– Щоденники були з такою собі спрямованістю на світле майбутнє людства. А брат – неук, сім класів закінчив, служив старшиною в армії і завжди казав: «От ви вивчилися, а я ні». Його посилали після десяти років служби на рік у Харків на курси офіцерів, так він півроку попиячив, і його вигнали. А другий з нашого села закінчив курси і до полковника дослужився, потрапивши на Даманський півострів. Щодо мене, то, працюючи в Ботанічному саду, я побував у різних експедиціях в Прибалтиці, на Сахаліні, в Карпатах. Ми в Примор’ї ходили по річці Уссурі – у мене навіть вірш такий є «Дерсу-Узала». Сильна там природа. Вірші зринають, коли завгодно: вночі, за роботою, на прогулянці. В поезії вдається пережити навіть нереалізовані бажання. Я пишу майже без правки. Джерело натхнення не пересохло і зараз, продовжую писати. Крім віршів пишу спогади про дитинство, про голодомор, про війну.
– Що запам’яталося вам зі студентських років?
– Пригадую, як в університеті я мав пропущені лекції, і викладач передала мені через старосту групи, що я повинен написати реферат, щоб заробити допуск до заліку. Я злякався, прийшов до неї, і вона дала мені тему «Право нації на самовизначення». Я без всякої задньої думки написав цей реферат українською мовою, тому що все життя розмовляв українською, навіть коли була страшна русифікація. В Донецькому університеті, який я закінчував, вчитися доводилося російською. Викладачка одразу побігла в райком партії, ще кудись. Мене оголосили націоналістом, тягали в райком комсомолу і скрізь. Якби група не відстояла, то виключили б з університету. А я ні сном, ні духом не думав про націоналізм. Просто написав, хто ми такі, українці, і для чого нам самовизначення. Це був приблизно 1962-ий рік. Було й таке в житті.
– У нас зараз такий особливий час, таке враження, наче щось пробивається в нації, щось змінюється в людях. Як ви на це дивитеся?
- Віриться все таки, що держава Україна стане на ноги, як економічно, так і морально. Відійдуть оці крикуни і таке інше… Але ж правда, що свобода заполонила простір нашої древлянської землі. Важко реалізуватися, але все буде, ніде ми не дінемося. Нас все таки багато, просто нас довго дурили. Якось ця воля не дала нам зразу бажаного і очікуваного. Ми могли вже жили багатими, адже 23 роки – це досить великий проміжок часу.
– Є безліч партійних політиків в Україні, які своїми діями виявляють вороже ставлення до нашої країни. Деякі люди зневірилися і поїхали жити за кордон. Звідки прийде сила духу для українців, міцність для розбудови держави?
– Коли до управління державою прийдуть люди, котрі будуть дбати про державу, а не про щось своє. Були б державницькі люди, а фінанси прикладуться. Бо у нас є, на чому працювати, є в надрах, що добувати, є людський ресурс, багато розумних людей. Треба творити добро, розумієте. Добро піднімає дух людини і окрилює її. Добро – матеріальна сила, я в цьому впевнений. І слово має силу. Подивіться, хто як говорить. Пригадується ця дівчина з відео на Майдані, яка читала вірш, що ми ніколи не будемо братами, навіть звідними. Наскільки глибоко і талановито. Але є також люди недолугі, і з цим нічого не зробиш. Хтось каже, що у нас немає національної ідеї. Це брехня. Ми – українці, і це наша національна ідея. Тут не може бути якихось других вимірів. Недаремно ще у 1993 році я написав вірш «Вставай козаче, сідлай коня. Тут не до жарту: давно вже треба Україні Орла». Тут бажання знайти ту об’єднуючу силу, що так потрібна Україні.
У Віктора Матяша образів у віршах вистачить на трьох поетів. Прочитайте його вірші, і самі побачите чарівний ліризм, незвичайні словосполучення іноді на рівні афоризмів. Тут і прагнення проникнути в таїну натхнення, і мудрість філософа. Харизма віршів Матяша справді вражаюча. Вони самобутні й щирі і при перечитуванні відкривають нові грані краси. Написані слобожанською говіркою, вони не мають зайвих слів, це майже класичний стиль.
Оцініть самі: «Я сотаю довершені барви, п’ю цілющу росу, пригортаю до серці заграви, коромислом веселки слова ношу».
Так міг написати тільки дуже чутливий до природи поет. Або таке: «Колись народяться довершені слова, прийдуть в серця нетлінними стежками».
Збірка віршів поета має символічну назву «Космічні елегії» – адже тут і злети, і сподівання, і туга за всесвітом, який неможливо обмежити щоденною матерією буття. Усвідомлюючи суєтність життя, поет алегорично хоче залишити свій слід у поезії: «Я зостанусь дубом при дорозі, квіткою в неоранім степу, тільки осміхнуся ще раз в передгроззі й блискавкою пісню допишу». Може, блискавка в руках майстра – це авторучка?
Прочитайте вибрані рядки, щоб відчути смак
поезії Віктора Матяша:
Коли зникає земля з-під ніг,
Обпирайся духом об небо!
Знайдеш новий кругообіг,
Життя і духу енергію.
Ти тільки ступи за поріг,
Відчуй неземну ейфорію,
І ти себе переміг,
Знайшов для Душі оберіг,
Свій шлях в розмаїтті доріг.
* * *
В Ноосфері плавають ідеї,
Закодовані в кристали осявань!
Мікросонцем серця щедрого
Мудреці їх черпають для поколінь.
* * *
Ще слів барвистих не існує,
Нема наймення почуттям
Та думка трепетно снує
Блакитний купол в дивний храм!
* * *
Зневіра веде до невдачі,
Шлях перемог – в боротьбі,
Не вірять лише незрячі,
Що невпевнені в собі.
* * *
Впродовж життя міняються бажання,
Всьому свій час і щира таїна,
А потім настає прозріння,
Після якого світ не дивина.
Зникає принадливе чекання,
Вже на початку знаєш про кінець.
Немає сумніву й вагання,
Бо кожен день – прожитому вінець.
* * *
Десь я згубив принади щастя,
Чарівну магію життя.
На тім шляху принижень і безчестя,
Що нас веде в країну забуття.
Я немало сміявсь над собою,
А ще більше сміялися з мене…
Зачарований радістю животворною,
Я дорогу шукав до тебе.
* * *
Є високість в буденних справах,
Коли спокій на серце лягає,
Де читаєш в вечірніх загравах
Мудрість пращурів, як наснагу.
Гармонійно пульсує кров
Ріками мирного вечора.
Ти піщинка, а може острів,
Де скарбів предковічних печера.
* * *
Ми платимо за бездіяльність,
За переляк сьогодення,
За політичну самодіяльність,
Що привела нас до злидення.
* * *
Жарини від небесного вогню
Спалахують у Всесвіті думками.
За ними споряджаю хмари у погоню
Наводити мости над розуму річками.
Вогонь життя освітлює дорогу,
Яка і є саме життя!
Я подарую пісню другу й ворогу,
І радістю заквітчана вона.
* * *
Ключі від щастя непідробні,
Бо відкривають шлях зорі.
Її промінчики непереборні
Пробуджують затаєні вогні.
* * *
Як же довго до тайної ночі,
Щоб апостоли сіли за стіл
І звели свої праведні очі
На Того, Хто підняв смолоскип!
Хто навчав, як жити на світі
І творить справедливе життя,
Хто роздмухував іскри совісті,
Щоб в душі не збиралось сміття!
* * *
Шлях до розуму й совісті –
Сьогодні настав вирішальний момент
Для українця-громадянина
Відстояти менталітет,
Що щедра земля народила.
Сьогодні не можна вагатись,
Шукати вигоди чи нагород.
Нам небо веліло єднатись, засіяти добром огород.
* * *
Хто скеровує погляд на небо,
Вже не знатиме темряви зла,
Бо притягує небо до себе
Тільки Душу, що щастя несла.
Час повертає істину,
Золотом сонця встеляючи шлях.
Весна заквітчує вишні,
Зачаровує світ у снах.
І я живу зачарований у якомусь дивному сні,
Що від народження подарований
Батьком і Матір’ю по весні…
* * *
В океані розуму безмірного
Плавають незаймані думки,
І немає серця незалежного,
Що гуртує весняні струмки.
Ось вони розбурхано зірвалися,
Бризнули веселою росою,
І думки мої захвилювалися
Трепетною, дивною красою.
* * *
Я говорю з премудрими Дідами,
Отими, що філософи з землі,
Що мов би виживші Адами
Так ясно мовлять думи теплі,
Обласкані нетлінністю Душі.
Я слухаю розумних цих людей,
Ловлю слова, що падають, як груші,
З цих перестиглих велетів ідей,
Зо вмють обминати кручі!
Вже їх не спокуша жадоба дня,
Лиш роздуми від зорь пекучі,
Кружляють в голові,
Нагадуючі, що вони рідня.
