На 4 годину ранку 6 листопада 1943 р. Київ було повністю визволено від нацистських військ. 28 жовтня 1944 року радянські війська повністю звільнили територію України від німців.
У жовтні 2013 року, через 70 років після визволення столиці України міста Києва, в Бучанській спеціалізованій ЗОШ І-ІІІ ст. №5 з поглибленим вивченням іноземних мов проходив урок пам’яті. Я сиділа ні жива, ні мертва. Дихання перехоплювали почуття.
![]()
![]()
Київ живе, він вдячно пам'ятає... Вулиці та стіни київських будинків, старовинна бруківка та сивочолий Дніпро були свідками тих трагічних подій. Київ покрився асфальтом, будинки реставрували, а Дніпро давно відніс свої води 40-х років минувшого століття до Чорного моря. Важко зараз навіть уявити, що урвище Бабиного Яру проковтнуло людську жертву практично 200 тисяч невинних людей. Нажаль, але більшість населення заклопотаного буденними справами, не часто повертає свій зір до героїчного минулого нашої української землі. Але ж, тільки завдяки нашим героїчним дідусям та бабусям ми вільно пересуваємося такими рідними для нас вуличками. А лишень якихось 70 років тому цими вулицями сновигали величезні армії фашистської Німеччини. Але настало 6 листопада. Це день, коли населення Києва плакало від щастя, адже це було довгоочікуване визволення від німецько-фашистських загарбників. Я бачила очі своїх товаришів у класі, які заворожено вслухалися в слова. Я відчувала їх внутрішній стан. Нам передалися почуття людей, яких звільнили від страхіття рабства.
Страшно, але я, здається, внутрішньо відчувала події 1941-1943р. До цього мені часто потрапляли на очі жахливі цифри жертв Великої Вітчизняної Війни. Але це були цифри, хіба ж можна реально зрозуміти їх значення коли читаєш книгу? Лише почавши виступ і занурившись в те, що розповідала, я поступово переоцінила трагічність подій. Битва за Київ стала виявом масового героїзму. Червона армія форсувала Дніпро в найширшому його місці. Віктор Астаф'єв згадував: «Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять...».
![]()
![]()
Мої почуття перенеслися на близьких мені людей. І мені стало страшно, адже навіть не можу уявити щоб зі мною сталося, якби я втратила когось на війні. Я так їх люблю. Радянські люди воювали, відстоювали свою землю та волю, вони сподівалися, що ось цей жах обов’язково скінчиться і все буде добре.
З майже мільйонного населення Києва перед війною залишилося тільки приблизно 180 тисяч. Місто було вщент знищене.
При визволенні столиці України загинуло 250 000 бійців та офіцерів. Тільки вдумайтесь у цю цифру. Для порівняння: у 2010 році населення міста Бучі становило близько 35 000 осіб. Кривава і велика ціна за свободу рідного міста Києва.
Але ж для радянських людей звільнення Києва стало найсвітлішим святом за останні 3 роки, надією на майбутнє, на життя, на щастя.
І хоча Головнокомандувач Червоною Армією Й.В.Сталін якось сказав, що смерть одного — трагедія, а смерть мільйонів — статистика, ми всеодно будемо вшановувати кожного воїна-визволителя поіменно.
![]()
![]()
Урок закінчився, але свій внутрішній стан, як грізне відлуння війни, ще довго буде мені пригадуватися.
Святковий мітинг присвячений 69 річниці визволення України від німців став для мене логічним продовженням мого піднесеного патріотичного стану. Герої не повинні бути забутими. Ми, молодь нинішньої незалежної України щиро вдячні нашим мужнім пращурам за свободу нашої Батьківщини.
![Таня Попова]()
У жовтні 2013 року, через 70 років після визволення столиці України міста Києва, в Бучанській спеціалізованій ЗОШ І-ІІІ ст. №5 з поглибленим вивченням іноземних мов проходив урок пам’яті. Я сиділа ні жива, ні мертва. Дихання перехоплювали почуття.
Київ живе, він вдячно пам'ятає... Вулиці та стіни київських будинків, старовинна бруківка та сивочолий Дніпро були свідками тих трагічних подій. Київ покрився асфальтом, будинки реставрували, а Дніпро давно відніс свої води 40-х років минувшого століття до Чорного моря. Важко зараз навіть уявити, що урвище Бабиного Яру проковтнуло людську жертву практично 200 тисяч невинних людей. Нажаль, але більшість населення заклопотаного буденними справами, не часто повертає свій зір до героїчного минулого нашої української землі. Але ж, тільки завдяки нашим героїчним дідусям та бабусям ми вільно пересуваємося такими рідними для нас вуличками. А лишень якихось 70 років тому цими вулицями сновигали величезні армії фашистської Німеччини. Але настало 6 листопада. Це день, коли населення Києва плакало від щастя, адже це було довгоочікуване визволення від німецько-фашистських загарбників. Я бачила очі своїх товаришів у класі, які заворожено вслухалися в слова. Я відчувала їх внутрішній стан. Нам передалися почуття людей, яких звільнили від страхіття рабства.
Страшно, але я, здається, внутрішньо відчувала події 1941-1943р. До цього мені часто потрапляли на очі жахливі цифри жертв Великої Вітчизняної Війни. Але це були цифри, хіба ж можна реально зрозуміти їх значення коли читаєш книгу? Лише почавши виступ і занурившись в те, що розповідала, я поступово переоцінила трагічність подій. Битва за Київ стала виявом масового героїзму. Червона армія форсувала Дніпро в найширшому його місці. Віктор Астаф'єв згадував: «Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять...».
Мої почуття перенеслися на близьких мені людей. І мені стало страшно, адже навіть не можу уявити щоб зі мною сталося, якби я втратила когось на війні. Я так їх люблю. Радянські люди воювали, відстоювали свою землю та волю, вони сподівалися, що ось цей жах обов’язково скінчиться і все буде добре.
З майже мільйонного населення Києва перед війною залишилося тільки приблизно 180 тисяч. Місто було вщент знищене.
При визволенні столиці України загинуло 250 000 бійців та офіцерів. Тільки вдумайтесь у цю цифру. Для порівняння: у 2010 році населення міста Бучі становило близько 35 000 осіб. Кривава і велика ціна за свободу рідного міста Києва.
Але ж для радянських людей звільнення Києва стало найсвітлішим святом за останні 3 роки, надією на майбутнє, на життя, на щастя.
І хоча Головнокомандувач Червоною Армією Й.В.Сталін якось сказав, що смерть одного — трагедія, а смерть мільйонів — статистика, ми всеодно будемо вшановувати кожного воїна-визволителя поіменно.
Урок закінчився, але свій внутрішній стан, як грізне відлуння війни, ще довго буде мені пригадуватися.
Святковий мітинг присвячений 69 річниці визволення України від німців став для мене логічним продовженням мого піднесеного патріотичного стану. Герої не повинні бути забутими. Ми, молодь нинішньої незалежної України щиро вдячні нашим мужнім пращурам за свободу нашої Батьківщини.
