Новатор бучанської освіти

Його називають педагогом-новатором, вчителем-творцем нового і прогресивного. Він присвятив освіті майже все своє життя і першим на Київщині створив сучасний заклад нового типу – гімназію, де навчаються талановиті, здібні діти. За його пам’яті, і безпосередньо завдяки його участі зводилися нові школи, модернізувалася вже існуюча освітня база. Адже покликання Миколи Полікарповича Шевчука – навчати. У своєму «арсеналі» має відзнаки Відмінника народної освіти, нагрудний знак В. Сухомлинського, численні грамоти і подяки.

Не так давно директор Бучанської Української гімназії відсвяткував свій 80-річний ювілей. Але чоловік і досі сповнений ідей, йому є про що розповісти та залишити у спадок молодому поколінню. Тож, до вашої уваги – розповідь талановитого педагога, Почесного громадянина Бучі.

Народжений у Голодомор

Невесело жити у період, коли країна існує на соціальному зламі, коли у кожній сім’ї - голод і назріває війна.
Саме у такий складний час, у 1933 році, випала доля народитися сину колгоспників з Вінниччини. Дитину назвали Миколою і всім батьківським серцем побажали своїй кровинці щасливішого майбутнього.
«Дитинство, яке припало і на голодомор, і на воєнні роки – навіть страшно згадувати. Нас у родині було п’ятеро дітей і всі, ледь не з колиски, – відразу приступали до праці. Треба було ж якось виживати, щось їсти. Спочатку пас качок, корову, доглядав худобу. Згодом мама змушена була брати мене із собою до колгоспу, де я прополював бурячки, просо. Якраз тоді батька разом із старшою сестрою забрали на трудовий фронт, а брата – на війну. Довелося розраховувати лише на власні сили. Крім того, обов’язковою була допомога школярів у збиранні врожаю – маленькі діти, як дорослі, тягали з поля кукурудзу. Але це сприймалося не як покарання чи повинність, а як належне.

Тож, хвалитися немає чим, але разом з тим, я жив повноцінно – радів, грався, збирав колоски, мріяв про хороше. А куди ж було діватися?!», - розповідає чоловік.
Під час війни територію вінницького села окупували німці. А це значить: ворог робив усе, що йому заманеться. Колгосп ліквідували і в кожній родині оселилися страшні злидні. Звісно, народ якось намагався обробляти землю, але німці забирали майже весь посіяний хліб.
«Прийшли осінь, зима – ми голі, босі і голодні. У школу не ходили. Всі «сиділи на шиї» у мами», - згадує Микола Полікарпович.
Але в 1944 році село визволила Червона армія. Тоді місцеві хлопці і дівчата знову почали ходити до школи. Попри те, що до війни Микола закінчив лише перший клас, після перерви потрапив відразу у четвертий. Його перевірили, поставили декілька запитань і вирішили, що малий «годиться».

«Як би не було важко, але в школі вчилися. Моя «Грицева наука» полягала в тому, що брали старі книжки або газети і писали між рядків. Навіть чорнила не було. Користувалися червоними військовими ракетами: розчиняли їх і отримували хоч якусь фарбу. А коли й цього не стало, то вичавлювали бузину і писали тими «чорнилами». Єдине, сік часто «загравав», як вино. От така комедія.
Власне, книжок також не було, лише один підручник на клас – у вчителя. Посібники і шкільне обладнання - також відсутні; у класах сиділи без електрики.
У таких умовах ми і "гризли граніт науки".
Якось мене, як відмінника, нагородили аркушем чистого паперу із зошита – то було свято! Такими маленькими радощами жили. Про комп’ютери, нові ігри, дорогі речі – навіть і не мріяли. Був такий випадок: мені купили черевики у школу, але виявилося, що обидва – ліві. Але взув і пішов», - каже він.

Перемога

«День 9 Травня 1945 року у пам’яті очевидців закарбується навіки. У кожного – свої переживання, свої спогади і відчуття.
З нашої сільради директору передали, що війна закінчилася. А я на той час був головою ради піонерської шкільної дружини. Не довго думаючи, беремо піонерський прапор (а ви знаєте, у селі немає ні бруківки, ні асфальту, а звичайний грунт, який розбивається возами) і від школи дружною колоною крокуємо вперед – піднімаючи "хмару" пилу. Так ми демонстрували і сповіщали населенню про перемогу у війні. Так пройшли все село – страшенно замурзані, але щасливі.
Звичайно, всі сподівалися, що повернуться додому їхні батьки, рідні, що тепер буде добре. Тому у серцях затамували надію, а в очах – стояли сльози радості. На жаль, мрії багатьох так і не здійснилися.
Їсти було нічого, німці забрали все, що не встигли сховати. Навіть спалили елеваторну станцію. Ще поламали шпали, щоб відрізати від залізничного сполучення.
Крім того, 1945 рік приніс із собою неврожай; зерна збирали вдвічі менше, ніж завжди. І знову – голод. Та якось перетерпіли».

Нарешті, студент!

«Потихеньку закінчив школу і в 1949 році вступив до Уманського педагогічного училища. Здобув фах – вчитель початкових класів і вчитель математики (яких тоді не вистачало і їх відбирали з кращих студентів).
Серед своїх однолітків був чи не найбіднішим. Особливо, якщо порівнювати в чому приходили міські жителі і такі, як я, – із села. Наприклад, знову оказія. Мама купила черевики на хлопчака (а я тоді був невисокого зросту, худий – за що отримав прізвисько «молекула») 45 розміру. Інших просто не було. І коли на фізкультурі виконував якійсь вправи, то спочатку інерцію набирали мої черевики, а потім вже я. Але на 3 курсів – виріс і наздогнав інших.
Після училища я потрапив у 5% тих випускників, які мали право вступати до вищого закладу без екзаменів. Тож, наступні роки навчався у Черкаському педагогічному інституті. Загалом, вісім років був студентом.

Я завжди мав неспокійну вдачу стосовно якоїсь несправедливості. Тоді було досить складно отримати місце в гуртожитку. Поселяли тільки дітей, у яких загинули батьки (і то не завжди), а також «по-знайомству». То я піднімав хлопців відстоювати права.
Потім мене обрали комсоргом групи, а пізніше – всього потоку. Ця робота була цікавою, хоча б в тому розумінні, що обов’язково розвивалися художня самодіяльність, наукові товариства. Головне, що самі дівчата і хлопці охоче всім цим займалися: організовували вечори, танці. Більшість студентів вміли грати на різних музичних інструментах. Навіть створили власний хор і струнно-інструментальний ансамбль.
Наші вчителі – переважно чоловіки, які повернулися з фронту, пройшли «школу життя». Тому жодних поблажок, шпаргалок не було. Все – строго і серйозно. Якщо не вчишся, то тебе виключали з навчального закладу і на тому все. Тож, ми багато працювали: постійно сиділи в кабінетах і готувалися до лекцій. Але студентське життя хоч і було бідне, проте веселе..».

На цілині

Попри те, що Микола Шевчук завжди навчався на "відмінно" і отримував підвищену стипендію, все ж таки доводилося підробляти вантажником (переносити кавуни, цемент тощо). Був і на цілині, у Казахстані.
«Я був секретарем комсомольської організації фізико-математичного факультету. За відмінну організацію молодіжного життя був нагороджений путівкою за кордон - у Німеччину. Але плани змінилися. Натомість за комсомольською путівкою треба було їхати на цілину - збирати урожай. Викликав мене перший секретар міського комсомолу і поставив перед фактом. Надворі – 1956 рік. Нас, цілу групу, везли в товарняках, на спеціальних «нарах» у три поверхи, підбитих сіном. З собою взяли ковдри, фуфайки. Але всю дорогу співали молодіжні пісні, жартували - було цікаво.

На всіх зупинках нас добре годували – у Полтаві пригостили варениками, у Казані – російськими «щі». У дорозі провели 6 днів. На цілині працювали тяжко, але старанно. Щоправда, і там не обійшлося без «пригод». Зокрема, нас хотіли обманути і не заплатили гроші. Але всі, хто там був, підняли страйк: ешелони стоять, а ми не їдемо. Навіть представник ЦК партії прилітав нас «вмовляти». Зрештою, керівники змушені були пообіцяти: приїдете в Москву і з вами розрахуються.

Так і сталося. Назад поверталися вже у плацкартних вагонах. Прибули на Київський вокзал – обірвані фундаментально. Було холодно і ми обмоталися ковдрами, а попереду – несемо комсомольський прапор. Люди показували на нас пальцями і говорили пошепки «Зеки ідуть…».
У квиткових касах усім нам видали гроші і ми на радощах – у ресторан. Та нас не пустили, бо були схожими на голодранців.
За зароблені на цілині кошти я купив пальто, костюм, туфлі і чи не вперше в житті добре одягнувся».

Життя на Київщині

«Під час навчання я був членом наукового товариства, любив докопуватися до суті справи. Цікавився різними темами, займався розробками. У той час, випускникам, які успішно працювали над науковими темами і отримали диплом з "відзнаками", давали направлення у Воронежський університет – в аспірантуру. Але мені вже так набридло голодне життя, що вирішив поїхати на роботу під Київ, і вже звідти, паралельно, вступати в аспірантуру. У 1958 році вибір зупинився на Гостомелі, де я пропрацював один рік. А потім – пішло-поїхало. Два роки працював у Бучанській середній школі. Пам’ятаю, якось відмовився бути на політзаняттях. І тоді «колеги» записали мене в університет марксизму-ленінізму. Два роки «від’їздив» не знаючи чого. Але не ображаюся – це також досвід».

Керівник шкіл

«А згодом мене призначають директором Бучанської восьмирічної школи.
Навіть не уявляєте, що це було! Опалення – пічне, потрібно возити брикети, а коли починаєш палити – немає чим дихати. Сама школа розташована у 4 корпусах, їдальня – у 5 корпусі. Дуже холодно, електрику толком не зробили. І я почав «бігати» – вирішувати всі господарські питання. Зрештою, знайшов вихід. По-перше, організував батьків. Знаєте, завжди, скільки б не працював, знаходилися люди, не байдужі до освіти.
Наприклад, у школі, у корпусі, була тільки одна стеля. Ми викликаємо батьків і організовуємо суботник. Беремо голки із сосни, перемішуємо з глиною і повністю її замазуємо. Таким чином утеплили приміщення.
Пізніше уклали договорі із Воркутою – представником тамтешнього комбінату. Вони дали нам радіатори, труби і котел, щоб можна було встановити водяне опалення. Але школу все одно потрібно було піднімати. І ми з головою батьківського комітету, паном Козловським (який був інвалідом і його скрізь пропускали), обходили всі інстанції – починаючи від сільської ради і закінчуючи ЦК КПРС України. Добилися того, що нам виділили кошти на проект добудови школи та дали гроші на проведення самих робіт. Загалом пропрацював на цій посаді 10 років.

Тим часом мене викликає заввідділом Ірпінської освіти і просить тимчасово замінити директора теперішньої школи №4, який на лікарняному. А школа навіть тоді працювала у дві зміни, третій підзмінок – вечірня школа. Та я все ще мріяв про аспірантуру, увесь час займався науковою роботою. Тому від нової посади всіляко відмовлявся. Принаймні, у мої плани це не входило.
Але партія так вирішила, тому ніяких розмов бути не могло. Тож, заступив на нове місце роботи. Не годилося, щоб школа працювала у дві зміни. Я знову організовую батьків і пишемо листи до ЦК партії. І все спускається по вертикалі. Зрештою, добиваємося свого. Родич одного з учнів працював у Раді Міністрів. Я їду у Москву – до міністра енергетики П. Непорожнього. Він дає гроші на добудову школи. Але партія вирішує будувати навчальний заклад в мікрорайоні Яблунька, теперішня школа №3. Я повинен був бути там директором, та на посаду призначають іншу людину. А школу №4 перетворюють на 8-річку. Я сильно запротестував. І влада здалася, нам залишили статус середньої школи. Спочатку її розвантажили, але через кілька років знову постало питання другої зміни. Знову їду до міністра Непорожнього і він знову виділяє гроші.



Посадовець сказав, щоб будували нову школу – вони дадуть кошти на зведення і повністю обладнають заклад зсередини. Навчалньий заклад мав знаходитися поблизу теперішнього стадіону «Ювілейний». Але міськвиконком і місцевий осередок партії не захотіли взяти цих грошей. Чого – я не знаю.
Ірпінська влада вирішила перетягнуту ковдру на себе. Сказали, що школа буде в Ірпені, а не в Бучі. Так з’явилася ірпінська школа №12 і мене призначають відповідальним за її будівництво. Але після того, як на одній з нарад сказав, що посадовці беруть матеріали на будівництво своїх дач, мене відразу відсторонили від цієї «почесної місії».

Нездійснена мрія

«Я займався питанням розвитку освіти в Бучі і паралельно – наукою. Був кореспондентом науково-дослідного інституту педагогіки Академії наук України, а також науковим кореспондентом інституту змісту й методів навчання Академії педагогічних наук Радянського Союзу. Відповідно, назбиралося чимало матеріалів для наукової діяльності. Брав участь у багатьох конференціях, але дисертацію так і не захистив. Мабуть, так «щастить» у житті.
Вичитав у журналі, що з моєї теми «Міжпредметні зв’язки» організовується Всесоюзна конференція. Складаю доповідь і відправляю у Москву. Успішно взяв у ній участь, мене похвалили, надрукували у двох всесоюзних журналах. Беру все це з собою, приїжджаю додому, а мені кажуть, що я не буду з цієї теми захищатися, бо є інший «потрібний кандидат». Тоді страшенно засмутився, справедливості не добився, потрібно було розробляти нову тему.

Тим часом, пропонують стати директором бучанської школи-інтернат, навіть квартиру давали «в придачу». Але я категорично відмовився. А мені натомість відмовилися підписати характеристику в аспірантуру. Так я і попрощався зі своєю мрією. Зазначу, що в моєму науковому доробку є співпраця з іншими науковцями; практикум у навчальних майстернях; навчальний посібник для педінститутів; "Міжпредметні зв'язки під час вивчення фізики в середній школі. Посібник для вчителів"; "Викладання фізики за новими програмами"; низка наукових статей, опублікованих в українських та всесоюзних виданнях та ін.
Та я радий, що моє життя склалося саме так, а не інакше. Найголовніше – вміти побудувати його цікаво».

«Дітище»

Одним із критеріїв отримання якісної середньої освіти в Бучі є навчання дитини в Бучанській Українській гімназії. Дійсно, висококваліфікований педагогічний склад, поглиблене вивчення англійської мови, профілізація, дещо ускладнена навчальна програма, гарна матеріально-технічна база сприяють вихованню цілісної особистості – дитини, яка не лише добре засвоїла знання, але й вміє їх використовувати, має власну думку і бачення. Як же виникла ідея створити щось нове?
«У середині 80-х розпочалася нова хвиля в освіті – організація шкіл нового типу.
Я мав чітке уявлення, що хочу бачити, бо вивчав досвід Німеччини, інших країн. Навіть був розроблений проект облаштування окремого корпусу. У нас діяли профільні класи, відпрацьовувалася система роботи з дітьми. Педагогічний колектив сам прагнув до кращого. Таким чином, у 1990 році утворилася гімназія – перша в столичній області. Ми почали розробляти свій напрямок роботи. Створили хороші умови для праці і навчання. Держава також відгукнулася на наші потреби.

Ми були експериментаторами, нас наслідували. Щоправда, згодом зняли пільги і гімназію зрівняли із звичайною школою – лише назву залишили.
Що ж робити? Скликаю батьківську громаду і ми разом створюємо Благодійний фонд, щоб можна було надалі якісно організовувати роботу. За рахунок цього впроваджуємо позакласну роботу, покращуємо матеріально-технічну базу, допомагаємо вчителям і учням. Тому велика подяка всім батькам, які своєю допомогою зробили заклад одним із кращих у Київській області. Ми маємо авторитет і утримуємо лідерські позиції. Сподіваюся, так буде і надалі.
Якщо маєш мрії – їх потрібно реалізовувати, інакше життя втратить сенс».

"По краплі вода камінь пробиває"

«Мене часто запитують, на які стандарти в освіті повинен орієнтуватися сучасний педагог?
Я відповідаю: треба так налагодити роботу, щоб дитина хотіла і могла вчитися.
Зараз навчальний план дуже перенавантажений. І якби дитина повністю готувалася до всіх уроків, то не витримала ні фізично, ні психічно. Ми вирішили зайнятися цією темою – це черговий наш експеримент.
Щоб не множити фізичного, психічного і духовного каліцтва дітей з вини школи, потрібно створити такі навчальні програми, навчальний план і підручники, реалізація яких дала б можливість опанувати предмети без значних втрат. Тому співпрацюємо з іншими фахівцями вузького профілю, консультуємося. Ця проблема досить серйозна і за нею майбутнє.
У жодному разі не повинно бути упадницьких тенденцій. І я вірю, що буде краще – гімназія продовжить свій розвиток і її успіхи зростатимуть. По краплі вода камінь пробиває…

На мою думку, школа сьогоднішнього і завтрашнього дня - це школа частини соціуму, яку він викохує, дбає про неї; це - школа із громадсько-державним управлінням; школа однодумців вчителів-професіоналів; школа з належним навчально-матеріальним забезпеченням; школа, яка має широкі права і простір для творчості; школа, у якій всім добре - і дітям, і педагогам, і батькам», - ділиться заповітним Микола Полікарпович.
А на запитання, що б він хотів, в першу чергу, побажати своїм учням, Микола Шевчук скромно відповідає: «Завжди і скрізь бути Людиною».



Мабуть, такою і має бути доля справжнього вчителя, педагога з великої літери – з крутими поворотами та сміливими рішеннями.
Попри те, що Микола Шевчук у свій мудрий вік вирішив піти на пенсію, його учні віддані своєму вчителю всім серцем. Адже він дав початок новому напрямку в освіті міста – і навіть лише цей факт назавжди збереже в історії і серцях людей добру пам’ять про людину.
А ми бажаємо Миколі Полікарповичу натхнення і багато нових цікавих справ – як наукових, так і для душі.