Шістдесят сім років тому прогримів останній постріл війни. Трагічні сурові часи Великої Вітчизняної війни стали надбанням історії. Але слава тих часів нікуди не зникне, вона зачіпає серця сучасників. У ці дні нас переповнюють почуття єдності, гордості і подяки.
Ідуть роки. Помалу стихає гіркота втрат, але ми знову і знову повертаємося в ті незабутні часи важких випробувань, згадуємо близьких і дорогих нам людей, воїнів фронту, які звершили безсмертний подвиг в жорстокій боротьбі і відвоювали нашу свободу і незалежність. А також тих, хто самовіддано працював в тилу, наближаючи нашу Перемогу. Вони назавжди залишаться в нашій пам’яті, як приклади мужності, сили духу і самопожертви в ім’я Батьківщини.
Початок війни був дуже рано, о 4-й годині ранку. Всі люди спали, а німецька авіація порушила спокій мирного населення і наробила багато лиха. До війни у Києві почали будувати метро. Під час бойових дій його знищили, щоб при нальотах люди не могли там ховатися. Через десять днів, о 9.30 завила сирена на Бучанському цегляному заводі (БКЗ), а на станції «Буча» паровоз дав гудок про повітряну тривогу. Тривога закінчилася і з’явилися 30 ворожих бомбардувальників: 5 груп по шість літаків. Летять фронтом, наче на параді: дуже низько, видно хрести на фюзеляжі. Вони наганяли страх і жах у мирного населення, а юнкерси охороняли їх по бокам і зверху.
Підлетів один бомбардувальник з правого боку, зробив поворот ліворуч у супроводі юнкерса та полетів до станції «Буча». Там він скинув бомбу вагою 500 кг. Попадання було від моста (перехід через залізницю) через лінії метрів двадцять на захід. Утворена велика воронка «пролягла» між двома основними коліями. Рельси зі шпалами повисли у повітрі. Це було дуже страшно. Тодішній колектив станції був маленьким і місцевим підприємствам довелося допомагати транспортом, людськими ресурсами. День і ніч кипіла робота, щоб подолати руйнування. Добре, що в штабелях лежали рельси та шпали. Потрібно було прибрати всі уламки, завезти землю. Бульдозер трамбував, а потім привезли щебінь і проклали шпали та рельси.
Чим же провинилася станція і тоді ще селище Буча?
Справа в тім, що всі поїзди залізничної дороги були на пару. Без води не було й руху. Станція заповнювала всі трюми паровозів водою. Бомбардувальнику, мабуть, дали завдання вивести з ладу водопостачання. Літак зробив справу і полетів за своїми, а юнкерс просувався в напрямку Лісової Бучі, де стояв поїзд із евакуйованими людьми. Він обстріляв його з кулемету, смертельно поранивши двох жінок. Їх там і поховали – на горбочку.
На Київ відправити поїзд стало неможливо, бо 29 бомбардувальників полетіли на місто. Свідки розповідали, що вони прилетівши до станції «Святошин», почали бомбити залізничні колії, а саму станцію не зачіпали. Після цього почали бомбити (кулі були вагою 250 кг) підприємства, починаючи з Червоного плуга тора, Станкозаводу ім. Горького, 43-го авіаційного підприємства.
Володимир Науменко, житель Бучі. Зліва від перехрестя розташовувалося підприємство молодого і талановитого авіаконструктора Таірова, який будував винищувачі; далі нищили Більшовик. Також постраждало молоде підприємство по виготовленню приладів для військово-морського флоту, що знаходилося по тодішній вул. Галі Тімофеєвої. Ці будівлі бомбили, щоб не можна було їх перебудувати на виготовлення військової техніки, а залізничні колії, щоб не відправляти на фронт техніку.
Постраждав і вокзал «Київ-пасажирський»: розбили колії.
Минуло трохи часу. У Бучі, де зараз диспетчерська на пероні, стояв великий чан із кип’ятком. Вдень і вночі бійці, які їхали на фронт, підходили з котелками і брали для своїх потреб воду. А санітарні поїзди, що їхали на схід, підходили із відрами і брали воду для поранених.
Отак наше маленьке селище Буча і станція «Буча» кували перемогу в роки Великої Вітчизняної війни.
Низький уклін усім ветеранам Великої Вітчизняної війни – учасникам бойових дій і працівникам тилу.
Вічна пам’ять усім тим, хто загинув на полях боїв і хто не дожив до цієї річниці...
Ідуть роки. Помалу стихає гіркота втрат, але ми знову і знову повертаємося в ті незабутні часи важких випробувань, згадуємо близьких і дорогих нам людей, воїнів фронту, які звершили безсмертний подвиг в жорстокій боротьбі і відвоювали нашу свободу і незалежність. А також тих, хто самовіддано працював в тилу, наближаючи нашу Перемогу. Вони назавжди залишаться в нашій пам’яті, як приклади мужності, сили духу і самопожертви в ім’я Батьківщини.
Початок війни був дуже рано, о 4-й годині ранку. Всі люди спали, а німецька авіація порушила спокій мирного населення і наробила багато лиха. До війни у Києві почали будувати метро. Під час бойових дій його знищили, щоб при нальотах люди не могли там ховатися. Через десять днів, о 9.30 завила сирена на Бучанському цегляному заводі (БКЗ), а на станції «Буча» паровоз дав гудок про повітряну тривогу. Тривога закінчилася і з’явилися 30 ворожих бомбардувальників: 5 груп по шість літаків. Летять фронтом, наче на параді: дуже низько, видно хрести на фюзеляжі. Вони наганяли страх і жах у мирного населення, а юнкерси охороняли їх по бокам і зверху.
Підлетів один бомбардувальник з правого боку, зробив поворот ліворуч у супроводі юнкерса та полетів до станції «Буча». Там він скинув бомбу вагою 500 кг. Попадання було від моста (перехід через залізницю) через лінії метрів двадцять на захід. Утворена велика воронка «пролягла» між двома основними коліями. Рельси зі шпалами повисли у повітрі. Це було дуже страшно. Тодішній колектив станції був маленьким і місцевим підприємствам довелося допомагати транспортом, людськими ресурсами. День і ніч кипіла робота, щоб подолати руйнування. Добре, що в штабелях лежали рельси та шпали. Потрібно було прибрати всі уламки, завезти землю. Бульдозер трамбував, а потім привезли щебінь і проклали шпали та рельси.
Чим же провинилася станція і тоді ще селище Буча?
Справа в тім, що всі поїзди залізничної дороги були на пару. Без води не було й руху. Станція заповнювала всі трюми паровозів водою. Бомбардувальнику, мабуть, дали завдання вивести з ладу водопостачання. Літак зробив справу і полетів за своїми, а юнкерс просувався в напрямку Лісової Бучі, де стояв поїзд із евакуйованими людьми. Він обстріляв його з кулемету, смертельно поранивши двох жінок. Їх там і поховали – на горбочку.
На Київ відправити поїзд стало неможливо, бо 29 бомбардувальників полетіли на місто. Свідки розповідали, що вони прилетівши до станції «Святошин», почали бомбити залізничні колії, а саму станцію не зачіпали. Після цього почали бомбити (кулі були вагою 250 кг) підприємства, починаючи з Червоного плуга тора, Станкозаводу ім. Горького, 43-го авіаційного підприємства.
Володимир Науменко, житель Бучі. Зліва від перехрестя розташовувалося підприємство молодого і талановитого авіаконструктора Таірова, який будував винищувачі; далі нищили Більшовик. Також постраждало молоде підприємство по виготовленню приладів для військово-морського флоту, що знаходилося по тодішній вул. Галі Тімофеєвої. Ці будівлі бомбили, щоб не можна було їх перебудувати на виготовлення військової техніки, а залізничні колії, щоб не відправляти на фронт техніку.
Постраждав і вокзал «Київ-пасажирський»: розбили колії.
Минуло трохи часу. У Бучі, де зараз диспетчерська на пероні, стояв великий чан із кип’ятком. Вдень і вночі бійці, які їхали на фронт, підходили з котелками і брали для своїх потреб воду. А санітарні поїзди, що їхали на схід, підходили із відрами і брали воду для поранених.
Отак наше маленьке селище Буча і станція «Буча» кували перемогу в роки Великої Вітчизняної війни.
Низький уклін усім ветеранам Великої Вітчизняної війни – учасникам бойових дій і працівникам тилу.
Вічна пам’ять усім тим, хто загинув на полях боїв і хто не дожив до цієї річниці...
