» » До 65-ї річниці ВВВ: Якщо не ми, то хто?

До 65-ї річниці ВВВ: Якщо не ми, то хто?

Що таке війна? За своє життя ми неодноразово зіштовхуємося із цим поняттям. З дитсадка, з школи нас вчать вшановувати пам’ять наших героїв, влаштовують нам зустрічі з ветеранами, аби ті донесли нам мізерну долю тієї реальності. Ми чуємо численні розмови, ми бачимо, як 9 Травня приносить собою хвилю піднесення, тріумфу і гордості, і спостерігаємо скорботу за тими, хто так і не повернувся з неї, з війни.
То що ж таке війна? З легким дотиком руки перегортаються сторінки у словнику, чи пальці, клацаючи по клавіатурі, швиденько набирають запит у "гуглі". Війна - це простіше нікуди. Лише "збройне протистояння" кількох сторін. Ось так, декількома фразами і висловлюється суть такого грандіозного явища.

Вічність пронизана війною. Чому вічність? А чому б не поставити війну в ряд з вічними темами кохання чи пошуку сенсу життя. Чи не з початку свого існування було важливо «навіщо?», і чи не з самого народження кожен з нас обдарований коханням. Тож хіба людина, тільки-но зародившись, не вхопила палицю і не пішла доводити, хто вона є? Час змінив палицю на холодну зброю, а XIV століття «подарувало» нам вогнепальну. Зараз все ще простіше, можна, не виходячи зі свого кабінету, натиснути кнопку і запустити ядерну ракету, що зруйнує вщент міста, людей та ідеали.

Війна - це завжди масштабність. Масштабність руйнувань, масштабність відчаю і віри. Це натовпи, об’єднані одним лозунгом, мільйони людей, що шепочуть заклики до бою, йдучи ріками крові і сліз. Війна спотворює реальність. Насправді, з неї не повертається ніхто - вона може не зачепити тіло, та душу ще б пак забере собі. Страждання змінюють людей, ніхто не повертається собою, адже це найбільше знущання над людським серцем.
Іноді правда буває настільки дорогоцінною, що її доречно приховувати за тоннами брехні. Війна – лише змова. Чи прагнули мільярди людей вбивати один одного? Це чимось відрізняється від братовбивства? Світ загубився у чиїйсь кишені. Знавець теми війни Леонід Сухоруков сказав: «Війна несе смерть мільйонам, щоб збагатити мільйонерів».

Ми граємо у війни в дитинстві. Війни виростають – і дорослі дяді грають в дорослі ігри.
Пішакам важко підстрибнути і осягнути достовірність намірів і пріоритетів полководців нашого світу. Як би ми їх не називали: 300 найвпливовіших сімей, масонами чи якось інакше. «Застаріла зброя удосконалюється за рахунок держави, або під час війни – за рахунок людських життів». Вони лише роблять ставку і з рухом їхніх пальців божеволіють маси, починає працювати механізм, що прискорює систему, а вони лише спостерігають за світовим одурінням і обдумують плани світового масштабу. Так, «війна – результат політики, ображеної на світ».

Мета виправдовує засоби? Якими б вони не були? Якщо оцінювати з верхівки, то й справді, що там десь внизу означають близько 30 мільйонів жертв у Першій і 60 мільйонів у Другій світових війнах. Ну так, звісно. Що ж там казати про Афганську війну з її 15 тисячами. Чи, можливо, про війну в Іраку, що забрала 4 тисячі і поставила своє клеймо на 31 тисячу поранених людей.
Неможливо, не знаючи цього, уявити, що таке біль матері, яка пригортає до себе свою рідненьку, ще хвилину назад живу дитину, не розбираючи дороги йде поміж трупів і відмовляється вірити.

Ми - нове покоління. Хіба можемо ми оцінити за цифрами, таблицями і статистикою той жах, що й досі переповнює душі наших дідів і прадідів?
Нам невідомо, що таке прокинутися в окупованому Ленінграді. І в свої 5 років спостерігати, як палають продовольчі склади, а з ними горять єдина надія і порятунок. А нещадний голод, який зламує, як тростинки, слабших братів і сестер. І ти сам опухлий спостерігаєш за матір’ю, яка заламує руки, не в силах щось вдіяти, щось змінити. А батько? Так, затьмарений розум ще проявляє картинку з його посмішкою, за день до того, як його демобілізували або за 5 днів до його смерті.

Чи, може, ми спроможні уявити, що означає бути дитиною війни? Що означає пережити це все? Ми не ладні осягнути той зрух у скуйовдженій долі. Із слів людини, що пережила Блокаду Ленінграду: «Все життя мені здається, що я недоїдаю. Мені постійно хочеться їсти».
Ці героїчні люди приходять до нас і розповідають свої історії, доки ми ладні їх слухати. Проникаємся їхніми сумними очима - і наше серце окутує сум, скорбота і те крихітне можливе розуміння, на яке здатне наше єство. А закінчуючи свої розмови, вони незмінно вимовляють: «Не дай Бог вам пережити подібне».

І тут стає несуттєво, коли приходить на поріг війна, чи хтось штучно її створив, чи, можливо, комусь вона є вигідною. Обов’язком кожного постає захистити ближніх, навіть ціною свого життя. Коли загроза нависає над твоєю сім’єю, мимоволі робиш вибір. Тут або береш цю саму палицю і йдеш у бій, або кладеш голову на плаху. Хто ж, як не ми?
Ми не перетасуємо всю світову колоду, та наше розуміння – це вже великий крок вперед. Кожен сам вибирає пріоритети. Та, якщо ти хоч мимохідь проникся війною, ти розумієш, що жодна агресія не варта погаслих життів і палаючих свічок, що запалені в їх пам’ять.
Тетяна Вакуленко, учениця 11 класу Бучанської Української гімназії 
  1
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.