Варто лише поглянути в її очі… Очі можуть розповісти усе, що так старанно приховує людина: і смуток, і радість, і біль, завданий навіть багато років тому. З самого дитинства, коли моя прабабуся розповідала мені про свої дитячі роки, зазираючи їй в очі, я помічала прихований там жах та біль… Тоді я була ще малою і не наважувалась запитати про це. Через деякий час, я помітила, що бабуся залишає у затінку свої шкільні роки...
Одного дня ми розмовляли з прабабусею і раптом вона змінилася на обличчі, стала серйозною і запитала:
- Юлечко, невже тобі ніколи не було цікаво дізнатись про мої шкільні роки, адже я тобі ніколи про це не розповідала…
- Звісно, цікаво. Та я подумала, що ти розкажеш мені все тоді, коли вважатимеш за потрібне. І я терпляче чекала.
– Мені здається, ти вже достатньо доросла і я можу розповісти тобі все, нічого не приховуючи.
– Бабусю, я відчуваю, що колись в твоєму житті відбувалися жахливі події… почекай… це була Друга світова війна, так?
– Так, все почалося 22 червня 1941 року. На той час мені було дванадцять років. Оскільки того дня мій батько працював, за мною доглядав старший брат. Я спокійно гралась на подвір'ї, коли помітила, що люди навколо дивно метушаться. Десь далеко загриміли гармати, почулися вибухи…
- І вам сказали, що почалася війна?
– Скажу так: «22 июня, ровно в четыре часа, Киев бомбили и нам объявили, что началась война». Мені було дуже страшно. Усіх молодих та здорових чоловіків забирали у військкомат, а потім воювати.
– Скажи, а твого батька також забрали на війну?
– Ні… моя мати померла, тому мій батько залишився зі мною, я ж була мала. Але брат воював.
– Я не уявляю собі, як ви тоді жили?
– Життя було дуже тяжким: жінки працювали, щоб прогодувати своїх дітей, багато домівок були спалені німцями, а скільки жертв…
- А якими вони були, ці німці?
– Вони були дуже впевнені в своїх силах: співали, грали на губних гармошках. Те, що вороги ретельно готувалися до війни, було видно навіть по їхньому зовнішньому вигляду.
– Я знаю, війна тривала чотири роки. Чому так довго?
– Спершу німці довго не могли прорвати нашу оборону, бо радянські воїни мужньо, до останнього захищали Україну.
– Я чула, що в той час був партизанський рух. А хто такі партизани?
– Партизанами були як хлопці, так і дівчата. Вони знаходилися у лісах, неподалік від сіл, які були захоплені німцями. Вони усіляко намагалися допомогти місцевим жителям… Німці дуже боялися партизанів, тому що вони мали добре продуманий план боротьби.
– Ти говорила мені, що твій брат брав участь у війні. Що з ним сталося?
– Впродовж чотирьох років ми не мали жодної звістки про нього. Родичам загиблих надсилали звістки про смерть, але ми не отримали такої. Після закінчення війни мій батько написав листа до Москви, щоб дізнатися про сина. Виявилося, що він зник безвісті…
По щоці бабусі покотилася сльоза… Здається, спогади захопили її.
– Через чотири роки війна закінчилася… Наші солдати, хоча були вже втомлені, змогли захистити Батьківщину.
– Боже мій, бабусю, я навіть уявити собі не могла, що ти пережила такий жах… Вибач, якщо я змусила тебе згадати все це…
- Не вибачайся, правнучко! Я хочу лише одного, щоб люди більше не бачили такої страшної війни, адже все можна вирішити мирним шляхом…
Я сиділа біля вікна, вдивляючись вдалечінь… Мимо проходили перехожі: одні були чимось заклопотані, інші – безтурботні. Але мою увагу привернуло одне подружжя з маленькою дитиною. Вони були щасливими. Мене охопив сум за всі втрачені життя, понівечені долі, розтоптане кохання та нездійснені мрії людей, яких зачепила війна… Розповідь прабабусі наштовхнула мене на думку, що смерть, горе, сльози однієї людини – це тяжка втрата для родини, близьких, не говорячи вже про загибель мільйонів людей… Нехай це страхіття ніколи не повториться...
