Афганістан і сьогодні залишився країною, на території якої, як на шаховій дошці, інші країни мірялися між собою силою, залучаючи до бойових дій ті чи інші сторони місцевого населення. У квітні 1979 року, через рік після «квітневої революції», одночасно в усіх провінціях Афганістану почалося повстання проти комуністичного режиму. Падіння Кабулу і прихід до влади ісламських фундаменталістів могли привести до безладдя серед мусульманського населення радянських центрально-азіатських республік. Радянський уряд стурбувався такою «перспективою», а ще він не хотів послаблювати свого впливу в Афганістані. Афганська армія чинила інтервентам завзятий опір. Їм допомагали гори, складний рельєф місцевості, які займають велику частину Афганістану. Отже, будь-яка наземна операція проходила з неймовірними труднощами. Афганська війна тривала майже 10 років.
Чимало українців брали участь у кровопролитних боях. Хтось залишив там своє здоров’я, хтось – життя. Проте для жодного солдата ця війна не минула безслідно, залишивши на тілі рани, а в душі – нестримний біль від пережитих страхіть.
П’ять років воював в Афганістані і наш земляк – Олександр Сергійович Новіченко. Йому, тоді ще юнакові, довелося стати свідком багатьох подій, мабуть, найстрашніші з яких – загибель товаришів. Минуло двадцять років. Він зміг не лише переосмислити все, що тоді відбувалося, але й дати оцінку подіям 1979-1989 років.
- Олександре Сергійовичу, як так вийшло, що ви потрапили до Афганістану?
- Я народився на Житомирщині. Закінчив Радомишльську середню школу №4, згодом вступив до Харківського технікуму зв’язку, а звідти – забрали до армії. Нас, новобранців, відправили в Узбекистан (до населеного пункту Чинган), де 2,5 місяці йшли спеціальні навчання (хоча вони мали тривати близько півроку). Ні для кого не було секретом, що нас готують до Афганістану. Це був 1981 рік.
- Яким чином вас готували до війни, на що найбільше зверталася увага?
- В основному солдат готували, як радистів. Та була й загальна спортивна і військова підготовка. Навчали рукопашному бою, правильному користуванню зброєю. Ганяли сильно, і, крім перерви на обід, відпочивати не давали.
Незабаром з Афганістану до нашої бази приїхав капітан Бікетов. Він жив поряд з нами, слідкував за процесом навчання. Як з’ясувалося, йому потрібно було забрати з собою 12 чоловік на доокупультування. Хоча тоді ми ще не знали, що означає це слово (йшли на місце тих, хто загинув на війні).
- Вас також відібрали у цю групу, бо Ви були на той час вже добре підготовлені?
- Фізично я був не дуже сильним. Тому трохи здивувався від рішення керівництва. Адже в роті було 105 чоловік, 80 з яких точно сильніші за мене. На це мені відповіли, що я найкращий радист, а фізично мене й там підготують. Ось так я потрапив до Афганістану.
- Але ви, молоді солдати, знали, що відбувається у цій країні?
- Чули, що є якийсь конфлікт. Але яких масштабів він набув ніхто з солдатів навіть не здогадувався. Хоча вже йшов другий рік війни.
- Ваші перші враження від Афганістану, що найбільше вразило?
- Коли ми приїхали до Афганістану і побачили Кабул, то були шоковані – такого не очікували. Відразу при прибутті нас поселили у палатку. У перший же вечір куля пробила накриття і влетіла в тумбочку, біля якої ми сиділи. Вже й від цього вражень було достатньо. Бачили, як труни із загиблими грузили в «чорні тюльпани», скрізь стояли танки і кулемети, постійна сирість. Було відчуття, що з одного світу потрапив в інший.
- Було страшно?
- Дехто з нас залишився в Кабулі, а троє хлопців (серед них був і я) поїхали з Бікетовим до населеного пункту Пуліхумри, який ще називали «Долиною смерті».
Коли йшли в першу операцію, «старики» вирішили наді мною пожартувати: мовляв, одягай на себе більше зброї, бери автомати, гранати. «Нап’ялив» на себе стільки обмундирування, що ледь зрушив із місця. Скрізь стріляли. Звичайно, що було страшно. Але минуло півроку і вже зовсім по-іншому почав до всього ставитися, звик.
- Пройшов час і строкова служба закінчилася. Та Ви вирішили залишитися на війні. Чому? Як так трапилося?
- Після двох років служби я вже був сержантом. Брали Мармонську ущелину (там загинуло 56 чоловік та генерал Шкітченко – мій земляк, родом із Радомишльського району). По зв’язку головним був генерал-майор Кривченко, родом із Києва. Він і запропонував мені залишитися в Афганістані. Я погодився, бо все одно замість мене взяли б іншого, який, можливо, не знав би того, що знаю я. У мене було більше шансів вижити. Пізніше отримав звання прапорщика.
- Були думки про те, що Ви можете загинути?
- Іноді пролітали. Але коли це траплялося, думав не про себе, а про маму, про те, як вона зможе це пережити. Думав – досвід є, от і виживу.
- Як Ви вважаєте, яку найбільшу користь Ви зробили на цій війні?
- Якось мене відправили до Ташкенту й доручили підготувати до Афганістану 75 чоловік. В принципі, міг там і залишитися тихенько служити далі. Але я подумав, що ці молоді хлопці ще зовсім нічого не знають, куди ж їх самих відправляти?! П’ятдесят відсотків у цьому – моя заслуга.
- Ви пам’ятаєте свій перший бій?
- Це був Південний Баглан. Скажу відверто, мені було страшно і я мало розумів, що робиться навколо. Дякую капітану Бікетову, що був поряд і допомагав. Сказав, щоб я поводив себе спокійно і працював, все нормально і мене охороняють. Головне не відволікатися і не вступати у бій, бо я радист. Він був дуже досвідченим військовим. А ще зазначив, що не потрібно підставляти своєї голови без нагальної потреби, треба адекватно оцінювати ситуацію. Адже є й безсмислена стрілянина. Від живих більше користі, ніж від мертвих.
- Який найяскравіший епізод за час перебування в Афганістані?
- Їх було два. Один трапився в Черікарі. Я сім місяців був на перевалі Саланг у горах. Щоб вирішувати якісь питання потрібно було спускатися до підніжжя, де тебе підбирав БТР. Одного разу, коли я чекав на транспорт, до мене підійшов афганець і запитав на російській мові: «Ви офіцер?». Я відповів, що так. Тоді він сказав:«Ідіть за мною, бо зараз цю точку розгромлять». Я був спантеличений. Піти з ним – не відомо, що може трапитися. Залишитися – може й справді обстріляють. Повірив цій людині й пішов за ним. Я запитав в афганця, звідки він знає російську? На що він мені відповів: «Я навчався в Ленінграді й мені там ніхто нічого поганого не зробив…». Виявляється, ту точку дійсно через 15 хвилин розгромили. Він мені врятував життя.
- А другий випадок?
- Інший епізод трапився в Джабелі-Усарадж. Я спустився з точки о п’ятій ранку, а на зустріч мені виходить маджахет. Він був не готовий до стрільби, а я – готовий. Я підійшов до нього ще ближче і сказав, щоб він йшов звідси. Він на мене дуже пильно подивився, ніби не вірячи моїм словам. Я знову повторив, щоб він тікав, адже незабаром за мною повинен був приїхати БТР і мені довелося б його або розстріляти, або взяти в полон.
Про цей випадок розказав лише після закінчення війни, бо тоді б мене не зрозуміли. Я вже знав, що ця війна ні до чого доброго не призведе і не розумів для чого вона потрібна, адже, по суті, гинули ні в чому не винні люди. Згадав свого товариша Андрія, в якого влучила куля. Я підбіг до нього, а він лежить і дивиться на мене (ще декілька хвилин був живий). Цей погляд ніколи не забути… Йому залишалося два місяці до дембеля. Я тоді сказав: «Навіщо це все потрібно…!»
- Стало зрозуміло, що всі ви – лише жертви необдуманих дій політичного режиму?
- Ця війна була невиправданою. Афганці ні в чому перед нами не завинили. Просто був потрібен плацдарм Кремлю, щоб випробувати свою зброю. А молодих хлопців кинули на загибель. Прослуживши п’ять років в Афганістані, я це точно можу сказати.
- В Афганістані загинуло багато Ваших друзів?
- На цій війні загинули чотири моїх найближчих друга і ще більше товаришів. З живими побратимами підтримую зв'язок. Спілкуємося, про війну згадуємо рідко, але полеглих товаришів ніколи не забуваємо.
- Але ж закінчилася війна і Вам, як кожній людині, потрібно було влаштовувати власне життя…
- Після Афганістану приїхав жити до Військового містечка, що в Гостомелі – служив командиром зводу по матеріальному забезпеченню. Після розпаду Радянського Союзу пішов на пенсію. Зараз працюю в бучанській правозахисній асоціації у відділі охорони.
Одружений, маю двох дітей.
- Мабуть, за п’ять років, проведених на території бойових дій, отримали не одну нагороду?
- Маю орден Червоної зірки, медаль за бойові заслуги, афганський орден Сонця (вручав особисто Президент Афганістану), який я отримав за те, що вирішив проблему, як провести колонну з харчами до одного з населених пунктів. Орден Сонця – друга найвища нагорода в Афганістані.
- А якщо б подібна ситуація повторилася у наш час, Ви б знову пішли воювати?
- Так, я б знову пішов воювати. Не тому, що мені це подобається. Просто, якщо б не я, то змусили б іншого, можливо, необізнаного. А в мене б було більше шансів залишитися живим, ніж у нього. Але не доведи Господь, щоб такі війни повторювалися. Ніщо немає кращого, ніж жити в мирний час.
- Щоб Ви хотіли побажати своїм бойовим побратимам з нагоди 20-ї річниці виведення військ з Афганістану?
- Найголовніше, щоб всі хлопці були живі й здорові. Щоб ми не забували тих, кого з нами немає. І щоб більше в нас ніколи не було війни та Україна не встрявала в ніякі збройні конфлікти.
Чимало українців брали участь у кровопролитних боях. Хтось залишив там своє здоров’я, хтось – життя. Проте для жодного солдата ця війна не минула безслідно, залишивши на тілі рани, а в душі – нестримний біль від пережитих страхіть.
П’ять років воював в Афганістані і наш земляк – Олександр Сергійович Новіченко. Йому, тоді ще юнакові, довелося стати свідком багатьох подій, мабуть, найстрашніші з яких – загибель товаришів. Минуло двадцять років. Він зміг не лише переосмислити все, що тоді відбувалося, але й дати оцінку подіям 1979-1989 років.
- Олександре Сергійовичу, як так вийшло, що ви потрапили до Афганістану?
- Я народився на Житомирщині. Закінчив Радомишльську середню школу №4, згодом вступив до Харківського технікуму зв’язку, а звідти – забрали до армії. Нас, новобранців, відправили в Узбекистан (до населеного пункту Чинган), де 2,5 місяці йшли спеціальні навчання (хоча вони мали тривати близько півроку). Ні для кого не було секретом, що нас готують до Афганістану. Це був 1981 рік.
- Яким чином вас готували до війни, на що найбільше зверталася увага?
- В основному солдат готували, як радистів. Та була й загальна спортивна і військова підготовка. Навчали рукопашному бою, правильному користуванню зброєю. Ганяли сильно, і, крім перерви на обід, відпочивати не давали.
Незабаром з Афганістану до нашої бази приїхав капітан Бікетов. Він жив поряд з нами, слідкував за процесом навчання. Як з’ясувалося, йому потрібно було забрати з собою 12 чоловік на доокупультування. Хоча тоді ми ще не знали, що означає це слово (йшли на місце тих, хто загинув на війні).
- Вас також відібрали у цю групу, бо Ви були на той час вже добре підготовлені?
- Фізично я був не дуже сильним. Тому трохи здивувався від рішення керівництва. Адже в роті було 105 чоловік, 80 з яких точно сильніші за мене. На це мені відповіли, що я найкращий радист, а фізично мене й там підготують. Ось так я потрапив до Афганістану.
- Але ви, молоді солдати, знали, що відбувається у цій країні?
- Чули, що є якийсь конфлікт. Але яких масштабів він набув ніхто з солдатів навіть не здогадувався. Хоча вже йшов другий рік війни.
- Ваші перші враження від Афганістану, що найбільше вразило?
- Коли ми приїхали до Афганістану і побачили Кабул, то були шоковані – такого не очікували. Відразу при прибутті нас поселили у палатку. У перший же вечір куля пробила накриття і влетіла в тумбочку, біля якої ми сиділи. Вже й від цього вражень було достатньо. Бачили, як труни із загиблими грузили в «чорні тюльпани», скрізь стояли танки і кулемети, постійна сирість. Було відчуття, що з одного світу потрапив в інший.
- Було страшно?
- Дехто з нас залишився в Кабулі, а троє хлопців (серед них був і я) поїхали з Бікетовим до населеного пункту Пуліхумри, який ще називали «Долиною смерті».
Коли йшли в першу операцію, «старики» вирішили наді мною пожартувати: мовляв, одягай на себе більше зброї, бери автомати, гранати. «Нап’ялив» на себе стільки обмундирування, що ледь зрушив із місця. Скрізь стріляли. Звичайно, що було страшно. Але минуло півроку і вже зовсім по-іншому почав до всього ставитися, звик.
- Пройшов час і строкова служба закінчилася. Та Ви вирішили залишитися на війні. Чому? Як так трапилося?
- Після двох років служби я вже був сержантом. Брали Мармонську ущелину (там загинуло 56 чоловік та генерал Шкітченко – мій земляк, родом із Радомишльського району). По зв’язку головним був генерал-майор Кривченко, родом із Києва. Він і запропонував мені залишитися в Афганістані. Я погодився, бо все одно замість мене взяли б іншого, який, можливо, не знав би того, що знаю я. У мене було більше шансів вижити. Пізніше отримав звання прапорщика.
- Були думки про те, що Ви можете загинути?
- Іноді пролітали. Але коли це траплялося, думав не про себе, а про маму, про те, як вона зможе це пережити. Думав – досвід є, от і виживу.
- Як Ви вважаєте, яку найбільшу користь Ви зробили на цій війні?
- Якось мене відправили до Ташкенту й доручили підготувати до Афганістану 75 чоловік. В принципі, міг там і залишитися тихенько служити далі. Але я подумав, що ці молоді хлопці ще зовсім нічого не знають, куди ж їх самих відправляти?! П’ятдесят відсотків у цьому – моя заслуга.
- Ви пам’ятаєте свій перший бій?
- Це був Південний Баглан. Скажу відверто, мені було страшно і я мало розумів, що робиться навколо. Дякую капітану Бікетову, що був поряд і допомагав. Сказав, щоб я поводив себе спокійно і працював, все нормально і мене охороняють. Головне не відволікатися і не вступати у бій, бо я радист. Він був дуже досвідченим військовим. А ще зазначив, що не потрібно підставляти своєї голови без нагальної потреби, треба адекватно оцінювати ситуацію. Адже є й безсмислена стрілянина. Від живих більше користі, ніж від мертвих.
- Який найяскравіший епізод за час перебування в Афганістані?
- Їх було два. Один трапився в Черікарі. Я сім місяців був на перевалі Саланг у горах. Щоб вирішувати якісь питання потрібно було спускатися до підніжжя, де тебе підбирав БТР. Одного разу, коли я чекав на транспорт, до мене підійшов афганець і запитав на російській мові: «Ви офіцер?». Я відповів, що так. Тоді він сказав:«Ідіть за мною, бо зараз цю точку розгромлять». Я був спантеличений. Піти з ним – не відомо, що може трапитися. Залишитися – може й справді обстріляють. Повірив цій людині й пішов за ним. Я запитав в афганця, звідки він знає російську? На що він мені відповів: «Я навчався в Ленінграді й мені там ніхто нічого поганого не зробив…». Виявляється, ту точку дійсно через 15 хвилин розгромили. Він мені врятував життя.
- А другий випадок?
- Інший епізод трапився в Джабелі-Усарадж. Я спустився з точки о п’ятій ранку, а на зустріч мені виходить маджахет. Він був не готовий до стрільби, а я – готовий. Я підійшов до нього ще ближче і сказав, щоб він йшов звідси. Він на мене дуже пильно подивився, ніби не вірячи моїм словам. Я знову повторив, щоб він тікав, адже незабаром за мною повинен був приїхати БТР і мені довелося б його або розстріляти, або взяти в полон.
Про цей випадок розказав лише після закінчення війни, бо тоді б мене не зрозуміли. Я вже знав, що ця війна ні до чого доброго не призведе і не розумів для чого вона потрібна, адже, по суті, гинули ні в чому не винні люди. Згадав свого товариша Андрія, в якого влучила куля. Я підбіг до нього, а він лежить і дивиться на мене (ще декілька хвилин був живий). Цей погляд ніколи не забути… Йому залишалося два місяці до дембеля. Я тоді сказав: «Навіщо це все потрібно…!»
- Стало зрозуміло, що всі ви – лише жертви необдуманих дій політичного режиму?
- Ця війна була невиправданою. Афганці ні в чому перед нами не завинили. Просто був потрібен плацдарм Кремлю, щоб випробувати свою зброю. А молодих хлопців кинули на загибель. Прослуживши п’ять років в Афганістані, я це точно можу сказати.
- В Афганістані загинуло багато Ваших друзів?
- На цій війні загинули чотири моїх найближчих друга і ще більше товаришів. З живими побратимами підтримую зв'язок. Спілкуємося, про війну згадуємо рідко, але полеглих товаришів ніколи не забуваємо.
- Але ж закінчилася війна і Вам, як кожній людині, потрібно було влаштовувати власне життя…
- Після Афганістану приїхав жити до Військового містечка, що в Гостомелі – служив командиром зводу по матеріальному забезпеченню. Після розпаду Радянського Союзу пішов на пенсію. Зараз працюю в бучанській правозахисній асоціації у відділі охорони.
Одружений, маю двох дітей.
- Мабуть, за п’ять років, проведених на території бойових дій, отримали не одну нагороду?
- Маю орден Червоної зірки, медаль за бойові заслуги, афганський орден Сонця (вручав особисто Президент Афганістану), який я отримав за те, що вирішив проблему, як провести колонну з харчами до одного з населених пунктів. Орден Сонця – друга найвища нагорода в Афганістані.
- А якщо б подібна ситуація повторилася у наш час, Ви б знову пішли воювати?
- Так, я б знову пішов воювати. Не тому, що мені це подобається. Просто, якщо б не я, то змусили б іншого, можливо, необізнаного. А в мене б було більше шансів залишитися живим, ніж у нього. Але не доведи Господь, щоб такі війни повторювалися. Ніщо немає кращого, ніж жити в мирний час.
- Щоб Ви хотіли побажати своїм бойовим побратимам з нагоди 20-ї річниці виведення військ з Афганістану?
- Найголовніше, щоб всі хлопці були живі й здорові. Щоб ми не забували тих, кого з нами немає. І щоб більше в нас ніколи не було війни та Україна не встрявала в ніякі збройні конфлікти.
