Цього року бучанська ЗОШ №7 святкує 80-річний ювілей.
До цієї дати газета “Бучанські новини” пропонує матеріал колишнього учня і вчителя школи Анатолія Носарова, який все своє життя присвятив вихованню дітей та став для них мудрим і справедливим наставником.
Історія школи
На початку ХХ століття уряд Російської імперії завершував будівництво Києво-Ковельської лінії Південно-Західної залізниці.
Станцію Буча було побудовано на початку 1900-х років. У 1902 році Києво-Ковельську залізницю офіційно передали в експлуатацію, розпочався постійних рух поїздів.
Землі, на яких зараз розташована Буча, належали поміщику Василю Івановичу Красовському. У лісистій місцині він почав будувати маєтки для київської буржуазії, а також розпродував земельні ділянки працівникам залізниці та поселенцям.
Згодом, за дев’ять років після Жовтневої революції, в 1926 році в селищі Буча у колишньому панському маєтку було відкрито першу школу. А вже 1934 року, після здобуття семирічної освіти, школу залишали перші випускники.
![Бучанська ЗОШ №7 святкує 80-річний ювілей]()
Я вступив у нульовий клас у 1930-му. Першою моєю вчителькою була Ольга Миколаївна Іванкевич. За період мого навчання школу неодноразово реформували. Були часи, коли навчання відбувалося в режимі п’ятиденки: чотири дні вчилися, а п’ятий — вихідний, потім — шестиденки... І лише в 1936 році ми, учні, дізналися, що тиждень складається з семи днів, а дні мають назву. Особливо нас вразила назва “воскресенье”, адже вона нагадувала щось релігійне, яке на той час заборонялося. Навіть новорічна ялинка була під забороною, але згодом її дозволили.
Були періоди, коли в школі не давали домашніх завдань і нам, дітям, не треба було носити з собою книжки та зошити — все вивчали в школі або виконували завдання колективно, піонерськими ланками.
Поступово школу перетворили на середню й підпорядковували Управлінню Південно-Західної залізниці. А оскільки тут навчалися переважно діти залізничників, навчальний заклад дістав назву Бучанська залізнична школа №13.
У важкі часи Голодомору 1932-1933 років наших батьків, які працювали на залізниці, забезпечували хлібом та обідами, учнів теж годували в школі. Допомагав у цій добрій справі радгосп “Бучанський”, який тоді був комуною НКВС. Натомість під час літніх канікул діти збиралися в школі, подібно до піонерського табору, організовано вирушали допомагати радгоспові, а вдень отримували там обід.
Увесь літній час ми проводили в школі: ходили на екскурсії, організовували спортивні змагання, влаштовували ігри, вогнища, допомагали залізничникам в озелененні території навколо вокзалу. Адже на той час вокзал у Бучі вважався культурним центром, куди місцеві жителі приходили розважатися. А взимку школярі прибирали тут сніг.
![]()
До війни наша школа була однією з найкращих на Південно-Західній залізниці. Про це свідчить хоча б той факт, що в 1939 році вчительку молодших класів Параску Сидорівну Дяченко одну з перших у країні педагогів нагородили найвищою відзнакою держави — орденом Леніна. Нагороду вона отримувала в Москві, а її повернення в Бучу було дуже урочисте. Все селище зібралося на пероні вокзалу, куди вона під’їхала в окремому вагоні у супроводі керівництва залізниці.
Потяг зустрічав не черговий по станції, а сам начальник — це був знак великої поваги до заслуженої людини. Ця подія сама за себе говорила про якість праці вчителів нашої школи, про навчальну та виховну роботу закладу. Велася також змістовна військово-патріотична робота. У позаурочний час учнів готували за програмами “Готовий до праці та оборони” (ГПО), “Готовий до санітарної оборони” (ГСО), “Готовий до протиповітряної та хімоборони” (ППХО) та “Ворошиловський стрілець” (ВС).
Усі нормативні завдання за віковими категоріями (це були ступені значків І-ІІ) учні вивчали в позаурочний час як теоретично, так і практично. Здані нормативи із наступним урочистим врученням цих чотирьох значків були критерієм підготовки молоді до вступу в Червону Армію. Заняття проходили під керівництвом учителів військової підготовки, фізичного виховання, лікаря, старшого піонервожатого, комсомольського керівника. Піонервожатим на той час був талановитий педагог Петро Лазарєв, учителем фізичного виховання — Євген Пилипович Надточій, комсомольським керівником — Борис Трофимчук, якого разом із учителями П.С. Дяченком та С.М. Пікманом німці розстріляли під час окупації.
Колектив учителів робив все, аби залучити учнів, а особливо молодь старших класів, до корисних справ ( на той час у школі не було наркоманів, курців, безпритульних дітей — усі навчалися). Велася велика робота з естетичного, художнього та фізичного виховання. Вчителі старшого покоління навчали нас добра, поваги до старших, культури поведінки. Це мій класний керівник М.М. Завадський, учителів П.В. Мілоченко, С.М. Пікман, Є. В. Залевський, О.М. та І.Я. Рудич, О.І. Завадський.
Молоді вчителі М.А. Краснощок, П.В. Мойсеєнко, О.Малюго, Н. Бережна та вчитель історії Н.І. Хвиля влаштовували для нас тематичні вечори, зустрічі з письменниками, героями війни та праці, проводили екскурсії, походи, вечори розваг із танцями під патефон при гасових лампах, принесених учнями з дому. Наші учні з художньою самодіяльністю та великим струнним оркестром виступали в селищному клубі, а також давали концерти у навколишніх селах Баланівці, Озерах, Блиставиці, Гостомелі та інших. Навіть заробляли гроші на придбання спортивного одягу та костюмів для учасників художньої самодіяльності. Влітку старші учні, особливо вихідними днями, зустрічалися з видатними артистами-киянами, які відпочивали на своїх дачах у Лісовій Бучі.
Це були неофіційні зустрічі — ми приходили до них у гості, вони нам раділи, разом грали у волейбол, крокет, а ввечері вони запрошували нас на чай із печивом, розповідали про своє життя та працю. Я пригадую зустрічі з Андрієм Івановичем Литвиненком-Вольгемут, Зоєю Гайдай, лікарем — братом Андрія Івановича та іншими. Ці зустрічі мали неабияке значення для нашого виховання.
У 1940 році відбувся перший випуск учнів, які закінчили 10 класів, тобто здобули повну середню освіту. Перед війною директорами школи були Г.І. Троян, І.Л. Рой, С.П. Конюка.
![Анатолій Іванович Носаров]()
Я був випускником 1941 року. Як вдячність за всі добрі справи, що їх робили учні нашої школи радгоспові “Київський” (директор Гречаник), комуні “Бучанській” (директор М.Тарасенко), залізничній станції Буча (начальник Є. Козловський), селищу Буча (голова селищної ради В. Кучинська), нам, учням школи, ці організації влаштували випускний вечір із духовим оркестром, смачною вечерею та скромними подарунками.
Закінчився святковий вечір під вибухи бомб у місті Києві, бо саме вночі з 21-го на 22 червня, коли ми відзначали закінчення школи, почалася Велика Вітчизняна війна. Через кілька днів після випускного вечора всіх наших хлопців та молодих учителів призвали до війська. Останнім напередодні війни директором школи був Григорій Сівак, який і благословив нас, випускників 41-го року, на захист Батьківщини.
Анатолій Носаров,
учасник ВВВ, відмінник фізичної культури СРСР, колишній учень і вчитель школи №7
(Продовження читайте в наступному номері газети)
До цієї дати газета “Бучанські новини” пропонує матеріал колишнього учня і вчителя школи Анатолія Носарова, який все своє життя присвятив вихованню дітей та став для них мудрим і справедливим наставником.
Історія школи
На початку ХХ століття уряд Російської імперії завершував будівництво Києво-Ковельської лінії Південно-Західної залізниці.
Станцію Буча було побудовано на початку 1900-х років. У 1902 році Києво-Ковельську залізницю офіційно передали в експлуатацію, розпочався постійних рух поїздів.
Землі, на яких зараз розташована Буча, належали поміщику Василю Івановичу Красовському. У лісистій місцині він почав будувати маєтки для київської буржуазії, а також розпродував земельні ділянки працівникам залізниці та поселенцям.
Згодом, за дев’ять років після Жовтневої революції, в 1926 році в селищі Буча у колишньому панському маєтку було відкрито першу школу. А вже 1934 року, після здобуття семирічної освіти, школу залишали перші випускники.
Я вступив у нульовий клас у 1930-му. Першою моєю вчителькою була Ольга Миколаївна Іванкевич. За період мого навчання школу неодноразово реформували. Були часи, коли навчання відбувалося в режимі п’ятиденки: чотири дні вчилися, а п’ятий — вихідний, потім — шестиденки... І лише в 1936 році ми, учні, дізналися, що тиждень складається з семи днів, а дні мають назву. Особливо нас вразила назва “воскресенье”, адже вона нагадувала щось релігійне, яке на той час заборонялося. Навіть новорічна ялинка була під забороною, але згодом її дозволили.
Були періоди, коли в школі не давали домашніх завдань і нам, дітям, не треба було носити з собою книжки та зошити — все вивчали в школі або виконували завдання колективно, піонерськими ланками.
Поступово школу перетворили на середню й підпорядковували Управлінню Південно-Західної залізниці. А оскільки тут навчалися переважно діти залізничників, навчальний заклад дістав назву Бучанська залізнична школа №13.
У важкі часи Голодомору 1932-1933 років наших батьків, які працювали на залізниці, забезпечували хлібом та обідами, учнів теж годували в школі. Допомагав у цій добрій справі радгосп “Бучанський”, який тоді був комуною НКВС. Натомість під час літніх канікул діти збиралися в школі, подібно до піонерського табору, організовано вирушали допомагати радгоспові, а вдень отримували там обід.
Увесь літній час ми проводили в школі: ходили на екскурсії, організовували спортивні змагання, влаштовували ігри, вогнища, допомагали залізничникам в озелененні території навколо вокзалу. Адже на той час вокзал у Бучі вважався культурним центром, куди місцеві жителі приходили розважатися. А взимку школярі прибирали тут сніг.
Потяг зустрічав не черговий по станції, а сам начальник — це був знак великої поваги до заслуженої людини. Ця подія сама за себе говорила про якість праці вчителів нашої школи, про навчальну та виховну роботу закладу. Велася також змістовна військово-патріотична робота. У позаурочний час учнів готували за програмами “Готовий до праці та оборони” (ГПО), “Готовий до санітарної оборони” (ГСО), “Готовий до протиповітряної та хімоборони” (ППХО) та “Ворошиловський стрілець” (ВС).
Усі нормативні завдання за віковими категоріями (це були ступені значків І-ІІ) учні вивчали в позаурочний час як теоретично, так і практично. Здані нормативи із наступним урочистим врученням цих чотирьох значків були критерієм підготовки молоді до вступу в Червону Армію. Заняття проходили під керівництвом учителів військової підготовки, фізичного виховання, лікаря, старшого піонервожатого, комсомольського керівника. Піонервожатим на той час був талановитий педагог Петро Лазарєв, учителем фізичного виховання — Євген Пилипович Надточій, комсомольським керівником — Борис Трофимчук, якого разом із учителями П.С. Дяченком та С.М. Пікманом німці розстріляли під час окупації.
Колектив учителів робив все, аби залучити учнів, а особливо молодь старших класів, до корисних справ ( на той час у школі не було наркоманів, курців, безпритульних дітей — усі навчалися). Велася велика робота з естетичного, художнього та фізичного виховання. Вчителі старшого покоління навчали нас добра, поваги до старших, культури поведінки. Це мій класний керівник М.М. Завадський, учителів П.В. Мілоченко, С.М. Пікман, Є. В. Залевський, О.М. та І.Я. Рудич, О.І. Завадський.
Молоді вчителі М.А. Краснощок, П.В. Мойсеєнко, О.Малюго, Н. Бережна та вчитель історії Н.І. Хвиля влаштовували для нас тематичні вечори, зустрічі з письменниками, героями війни та праці, проводили екскурсії, походи, вечори розваг із танцями під патефон при гасових лампах, принесених учнями з дому. Наші учні з художньою самодіяльністю та великим струнним оркестром виступали в селищному клубі, а також давали концерти у навколишніх селах Баланівці, Озерах, Блиставиці, Гостомелі та інших. Навіть заробляли гроші на придбання спортивного одягу та костюмів для учасників художньої самодіяльності. Влітку старші учні, особливо вихідними днями, зустрічалися з видатними артистами-киянами, які відпочивали на своїх дачах у Лісовій Бучі.
Це були неофіційні зустрічі — ми приходили до них у гості, вони нам раділи, разом грали у волейбол, крокет, а ввечері вони запрошували нас на чай із печивом, розповідали про своє життя та працю. Я пригадую зустрічі з Андрієм Івановичем Литвиненком-Вольгемут, Зоєю Гайдай, лікарем — братом Андрія Івановича та іншими. Ці зустрічі мали неабияке значення для нашого виховання.
У 1940 році відбувся перший випуск учнів, які закінчили 10 класів, тобто здобули повну середню освіту. Перед війною директорами школи були Г.І. Троян, І.Л. Рой, С.П. Конюка.
Я був випускником 1941 року. Як вдячність за всі добрі справи, що їх робили учні нашої школи радгоспові “Київський” (директор Гречаник), комуні “Бучанській” (директор М.Тарасенко), залізничній станції Буча (начальник Є. Козловський), селищу Буча (голова селищної ради В. Кучинська), нам, учням школи, ці організації влаштували випускний вечір із духовим оркестром, смачною вечерею та скромними подарунками. Закінчився святковий вечір під вибухи бомб у місті Києві, бо саме вночі з 21-го на 22 червня, коли ми відзначали закінчення школи, почалася Велика Вітчизняна війна. Через кілька днів після випускного вечора всіх наших хлопців та молодих учителів призвали до війська. Останнім напередодні війни директором школи був Григорій Сівак, який і благословив нас, випускників 41-го року, на захист Батьківщини.
Анатолій Носаров,
учасник ВВВ, відмінник фізичної культури СРСР, колишній учень і вчитель школи №7
(Продовження читайте в наступному номері газети)
