Лист в редакцію: Час бити на сполох

Якось на зупинці біля «Новусу» чекаю на маршрутку. Як завжди, на ній людно. Неквапом іде до неї чоловік з виду багатий роками. Коли він підійшов, ми привіталися. Відразу промайнула думка, що ця людина добра, щира і уважна до інших. Ми розговорилися. Виявилося, дід Микола - місцевий і меткий до слова. Добре знає Бучу, відколи та була звичайним селом і донині.

– А я, – кажу діду, – став жителем вашої розкішної Бучі без року кілька місяців. За свій вік мені довелося побачити гарних сіл і селищ, містечок і міст. Проте жодне з них так приємно не здивувало і не потішило мене, як моє нинішнє пристанище. І як на мене, Буча – це дійсно молоде, гарне і затишне місто, котре своїми новітніми будовами ненав’язливо і якось гармонійно прикрашає цей заповітний край. На жаль, і тут є винятки із правил.
– Ви не перший, кому подобається наша Буча, – сміючись каже мій співрозмовник. – І це приємно. Проте в нас є люди, для котрих ця мила краса, наче більмо в очі, так і муляє їм душу, коле у серце. Он бачите підземний перехід, прокладений під найжвавішою вулицею нашого міста. Так при нагоді пройдіться ним і ви переконаєтесь, що я кажу правду.

Аж ось під’їхала моя маршрутка, я чемно попрощався зі своїм новим знайомим й поїхав у своїх справах. А через деякий час пішов подивитись, чому цей перехід надихнув діда Миколу на сумні роздуми. На диво, ця будова виявилася не тільки гарна, але й зручна для жителів та гостей Бучі. Такий перехід і столицю збагатив би, а при його будівництві використані найсучасніші будівельні матеріали. І вражає те, як по-варварськи й злісно цю споруду спаплюжили невідомі бузувіри.
Це ж якими дикунами потрібно бути, щоб місцями розтрощити дах, який захищав пішоходів від негоди, повідривати лицювальну плитку від парапетів, а ще вздовж і впоперек обмалювати перехід непристойностями! Іншим разом у цьому переході став свідком, як кремезний по-модному одягнений молодик тут справляв… нужду.

– Що ви робите, як вам не соромно, – добираючи слова шпечу здорованя.
– А що, я повинен робити нужду в штани? – спокійно і не червоніючи відповідає той, потім нашвидкуруч застібнув ширинку й мерщій подався геть.
На жаль, інші перехожі ні пари з вуст. А є прислів’я, що гуртом і батька добре бити. Відвернутись і вдати себе сліпим – мудрості не треба. От і шаленіють під покровом ночі «письменники», «художники» та нужденники в цьому переході.
А скільки непристойних написів і малюнків з’явилося у місті на зупинках, тинах і стінах окремих будівель. І все це мимохідь щоденно доводиться читати й бачити. Аби ліквідувати витівки любителів графіті, потрібно чимало коштів, а комунальникам це практично не під силу.
Але мовчати з цього приводу далі – то вже гріх. Позаяк такі масові правопорушення вже стали для моїх земляків справжнім лихом. Про витівки невловимих зловмисників сьогодні в Бучі говорять повсюди й з надзвичайною легкістю називають винних у потуранні нічним графоманам, іноді видають абсолютно полярні рецепти лікування цієї запущеної соціальної хвороби. Проте хто поставить край цим ганебним явищам?