» » » » Про «срібло» Європи з карате від спорсменів карате

Про «срібло» Європи з карате від спорсменів карате

На початку квітня у Данії, місті Демарк, відбувся Чемпіонат Європи з кіокушинкай карате.



25 країн світу представили 339 учасників – кращих бійців, які оволоділи древнім видом бойового мистецтва. До складу української делегації увійшли три представники ірпінського спортивного клубу «Санчін». Загалом, на цих змаганнях українська збірна виборола 11 призових нагород. Серед переможців – шістнадцятирічна гостомельчанка Анна Лімонт, яка привезла до Ірпеня срібло.

Журналісти Бучанського Інтернет-порталу поспілкувалися із спортсменкою та розпитали подробиці її блискучого сходження у цьому виді єдиноборств.

- Анна, що спонукало тебе серйозно зайнятися спортом, тим більше карате?
- Все почалося з того, що мене «позвав» із собою друг. Мені тоді було десь чотири роки. Будемо відверті: що може робити дитина в такому віці?.. Помахала ручками, поприсідала, трохи поплакала. Приблизно це виглядало саме так. А потім, коли виповнилося 10 років, вже почалося дещо серйозніше ставлення до тренувань, займалася більше для себе, а не для того, щоб порадувати батьків. Мені дуже подобається колектив «Санчін» - ми тут друзі.

- Розкажи про враження від Чемпіонату Європи?
- Я могла стати першою і привезти додому «золото» - потенціал у мене був, але десь недопрацювала. Щодо суддівського оцінювання, то воно було об’єктивним. Загалом, це другий Чемпіонат високого рівня, в якому брала участь. Перший відбувся у 2015 році в Польщі. Порівнювати їх складно, бо абсолютно різні враження і досвід. У Данії було набагато цікавіше, та й рівень проведення змагань – порядком вищий.

- Кому ти завдячуєш своєму успіху?
- Усім, кому потрібно сказати «дякую» - я це зробила. Адже без маминого: «Люблю!», татусевого: «Давай, тримайся, сонце!» й Ірини Віталіївни (тренер): «Давай, працюй!» - результат був би значно скромнішим. Звичайно, допомагали і дітки, які зі мною займалися. Та й мої власні зусилля, години тренувань далися взнаки.

- Щоб стати чемпіонкою тобі скільки доводиться тренуватися?
- Зазвичай, вдома я не займаюся спортом – бракує часу. Спорт – поки не моя професія, я навчаюся у школі й завдання також потрібно виконувати. Але приблизно за місяць до Чемпіонату тренувалася майже кожного дня. Фізично, та й морально, було важко, але результат того вартий.
Коли ж немає таких серйозних змагань, то тренування проходять більш розмірено. Коли виходимо на татам, то зважуємо, якого віку твій суперник, якої ваги та статті. Проти слабшого не виходимо.

- Виходячи на поєдинок, відчуваєш страх: болю, поразки?
- У кожного є хвилювання, це – нормально. Коли знаєш, що тебе будуть бити, складно залишатися абсолютно спокійним.
Чесно кажучи, більше боюся того, що не допрацюю, або не зроблю того, що від мене чекають. Зрештою, побоююся не виправдати власну віру в себе, ніж того, що мені щось можуть поламати. Крім того, в сучасному спорті випадки фізичної шкоди зведені до мінімуму: суддя просто не допустить цього і зупинить поєдинок, коли зрозуміє, що щось відбувається не так.

- А є щось, чого боїшся?
- Карате більше впливає на формування сильного характеру, ніж дає задоволення від того, що можу когось фізично здолати. Навряд чи я поб’ю якогось бугая-дядьку. Правильно?.. У мене я шанс на один удар, а далі – тікати на п’ятій швидкості (жартує).
Я – звичайна дівчина, а не якась там «супервумен». Мені так само страшно ходити темними вулицями, як і решті жінок. Звісно, «азами» самозахисту я володію і за потреби ними скористаюся. Але не хотілося, щоб така ситуація виникала в житті.

- Їздити на такі змагання – недешево. І, як правило, у нас ця проблема лягає на плечі самих спортсменів. Чи не зникає запал від того, що доводиться постійно вишукувати фінансові можливості, хоча це ти представляєш свою країну, місто?
- Поїздку на Чемпіонат Європи в Данію оплачували мої батьки. Є діти, які майже кожні вихідні їздять на змагання і в них є спонсори. У мене сторонньої фінансової підтримки немає – все за власний рахунок. Ображатися?.. Я не з тих, хто тримає камінь за пазухою. Розумію, що мені ніхто нічого не винен, бо спорт – це мій особистий вибір. Але якщо допомагатимуть – буду вдячна.

- Спорт для тебе – це що?
- Впевненість у собі, своїх можливостях. Розширюється коло спілкування, світобачення, з’являється щось цікаве в житті.

- Карате – один із трьох видів спорту для включення в Олімпійську програму з 2020 року. Чи є амбіції позмагатися?
- Навіть не знаю, дуже вже грандіозні плани.

- А хотілося б?
- Ой, всюди хотілося б побувати, але чи буде можливість і стільки досвіду для такого масштабного виступу – я не знаю.
Поки що плани більш «приземленні» - це участь у змаганнях, які відбудуться найближчим часом у Вишгороді, Києві та Львові.

- Як довго ще плануєш займатися карате і в чому бачиш своє майбутнє?
- Я хочу стати медиком. Але це не заважає мені паралельно займатися карате. Вважаю, що при великому бажанні, все зможу встигнути, а далі – життя покаже.

Коментар

«Важка була Європа…»


Ірина Петренко,
тренер спортивного клубу «Санчін»:
- Змагання проходили в два дні. 8 квітня – з самого ранку у розділі ката (комплекс) збірна команда України виборола 4 призових: золото, срібло і дві бронзи. Трохи пізніше розпочалися двобої серед юніорів у різних вагових категоріях: 2 золота, 3 срібла, 6 бронзових нагород – поїхало в Україну.
А от неділя, 9 квітня, була для наших спортсменів складною. Далі вісімок до чвертьфіналів не вдалося пробитися. Але сподіваємося, наступного разу підготуємося так, що «виб’ємо» свої заслужені нагороди. Важка була Європа. Проте теперішні невдачі – це поштовх до наступних досягнень.


У майбутньому льотчик, а зараз – чемпіон


Місяць тому у Берліні також проходив Чемпіонат Європи з карате.
11-річний житель Гостомеля Гліб Баклицький привіз додому «срібло», вийшовши у лідери в своїй ваговій категорії до 45 кг. Як проходив поєдинок і що для хлопця означає ця перемога – Гліб розповів читачам сайту.

«Насамперед, скажу, що все сподобалося. У Берліні я провів чотири бої, а загалом на нашому татамі (категорії) пройшов 101 бій. Чому такий результат, а не перше місце? Пропустив два удари в голову, у результаті – лише срібло. Все було на емоціях, на хвилюванні, а якби краще сконцентрувався, то міг би стати першим. Проте, вважаю, що результат – не завжди найголовніше у змаганнях. Набагато ціннішим є здобути досвід.

Карате я почав займатися з 6 років, коли пішов у перший клас – саме тоді з друзями домовилися спільно відвідувати секцію. У результаті, в цьому виді спорту залишився я один, але про свій вибір не шкодую. Карате – це здорово, воно надає впевненості у собі! Тому крім основних тренувань, може ще й вдома з татком відпрацювати деякі удари.
Карате я не залишу, але навряд чи пов’яжу з ним свою професію. Взагалі-то я дуже хочу стати пілотом».


Цікаві факти про карате
Попри поширену думку, Японія не є батьківщиною карате. Це бойове мистецтво зародилося у Китаї, звідки потім потрапило на острів Окінава, де й отримало назву «карате» - «китайська рука». Японія дізналася про карате лише наприкінці 19 століття. Оскільки японо-китайські відносини того часу були досить напруженими, китайське походження єдиноборства заперечувалося.
У 1936 році, напередодні японо-китайської війни, в слові «карате» ієрогліф «кара» (китайський) був замінений на співзвучний «кара» - пустий. Крім того, до терміну було додано закінчення «до» - «шлях». Вийшло «карате-до» - «шлях пустої (без зброї) руки».


Масутацу Ояма, творець кіокушинкай – одного з найпопулярніших і жорстких стилів японського карате – народився в Кореї, де відомий під іменем Чхве Єн Ий.
Для популяризації свого стилю Масутацу Ояма проводив поєдинки з биками, при цьому він виходив на арену без зброї. За довгі роки він встиг перемогти 52 бика, причому 3 з них забив на смерть. «Фішкою» майстра стало відрубування бичих рогів ребром долоні.
Людмила Гладська, спеціально для 
САНЧІН спорт
  2
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
"Гостi" не можуть коментувати дану новину.