Вражає вигляд зламаних могили, могильної плити та надгробку дійсного статського радника Сускія Миколи Фрідріховича (1842-1913) на старому кладовищі. Це чи не найперше відоме у нас поховання одного із засновників міста та ще й високого державного рангу.
![]()
Могила держчиновника розташовувалася буквально в парі метрів біля вівтарної частини згорілої церкви, поряд з десятком інших поховань 1910-20-х років – головним чином, священнослужителів. Відомо, що це місце надавалося для поховання особливо шанованих осіб, як видно з табличок на надгробках. Та не на кожній могилі збереглися написи, тому зараз важко встановити особистість.
На жаль, в Бучі відсутні офіційні відомості про історичні поховання. Така інформація в дореволюційні часи зазвичай зберігалася в церквах, біля яких звершувалися поховання. Проте єдиний в Бучі дерев’яний храм святих апостолів Петра і Павла, збудований 1904 року, був знищений вогнем в ніч на 7 листопада 1964 року. Тож разом з церквою згоріли і реєстраційні книги. До речі, за свідченням сучасників підпал храму організувала тодішня очільниця Бучанської селищної ради (не називаємо імені заради її можливих нащадків) – спеціально до дня святкування більшовицького перевороту, який ознаменував нелюдську атаку на духовність, гідність і саме життя.
Хто ж такий цей дійсний
![]()
Чому один з понад трьох тисяч дійсних статських радників імперії був похований у Бучі? Можна зробити висновок, що високий держслужбовець був похований в Бучі не просто так. Адже постійних мешканців було дуже мало (за даними 1903 року – 250 осіб). Серед них переважали дачники, які проводили тут лише дачний сезон, а потім поверталися у свої київські квартири. Напевно, щось дуже сильно пов’язувало цивільного генерала з молодим селищем, нещодавно заснованим 1901 року. Можливо, це керівна участь у створенні дачного селища, місцевому врядуванні, будівництві Києво-Ковельської залізниці, спорудженні місцевої церкви. А, може, все вищезгадане. Можна зробити логічне припущення, що радник бажав бути похованим в землі, до розвою якої він доклав великі зусилля.
![]()
Ім’я Н.Ф. Сускій знаходимо також написаним в нижній частині афіші про гуляння «у власному парку Товариства сприянню благоустрою селища Буча», на тодішньому Володимирському проспекті. Там він скромно зазначений маленьким літерами як «відповідальний розпорядник». На цій же афіші, датованій 1910 роком, знаходимо також ім’я Агарін (сценічний псевдонім студента Михайла Булгакова), який, починаючи з 12-ти років, самовіддано грав у платних любительських спектаклях.
Кожного літа – з 1902 до 1917 року – мешканці місцевих дач (а це були дворяни, шановані громадяни, професура, держслужбовці, духовенство тощо) наповнювали сезон творчим змістом. А організовував для них інтелектуальні розваги державний чиновник високого рангу, який поза межами кабінету хотів називатися просто відповідальним розпорядником. Стикаючись з подібними фактами, вкотре переконуєшся в тому, що всебічний розвиток особистості передбачає перш за все осмислений підхід до свого часу, цінування кожної миті, бажання ділитися своїми талантами з іншими.
![]()
Сьогодні ж вигляд п’яти розділених частин надгробка, складених на землі, під металевим парканчиком на колишній вівтарній (читай «почесній») ділянці, мимоволі наводить на розум латинський вислів «Sic transit gloria mundi» (Так минає слава світу). Та невже пам’ять про громадського діяча має закінчуватися ось так – зламаною могилою? Хіба надгробки і таблички не ставляться для того, щоб нагадувати нащадкам про життя і звершення людей минулої доби? Нехай же ці рядки послужать нагадуванням про одну з недосліджених сторінок рідного краю і спонукають шукати відповіді на запитання: «Звідки ми, хто і куди йдемо?»
Могила держчиновника розташовувалася буквально в парі метрів біля вівтарної частини згорілої церкви, поряд з десятком інших поховань 1910-20-х років – головним чином, священнослужителів. Відомо, що це місце надавалося для поховання особливо шанованих осіб, як видно з табличок на надгробках. Та не на кожній могилі збереглися написи, тому зараз важко встановити особистість. На жаль, в Бучі відсутні офіційні відомості про історичні поховання. Така інформація в дореволюційні часи зазвичай зберігалася в церквах, біля яких звершувалися поховання. Проте єдиний в Бучі дерев’яний храм святих апостолів Петра і Павла, збудований 1904 року, був знищений вогнем в ніч на 7 листопада 1964 року. Тож разом з церквою згоріли і реєстраційні книги. До речі, за свідченням сучасників підпал храму організувала тодішня очільниця Бучанської селищної ради (не називаємо імені заради її можливих нащадків) – спеціально до дня святкування більшовицького перевороту, який ознаменував нелюдську атаку на духовність, гідність і саме життя.
Хто ж такий цей дійсний
статський радник Н.Ф.Сускій?
Чому один з понад трьох тисяч дійсних статських радників імперії був похований у Бучі? Можна зробити висновок, що високий держслужбовець був похований в Бучі не просто так. Адже постійних мешканців було дуже мало (за даними 1903 року – 250 осіб). Серед них переважали дачники, які проводили тут лише дачний сезон, а потім поверталися у свої київські квартири. Напевно, щось дуже сильно пов’язувало цивільного генерала з молодим селищем, нещодавно заснованим 1901 року. Можливо, це керівна участь у створенні дачного селища, місцевому врядуванні, будівництві Києво-Ковельської залізниці, спорудженні місцевої церкви. А, може, все вищезгадане. Можна зробити логічне припущення, що радник бажав бути похованим в землі, до розвою якої він доклав великі зусилля.
Ім’я на театральній афіші
Ім’я Н.Ф. Сускій знаходимо також написаним в нижній частині афіші про гуляння «у власному парку Товариства сприянню благоустрою селища Буча», на тодішньому Володимирському проспекті. Там він скромно зазначений маленьким літерами як «відповідальний розпорядник». На цій же афіші, датованій 1910 роком, знаходимо також ім’я Агарін (сценічний псевдонім студента Михайла Булгакова), який, починаючи з 12-ти років, самовіддано грав у платних любительських спектаклях.Кожного літа – з 1902 до 1917 року – мешканці місцевих дач (а це були дворяни, шановані громадяни, професура, держслужбовці, духовенство тощо) наповнювали сезон творчим змістом. А організовував для них інтелектуальні розваги державний чиновник високого рангу, який поза межами кабінету хотів називатися просто відповідальним розпорядником. Стикаючись з подібними фактами, вкотре переконуєшся в тому, що всебічний розвиток особистості передбачає перш за все осмислений підхід до свого часу, цінування кожної миті, бажання ділитися своїми талантами з іншими.
Сьогодні ж вигляд п’яти розділених частин надгробка, складених на землі, під металевим парканчиком на колишній вівтарній (читай «почесній») ділянці, мимоволі наводить на розум латинський вислів «Sic transit gloria mundi» (Так минає слава світу). Та невже пам’ять про громадського діяча має закінчуватися ось так – зламаною могилою? Хіба надгробки і таблички не ставляться для того, щоб нагадувати нащадкам про життя і звершення людей минулої доби? Нехай же ці рядки послужать нагадуванням про одну з недосліджених сторінок рідного краю і спонукають шукати відповіді на запитання: «Звідки ми, хто і куди йдемо?» 
