Зараз нечасто можна зустріти предмети вжитку XVІІ-XІX століть, а журналісти «БН» знайшли у нашій громаді, в селі Гаврилівка, справжній етнографічний музей. Чавуни, дерев’яні ночви, старовинні праски на вугіллі, жорна, серпи, прялка, ручна маслобійка, навіть ярма для волів – все це можна побачити вдома у Бориса Петренко, засновника музею, який провів нам цікаву екскурсію.
– Борисе Івановичу, чому виникла ідея створити такий музей?
– Український народ має давні родинні звичаї, які розвивалися віками. Наступні покоління повинні дізнаватися про культурні надбання наших предків, їхні традиції, світогляд, побут. Кому, як не нам, потрібно дбати про безперервність етнокультурних традицій на нашій землі і формування у дітей національного характеру. Саме тому 10 років тому в мене виникла ідея створити музей. Тут можна зустріти не лише старовинні предмети побуту, українські символи та обереги, але й багато раритетних речей.
– Розкажіть, з чого ви почали колекцію старовинних експонатів?
– Моя дружина, Галина Миколаївна, за професією бухгалтер. Одного дня вона хотіла викинути старі, вже не потрібні їй рахівниці. Але ж це все наша історія. І я залишив їх на пам’ять. Прибив на стіну два цвяхи і почепив їх. Ось із цього і почалося моє хобі.
– Де ви берете експонати для свого музею?
– Багато мені залишилося в спадок від моїх бабусь. Частину перевіз із своєї батьківської хати із Баришевського району, де раніше проживав. Дуже шкодую, що не вдалося транспортувати до музею старовинний станок для прядіння вовни, який стояв у нас на горищі. А ще приносять друзі, які знають про моє захоплення та є частими відвідувачами музею.
– Борисе Івановичу, а які Ваші улюблені експонати?
– Це святкове національне вбрання, яке одягала моя бабуся Олена. А ось (показує, ред.) її скриня, в котрій збережено домоткане полотно, яке вона сама ткала. До речі, ця скриня аж із позаминулого століття. Вона є сімейною реліквією і передається з покоління в покоління. Також дерев’яна лопата, якою бабуся Олена садила хліб у піч, та вилошники, що залишилися від неї.
У мене є старовинні ікони і дерев’яні ночви – спадок від моєї другої бабусі Оришки. Рубель і качалка також її. А також старовинний аналог сучасної праски. Колись у давнину випрану сорочку чи рушник намотували на качалку й рублем із «зубами» прокачували, доки полотно «аж блищало» – на одязі зникали зморшки і він ставав випрасуваний.
А ще картини, які вишивала моя вже покійна мати. А також у мене є діжа, якій понад 100 років.
– Скажіть, хто може стати відвідувачами вашого музею?
– Будь-хто, всі охочі.
– Чи є у вас спонсори?
– Ні, немає. Реставрую свої експонати сам: дещо лакую, дещо чищу, постійно впорядковую, як кажуть, до розуму доводжу. Часу в мене вистачає, хоч я і працюю.
– Чи є у вас експонати, виготовлені власноруч?
– Так, є. Перед моєю садибою ви бачили пам’ятник. Його я зробив сам. Будівельники залишили бетонний стовп. Мені допомогли його підняти. Оздобив стовп природними матеріалами, принесеними з лісу для втілення мого задуму.
– Яка назва вашої скульптури?
– Вона без назви.
ДУМКА ЖУРНАЛІСТА
А я б назвав її «Природа і цивілізація». На мою думку, скульптура має дві ідеї.
Перша – цивілізація і природа – це не два протилежні один одному світи, це скоріше один і той самий світ, що виражає себе в двох частинах – цивілізації і природі. Вони складно взаємодіють і впливають один на одного, але жодна з цих частин сьогодні не може проігнорувати іншу.
Друга – це ідея нездоланності природної сили, яку не може підкорити навіть бетон.
– Борисе Івановичу, чи плануєте ви й надалі поповнювати свій музей новими експонатами?
– Так, звісно. Час, звичайно, вносить свої корективи і новизну, проте варто зберегти неперехідні цінності, які виробив народ: шанування роду, поклоніння пам’яті предків, дбайливе ставлення до літніх людей. Усе це неможливе без глибокого знання народних традицій, побуту та звичаїв свого народу.
