Буча. Станція на все життя

Пані Галина Каденко вже вісім років на заслуженому відпочинку, але продовжує жваво цікавитися життям станції Буча, якій віддала майже 30 років праці. Тут таки і живе – зовсім близенько, у колишній відомчій квартирі. Тому вся привокзальна територія постійно у неї під наглядом – і фасад, і тили.

Розповідаючи про свою роботу на станції «Буча», Галина Петрівна хоче розповісти про все і вся. І про чудовий колектив, і про турботу про людей, і особливості нелегкої праці залізничника, і нові часи в країні, і благоустрій прилеглої території. Та й не дивно – адже вона з тієї когорти людей, для яких робота і робоче місце – це справа життя. Була черговою, заступником начальника, головою профкому. Одним словом, людина відповідальна. Тому звикла перейматися інтересами станції. Та й розмова вийшла змістовна і цікава.

Галина Петрівна з особливим хвилюванням згадує урочистості у зв’язку зі святкуванням 100-річного ювілею Бучі, які відбувалися саме на станції. Кольорові світлини тієї події кожен працівник дбайливо зберігає і показує знайомим себе молодим, керівників Київради, високих представників дирекції залізниці і молодого мера Анатолія Федорука.

Інша подія, що запам’яталася – це перший в історії Бучі візит американців, делегації громади Оріндж-Каунті, яка влітку 1988 року приїхала з метою встановлення побратимських стосунків з нашим містом. А на станції з ініціативи начальника та за участі профспілкового комітету був організований урочистий прийом. Гості були дуже задоволені гостинністю, бучанці теж почувалися розчуленими. Настільки, що чергова по станції навіть подарувала одній гості свого фірмового червоного кашкета.

Колектив станції майже до кінця 1980-х років був великим і складався з дуже цікавих людей, до того ще й дружніх. Жили, як одна велика родина – багато спілкувалися між собою, святкували Новий рік, інші події. Багато в цьому завжди сприяє начальник станції Василь Григорович, хороший організатор і турботлива людина. Цього від нього не віднімеш, кажуть працівники, які з готовністю завжди відгукувалися на виклики професії.

Але траплялися і труднощі. Взяти, хоча б, 1986 рік. Тоді на станції Буча було сформовано, відправлено та прийнято понад 30 пасажирських составів з дітьми, яких спасали від радіаційної небезпеки. Станція приймала вантажі і техніку для відправки в уражену зону. У зміну працювали по 3-4 маневрових локомотива Південної залізниці. П’ять молодіжних загонів з Харківської області під керуванням керуючого трестом Харківоблжитлобуд Спіранте В.О. вдень і вночі складували на вантажному дворі станції будівельні матеріали для будівництва житла потерпілим від Чорнобильської катастрофи. Було важко. Та всі працівники, не рахуючись з часом та не жалкуючи сил, віддавалися роботі.

Та повернемося до більш світлих спогадів. Обабіч старовинної споруди вокзалу ще на початку 1960-тих років силами вихованців Бучанського інтернату для сиріт були насаджені рівними рядками тополі зліва і каштани справа. А перед будівлею залізничники висадили запашні липи і сибірські ялини. Були й декоративні клени. З роками дерева розрослися, і дирекція залізниці вирішила частину прибрати, а інші розрідити, щоб не затуляли огляд руху потягів. Зокрема, цього літа були обрізані старі липи, щоб наступної весни знову молодо зазеленіти.

Колектив станції не лише дбає про порядок на залізниці і красу навколишньої території, але й зберігає добру пам’ять про працівників. Тут з 1950-го року ведуть «Книгу пошани», зберігають документальні пам’ятки, які чекають на відкриття в Бучі краєзнавчого музею. (Може, навіть, в історичному приміщенні залізничного вокзалу?)

На залізниці дбають про ветеранів праці; нещодавно, у жовтні, запросили звершити екскурсію в «ретро-потязі» по північному кільцю навколо Києва, привітали концертною програмою, вручили цінні подарунки. Ветеранам нараховують додатковий відсоток до пенсії, діє медичне страхування.
Сьогоднішні працівники залізниці: чергові по станції, переїзду, диспетчери, контролери, складачі поїздів, монтери з ремонту колії, механіки СТБ, зв’язку, комерційні агенти, квиткові касири, працівники контактної мережі, станційні працівники, – знають, що попри всі тимчасові складнощі і негаразди, їхня професія залишається шанованою, потрібною людям та буде престижною й надалі.