» » » Для нашої Незалежності кожен голос – вагомий

Для нашої Незалежності кожен голос – вагомий

Для нашої Незалежності кожен голос – вагомийПісля того як національний прапор замайорів над рідною Бучею, Борис Кас’яненко та його земляки-однодумці приєдналися до десятків тисяч людей, котрі рішуче стояли під стінами Київради, допоки міські депутати не ухвалили рішення підняти нарешті Прапор у столиці. Це сталося 24 липня 1990 року. А через рік – 23 серпня 1991 року народні депутати урочисто внесли в залу засідань Верховної Ради синьо-жовтий Державний Прапор України.

– У чому полягало значення цього акту - підняття Національного Прапору?
– На той час у Верховній Раді переважали комуністи, які перешкоджали розбудові національної держави. Та й як можна було займатися державним будівництвом під старими символами? Тому у ВР була створена опозиційна фракція «Народна Рада» під проводом академіка Ігоря Юхновського. Було прийнято спеціальне рішення про вивішування Національного Прапору, хоча, де-факто, він вже майорів у багатьох містах одразу після розвалу СРСР.

– Борисе Захаровичу, з чого почалася в Бучі боротьба за незалежність?
– Свідомі люди почали об’єднуватися в організацію відразу після аварії на Чорнобильській АЕС, тобто в 1986 році. Саме тоді людям відкрилися очі на злочини московської комуністичної влади. Ми почали протестувати проти антинародної політики, і багатьом у той час відкрилася правда на ті події. Стало зрозумілим, що необхідно боротися. Наша організація виникла в Лісовій Бучі, у середовищі працівників Інституту склопластиків і скломатеріалів. Об’єдналися культурні знаючі люди, які збиралися разом для обговорення всіх наболілих тем. До нас приїжджали діячі науки, культури, політики. Були зустрічі з Левком Лук’яненко, Славою Стецько, Тарасом Чорноволом. Очолював нашу групу Микола Лабунський, на той час головний бухгалтер інституту. До групи серед інших входили: Людмила Забарило, Тетяна Осадча, Леонід Сивоконь, Світлана Куришко, Микола Онопрійчук. Коли у 1989 році було утворено Народний Рух України, ми вирішили створити його осередок у Бучі. Велику організаційну роботу проводив Василь Кравченко, бучанський депутат. Саме він першим у 1990 році вивісив Прапор в Бучі, на 4-ій школі. А ще раніше, з 1977 року, в Бучі діяла Українська Гельсінська Спілка, члени якої збиралися на Склозаводській, на квартирі вчительки Надії Іванівни Левченко.

– В чому проявлялася активність вашої організації?
– Ми ходили на мітинги, що проводилися в Києві. Спочатку було досить напружено – не дозволялося відкрито виставляти прапор, тому кожен тримав його за пазухою. Бувало під час мітингу ми на підтримку виступаючого піднімали жовто-блакитні стяги. Тоді міліція до нас присікувалася, і ми знову ховали ті прапори за пазуху.
А під Київрадою було так. Народна Рада закликала киян зібратися на Хрещатику, коли депутати голосували за синьо-жовтий Прапор. Бучанці теж прийшли на мітинг. На заклик письменника Володимира Яворівського сотні прапорів піднялося вгору, і міліція вже не сміла перешкоджати об’єднаній волі народу. Одна людина може боятися, але об’єднані борці становлять велику силу. З того моменту правоохоронці вже ніколи нас не чіпали. В той день зупинився весь транспорт, бо під Київрадою зібралося понад 50 тисяч людей. Ми вільно ходили по місту з прапорами. Рішення про підняття Прапора залежало від результатів голосування міської ради, в якій ніяк не набиралася більшість голосів. Зрештою, не вистачало лише одного голосу депутата, який не з’явився на засідання. Тому за ним спеціально поїхали за місто і привезли в сесійну залу. Як бачимо, один голос багато важить.
Наша група, як організована сила, також активно займалася місцевими виборами в Бучі.

– Де ви на той час взяли стільки прапорів?
– Прапори були не такі, як зараз. Вони мали дещо примітивний вигляд, бо виготовлялися самотужки з синіх і жовтих клаптів тканини, які зшивались. Були вони також різного розміру і різних відтінків. До того ж, ще не був затверджений еталон Державного Прапору.

– До речі, поділіться вашим ставленням до плутанини в розумінні людей – має бути жовто-блакитний чи синьо-жовтий прапор?
– Споконвіку українці послуговувалися також червоно-чорним прапором. Символізм його кольорів такий: червоний – це божественний вогонь, як уособлення сонця; а чорний – це земля-годувальниця, як уособлення України. Можна пояснити ще й так. Червоно-чорний прапор символізує Бога і Україну. Тлумачення традиційного жовто-блакитного прапору таке. Жовтий колір зверху уособлює життєдайне божественне сонце, яке розташоване над нами; а блакитний колір є уособленням води – річок Дніпра, Дону, Дністра, Дунаю. В давнину люди боготворили Дану, воду. Таке розташування жовтого і голубого кольорів теж символізує Бога і Україну. Цей прапор був у війську Симона Петлюри.
Державний прапор України – синьо-жовтий. Тобто, це синє небо і жовта пшениця. Знову символізм Бога небесного і України, знаної своїми хлібними полями. Одним словом, всі три прапори є суто українськими, і не треба їх розділяти.

– Яке значення має наша Незалежність?
– Це означає, що ніхто нами не командує. Ми господарі на своїй землі, і це головне. Бо, як писав Кобзар, «в своїй хаті, своя правда, і сила, і воля». А господар має господарювати, на те він і господар. Маємо дбати і відповідати за порядок в своєму домі, на своїй вулиці, в своєму місті, країні. Здавна українці не хотіли бути рабами. Сьогодні кожен наш громадянин поступово приходить до усвідомлення цього. Воля проростає в наших серцях.

– Що ви побажаєте всім українцям у 25-ту річницю Незалежності України?
– Щоб ми любили свою землю і працювали для неї. Якщо здоровий – іди воюй. Якщо не можеш воювати – підтримуй країну у якийсь інший спосіб. Допомагай зміцнити Незалежність і здолати агресора, що напав на нас. Неможливо бути патріотом за гроші і заради грошей.
Микола ДЕМ’ЯНОВ 
газета: "Бучанські новини" №32 від 19 серпня 2016 року
День прапора день незалежності Буча
  3
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
"Гостi" не можуть коментувати дану новину.