У планах 32-річного скульптора Арсена Пелюшка – створення пам’ятників для увічнення таких значних історичних постатей, як отаман Орлик, доктор Вітольд Камінський, художник Микола Мурашко. А творчий, так би мовити, розбіг майстра починався на теренах рідної Бучі зі створення казкового персонажа «Дід Дубовик» у Міському парку. Про життя та творчість наша розмова з паном Арсеном.
- Коли ви відчули себе художником?
- Важко одразу сказати. Напевно, ще з дитинства – вибирав з піску грудочки глини і щось ліпив. А перший мій малюнок –Дональд Дак, якого я перемалював з фантика. Тобто, моя пам’ять фіксує події, які відбулися зі мною у віці 4-5 років. Чотирнадцятилітнім я виліпив на подвір’ї школи №4 зі снігу двометрову фігуру Діда Мороза. Багато хто в Бучі пам’ятає це. Фігура вийшла гарна, хоч сніг погано ліпився.
Ще пам’ятаю, як малим я сильно обпікся кропивою, яку батьки загадали нажати серпом. Її багато тоді росло в кінці городу, і нею годували свиней. Кропива «кусалася», і це мене дратувало. Тож, я вирішив: раз вона мене жалить, то я заповзявся всю її зжати. Цілу годину я нищив пекучого ворога, аж поки від заростів не залишилися сама лише стерня. Та вночі я не міг заснути, бо все моє тіло пекло. Але, в результаті, я намалював голову собаки. Причому, досить пристойно. Відтоді малював невпинно.
- Це був спосіб щось собі довести?
- Скоріше за все, прагнення побороти в собі страх. Кропива жалила, і це було неприємно. А, може, це був один з експериментів, до яких іноді вдаються малі діти.
- Дуже нагадує козацькі випробування…
- Серед моїх предків були козаки. Їхнє прізвище писалося через дефіс Пелюшок-Пелюшко, і вони з покоління в покоління були травниками. Мене завжди цікавила історія мого роду, тим більше що бабця завжди багато про це переповідала своїм семи онукам, моїм братикам і сестричкам. Розповідала вона багато і цікаво.
![]()
![]()
![]()
![]()
- Як же звали цю «Аріну Родіонівну»?
- Моя бабуся Ляля – Олена Михайлівна Пелюшок – замолоду жила поруч із садибою Булгакових і товаришувала з Анульою, донькою відомого лікаря Камінського. Анулю спіткала лиха доля, і вона вкоротила собі віку через нещасне кохання. А інша донька лікаря, Марія, до 17-ти років навчала мою бабусю польської та німецької мов. Потім бабця стала вчителем молодших класів в нинішній 1-й школі, а також керувала гуртком художньої творчості.
Мій характер ліпився звідусіль потроху. Багато дали мені мої батьки. Мама добре малювала, іноді навіть робила за мене малюнки, коли я не встигав. І в неї краще виходило, ніж у мене. Малював також і тато. Обидва свого часу мріяли стати художниками, та не склалося. Малювали також їхні батьки, мій дід і моя бабця. Тож їхня мрія реалізувалася в мені, коли я потрапив до Академії мистецтв і став професіоналом.
- Де різниця між професіоналом та митцем?
- В принципі, митець і є професіоналом. У митця з’являється певне бажання, певна думка, і він хоче професійно передати це в матеріалі.
- Звідки з’явилося бажання зробити творчість справою життя?
- Сталося так, що після навчання у нашій 4-й школі я продовжив навчання у 6-му класі Київської художньої середньої школи. Почалося доволі самостійне життя – спочатку я жив на квартирі у Києві, а потім їздив додому, в Бучу. Художня школа мене вразила передусім своєю спокійною атмосферою – не треба було відстоювати себе у бійках, бо всі були дружніми між собою. Серед учнів було багато індивідуальностей, були й диваки. Відтоді на все життя залишилося багато товаришів.
- Ваш улюблений матеріал?
- Камінь. Моя душа тяжіє більше до каменю. Я його колю, тешу, ріжу «болгаркою». Видобуваю з нього образ. Працюю також з іншими матеріалами, наприклад, бронзою. Ескізи до робіт роблю сам – вони є результатом «домовленості» між головою і рукою. Буває й так, що вони не можуть між собою домовитися, і робота не клеїться. У такому разі краще піти прогулятися.
- Розкажіть, будь ласка, про те, як створювалася фігура Діда Дубовика.
Це була імпровізація. Тоді, 2011 року, на пленері в Міському парку проводився симпозіум скульпторів. Треба було за ніч придумати ескіз роботи на тему «Лісова пісня». Кожен з 12 скульпторів вибирав собі кам’яну брилу для роботи. Я обрав карпатський мармур. В процесі роботи сталася прикрість – через внутрішню порожнину відколовся уламок саме проти носа. Тому довелося трохи «утопити» обличчя Діда Дубовика.
- Що вам особисто дає той факт, що ви, людина, яка тут народилася і живе, створили для Бучі скульптуру, якою милуються тисячі відвідувачів парку і біля якої поети читають свої вірші?
- Мені це дає велику наснагу на творчість. Хочеться творити ще більше. Буча має багато парків і скверів, з’являються ще нові. Хотілося б прикрашати ці зелені зони художніми образами або абстрактною пластикою. Коли скульптурні твори гарно вписуються в середовище, це додає краси. Наприклад, в центральній частині міста «проситься» жіноча фігура з музичним інструментом у скверику, ліворуч пам’ятника Шевченку. Важливо скульптуру прив’язувати до місцевості або споруди.
- Чи були ще інші скульптурні задуми для Бучі?
- Ще коли я був студентом, у громадськості з’явилася ідея встановити біля вокзалу пам’ятник отаману Орлику (Федору Артеменку). Цікава особистість цього молодого жвавого та ще й ідейного повстанця! Навіть затверджено ескіз, вже створено макет, але проект ще й досі залишається нереалізований. Можливо, через великий кошторис, адже йдеться про бронзу. Проте я сподіваюся колись поставити цей пам’ятник. Дуже хочеться займатися творчими проектами.
- Яка у вас мрія?
- Хочу мати майстерню в Бучі, щоб працювати стабільно в рідному місті. Також хочу мати можливість вільної творчості.
Наступного тижня у Арсена Георгійовича день народження, тож побажаємо йому втілення всіх його мрій та ще й більше!
- Коли ви відчули себе художником?
- Важко одразу сказати. Напевно, ще з дитинства – вибирав з піску грудочки глини і щось ліпив. А перший мій малюнок –Дональд Дак, якого я перемалював з фантика. Тобто, моя пам’ять фіксує події, які відбулися зі мною у віці 4-5 років. Чотирнадцятилітнім я виліпив на подвір’ї школи №4 зі снігу двометрову фігуру Діда Мороза. Багато хто в Бучі пам’ятає це. Фігура вийшла гарна, хоч сніг погано ліпився.
Ще пам’ятаю, як малим я сильно обпікся кропивою, яку батьки загадали нажати серпом. Її багато тоді росло в кінці городу, і нею годували свиней. Кропива «кусалася», і це мене дратувало. Тож, я вирішив: раз вона мене жалить, то я заповзявся всю її зжати. Цілу годину я нищив пекучого ворога, аж поки від заростів не залишилися сама лише стерня. Та вночі я не міг заснути, бо все моє тіло пекло. Але, в результаті, я намалював голову собаки. Причому, досить пристойно. Відтоді малював невпинно.
- Це був спосіб щось собі довести?
- Скоріше за все, прагнення побороти в собі страх. Кропива жалила, і це було неприємно. А, може, це був один з експериментів, до яких іноді вдаються малі діти.
- Дуже нагадує козацькі випробування…
- Серед моїх предків були козаки. Їхнє прізвище писалося через дефіс Пелюшок-Пелюшко, і вони з покоління в покоління були травниками. Мене завжди цікавила історія мого роду, тим більше що бабця завжди багато про це переповідала своїм семи онукам, моїм братикам і сестричкам. Розповідала вона багато і цікаво.
- Як же звали цю «Аріну Родіонівну»?
- Моя бабуся Ляля – Олена Михайлівна Пелюшок – замолоду жила поруч із садибою Булгакових і товаришувала з Анульою, донькою відомого лікаря Камінського. Анулю спіткала лиха доля, і вона вкоротила собі віку через нещасне кохання. А інша донька лікаря, Марія, до 17-ти років навчала мою бабусю польської та німецької мов. Потім бабця стала вчителем молодших класів в нинішній 1-й школі, а також керувала гуртком художньої творчості.
Мій характер ліпився звідусіль потроху. Багато дали мені мої батьки. Мама добре малювала, іноді навіть робила за мене малюнки, коли я не встигав. І в неї краще виходило, ніж у мене. Малював також і тато. Обидва свого часу мріяли стати художниками, та не склалося. Малювали також їхні батьки, мій дід і моя бабця. Тож їхня мрія реалізувалася в мені, коли я потрапив до Академії мистецтв і став професіоналом.
- Де різниця між професіоналом та митцем?
- В принципі, митець і є професіоналом. У митця з’являється певне бажання, певна думка, і він хоче професійно передати це в матеріалі.
- Звідки з’явилося бажання зробити творчість справою життя?
- Сталося так, що після навчання у нашій 4-й школі я продовжив навчання у 6-му класі Київської художньої середньої школи. Почалося доволі самостійне життя – спочатку я жив на квартирі у Києві, а потім їздив додому, в Бучу. Художня школа мене вразила передусім своєю спокійною атмосферою – не треба було відстоювати себе у бійках, бо всі були дружніми між собою. Серед учнів було багато індивідуальностей, були й диваки. Відтоді на все життя залишилося багато товаришів.
- Ваш улюблений матеріал?
- Камінь. Моя душа тяжіє більше до каменю. Я його колю, тешу, ріжу «болгаркою». Видобуваю з нього образ. Працюю також з іншими матеріалами, наприклад, бронзою. Ескізи до робіт роблю сам – вони є результатом «домовленості» між головою і рукою. Буває й так, що вони не можуть між собою домовитися, і робота не клеїться. У такому разі краще піти прогулятися.
- Розкажіть, будь ласка, про те, як створювалася фігура Діда Дубовика.
Це була імпровізація. Тоді, 2011 року, на пленері в Міському парку проводився симпозіум скульпторів. Треба було за ніч придумати ескіз роботи на тему «Лісова пісня». Кожен з 12 скульпторів вибирав собі кам’яну брилу для роботи. Я обрав карпатський мармур. В процесі роботи сталася прикрість – через внутрішню порожнину відколовся уламок саме проти носа. Тому довелося трохи «утопити» обличчя Діда Дубовика.
- Що вам особисто дає той факт, що ви, людина, яка тут народилася і живе, створили для Бучі скульптуру, якою милуються тисячі відвідувачів парку і біля якої поети читають свої вірші?
- Мені це дає велику наснагу на творчість. Хочеться творити ще більше. Буча має багато парків і скверів, з’являються ще нові. Хотілося б прикрашати ці зелені зони художніми образами або абстрактною пластикою. Коли скульптурні твори гарно вписуються в середовище, це додає краси. Наприклад, в центральній частині міста «проситься» жіноча фігура з музичним інструментом у скверику, ліворуч пам’ятника Шевченку. Важливо скульптуру прив’язувати до місцевості або споруди.
- Чи були ще інші скульптурні задуми для Бучі?
- Ще коли я був студентом, у громадськості з’явилася ідея встановити біля вокзалу пам’ятник отаману Орлику (Федору Артеменку). Цікава особистість цього молодого жвавого та ще й ідейного повстанця! Навіть затверджено ескіз, вже створено макет, але проект ще й досі залишається нереалізований. Можливо, через великий кошторис, адже йдеться про бронзу. Проте я сподіваюся колись поставити цей пам’ятник. Дуже хочеться займатися творчими проектами.
- Яка у вас мрія?
- Хочу мати майстерню в Бучі, щоб працювати стабільно в рідному місті. Також хочу мати можливість вільної творчості.
Наступного тижня у Арсена Георгійовича день народження, тож побажаємо йому втілення всіх його мрій та ще й більше!
