Про синяківську сім’ю Кухаренків по телефону повідомила мені секретар сільської ради Віра Боголій. Знаю, ця людина так собі, знічев’я, запрошувати не буде. Та все ж не витримав і попросив Віру Олександрівну хоч трохи пролити світло на «таємницю» цієї сім’ї.- Ніякої «таємниці» немає, це просто «бомба»,- сміючись відповідає та. – Наші шановані земляки Лідія та Іван Кухаренки на Великдень цьогоріч відзначатимуть 60-річчя весілля.
Як терміново добратися в Синяк можливості не знаходжу, тож вимушено дзвоню своєму молодому приятелю Дмитру Гапченку, мовляв, так і так, потрібно негайно потрапити сьогодні в одне з чарівних сіл Бучанської об’єднаної громади. Без умовлянь Дмитро Олександрович відразу погодився редакції «підставити плече». В обідню перерву ми вже були біля сільської ради. Віра Олександрівна в термінових справах десь відлучилась, тож на нас уже чекав сільський голова Павло Єрига. Я про це так щиро розповідаю лише тому, щоб усі знали, як ми дружньо і швидко в нашій об’єднаній громаді вирішуємо питання не лише державної ваги, а й, скажімо, побутові.
І ось ми вже біля будинку Кухаренків. Павло Іванович тихенько прочиняє хвіртку до подвір’я ювілярів. Стукає в двері ганку. До нас виходить Лідія Дмитрівна у явно святковому вбранні і з усмішкою на вустах чемно вітається. Не потрібно багато слів, щоб зрозуміти, що ця сивочола жінка рада нас бачити.- Зараз дідусь,- ніяковіло мовила вона,- приодягнеться і також вийде до вас.
Аж ось на порозі з’являється й Іван Григорович. Вітаючись з нами, він до кожного уважно придивляється своїми голубими, як небо, та трішки побляклими очима, бо видно людина уже не добачає. Розговорилися. Здебільшого мова йшла про минуле подружжя Кухаренків.
Біографія в них типова, як для всіх, хто горбатився в колгоспі лише за кляті трудодні. Особливо тяжкі були повоєнні роки. Босе дитинство, давучі черги за хлібом та й з одягом і взуттям були одні проблеми. Потім була постійно виснажлива робота на колгоспних ланах і фермах. Ким вони тільки не працювали.
Правда, Іван Григорович після закінчення в 1957 році ремісничого училища отримав професію червонодеревника. Працював на Черкаському судноремонтному заводі столярем. Виготовляв для суден різні шафи, ліжка та кушетки. Потім, як у всіх: армія, рідне село, несподівана палка любов, будівництво житла. Двічі навідувався до молодої подружньої сім’ї лелека і кожен раз приносив їм чудових синів – Віктора та Володимира.Буваючи в Синяку, невільно помічаю, як воно міняється, причому в кращу сторону. Не курні хати, а справжні тобі особняки в убранстві опоряджувальних матеріалів нового покоління. Але мене особливо ваблять старі будівлі, як от хата Кухаренків. Вони, як правило, візерунково оббиті вагонкою, красивою мережевою лиштвою та багато ще якими витворами мистецтва. І все це Іван Григорович зробив власними руками. Що цікаво, його роботи можна побачити й на інших будинках його односельців.
Приємно бачити, наскільки ефективно виглядає будинок Кухаренків, який підтримується в охайному вигляді турботливими руками його господарів. Тут на кожному кроці натхнення і творчий замисел цих сивочолих людей, що роблять місце проживання затишним і красивим. Ретельно доглянута й прибудинкова територія. Праворуч від порога буйно квітнуть тюльпани, уже відпочивають після цвітіння горді нарциси, а ще радуватимуть багатьма фарбами квіти піонів, флокс, ірисів та троянд.В городі ось-ось зацвіте полуниця, уже готові до споживання пера цибулі й часнику. Кілька соток гоподарі засадили картоплею, посіяли моркву, столовий буряк, петрушку і кріп. Готові грядки під посадку помідорів і солодкого перцю, капусти і редьки. Рясно цвітуть яблуні і груші, сливи і вишні. Звичайно, Іван Григорович і Лідія Дмитрівна уже не можуть все це підтримувати в такому порядку, як було колись. Тепер їм постійно допомагають сини і невістки, а ще шість внуків та десять правнуків.
У Синяку про Лідію та Івана Кухаренків ніхто поганого слова не скаже. В сільській раді з повагою розповідали не тільки про винуватців ювілейного торжества, а й про молодших членів родини. І вчились непогано, і працьовиті та сумлінні, і чемні. А що вже дружні – одне за одного горою стоять. До всякої роботи звичні і ніколи її не цураються. І в цьому також найбільша заслуга Лідії Дмитрівни та Івана Григоровича, які в ці Великодні свята відзначатимуть шестидесятиріччя свого подружнього життя.
У хаті цього сімейства багато меблів виготовлених власноруч дідом Іваном. Зокрема, стоїть у вітальні великий стіл, а навколо нього стільці. Дідусь і бабуся мріють, що на перший день Пасхи за ним зберуться всі сини і невістки, внуки і правнуки, а ще близькі родичі та сусіди. Нам же залишається лише побажати, щоб їхні мрії обов’язково здійснились.Фото: Дмитро ГАПЧЕНКО
