Минулого тижня командир 25-го батальйону «Київська Русь» підполковник Євген Лавров разом із старшим групи Олександром Чикаловим відвідав штаб Громадської організації «Бучанська варта», де ми змогли з ним поспілкуватися.
– Євген Олександрович, розкажіть, будь ласка, про мету вашого нинішнього приїзду в Бучу?
– Мета одна: побачитися з моїми товаришами з «Бучанської варти», які дуже допомагають нашому батальйону. Зараз, наприклад, вони опікуються ремонтом нашої «санітарки», реанімаційного автомобіля. Ця машина є предметом нашої великої турботи, бо вона у нас така одна. Наш батальйон зараз стоїть на передньому краю і веде бойові дії, тому реанімобіль дуже потрібний. Він «фізично» дуже зносився. Подарована волонтерами восени 2014 року, машина пройшла Дебальцеве, воювала в Попасній, а зараз… Одним словом, це наша «бойова подруга». Та й медики люблять її використовувати, бо вона обладнана розеткою для 220 вольт. І це дуже важливо…
– Наскільки добре ви почуваєте себе в нашому місті?
– Дуже добре. Я сам родом із Коцюбинського і в дитинстві приїжджав у Бучу для занять в спортивній секції з боротьби, яка функціонувала при школі-інтернаті. (Олександр Чикалов додає, що він взагалі місцевий, бучанець.)
![Наш дім починається на кордоні]()
– Просимо вас поділитися, наскільки це можливо, інформацією про ситуацію на фронті.
– Можу розповісти тільки про ділянку фронту, на якій ми стоїмо. На сьогодні це не найбільш напружена точка, хоча й не даємо сепаратистам розгорнутися. За останніх два тижні затримали сім фур із контрабандою. Взяли в полон двох місцевих шпигунів, які передавали інформацію ДНРівцям. Один намагався підпалити нашу техніку, а другий переписував графік руху наших патрульних машин.
– Тобто, місцеві жителі виступають у ролі шпигунів?
– Не зовсім так. Проти нашого батальйону стоять три опорних пункти. В одному - так звані ополченці, яких набирають звідусіль, а не тільки з місцевих жителів. В двох інших – регулярна російська армія. Виходить, що на дві третини ми протистоїмо регулярним військовим формуванням іншої країни.
– Ваша оцінка наслідків переговорних процесів?
– З одного боку, порівняно з Дебальцевим, зараз стріляють менше. То був найтяжчий період для нашого батальйону, тому до кінця війни будемо все порівнювати з Дебальцевим. Але, з іншого боку, противник стріляє з важкого озброєння. Буквально три дні тому ворог вів обстріл із крупного калібру, 152 мм. Викликає подив, чому представники ОБСЄ та Міжнародного Червоного Хреста нічого цього не помічають. Маємо підстави вважати їх розвідниками з іншої сторони, тим більше що ОБСЄ на 70% укомплектована офіцерами регулярної російської армії, проти якої ми воюємо. Нонсенс!..
– Що можна зауважити стосовно місцевого населення?
– Буває так, що на тій самій вулиці одні нас радо приймають, дають воду, приносять яблука. А інші, їхні сусіди, клянуть. Тобто, можна сказати, що ситуація «п’ятдесят-на-п’ятдесят», а погляди місцевих стали радикальними – чітко за Україну або чітко за ДНР. Ті, що за ДНР, відкрито ненавидять «вашу Україну» і хочуть, щоб їх забрали в Росію.
– Як ви ставитеся до ідеї автономії Донбасу?
– В 2014-му році я, будучи вже на пенсії та маючи проблеми зі здоров’ям, наполіг на тому, щоб повернутися в армію. На той час ідею автономності я не сприймав взагалі. Зараз, побачивши величезну розруху і катастрофічний стан того регіону, я розумію, наскільки важко Україні буде відновлювати всю понівечену інфраструктуру. І виникають сумніви, чи дійсно нам треба Донбас. Дуже шкода хороших людей, які живуть з того боку. Їх багато. Маю добрих знайомих у Дебальцевому, інших містах. До війни я працював начальником охорони військового заводу в Луганській області. До речі, мені довелося з Дебальцевого корегувати артвогонь по цьому підприємству, яке виготовляє ракети для установок «Град», якими стріляли по нам. Власними руками знищував склади озброєнь, які раніше охороняв.
– Якою ви бачите гуманітарну ситуацію на Донбасі?
- Більшість із семи мільйонів населення Донбасу залишається вдома – хто на українській території, хто на підконтрольній сепаратистам. Більше того, частина підприємців, навіть проживаючи в Києві, продовжує вести бізнес на тій стороні. Люди вклали гроші, і їм жаль кидати свою справу.
Складність у тому, що вони там платять податки. Ця війна все більше і більше набуває характеру економічної. Парадоксально, але ми зараз почали здійснювати соціальні виплати людям, які на сепаратистських мітингах кричали: «Путин, прийди!» Розповідають, що тамтешні пенсіонери хитрують, щоб отримувати дві пенсії – одну українську, а другу російську. Особисто я не готовий сприйняти те, що з наших податків будуть годувати цих людей. Але робітники працюють практично за продукти і отримують п’ятсот гривень в тиждень.
Парадоксально й те, що залізничники на нашій стороні отримують зарплату з Горлівки, бо там розташоване управління доріг. А залізничникам у Дебальцевому і Краматорську зарплата перераховується на картку з України. Тобто, повна мішанина. Хочеться нарешті побачити, що саме українських уряд збирається робити з цією територією. Що стосується армії, то ми готові за десять днів відновити територіальну цілісність України і зайняти позиції на наших кордонах. Це за умови, що Росія припинить постачання на Донбас зброї та боєприпасів.
– Тобто, ситуація викликає змішані почуття, так?
– Одне я знаю точно: цю територію у жодному разі не можна здавати. Тому що артилерія, яка зараз обстрілює Зайцеве, буде цілитися на Ірпінь і Бучу. Скільки зможу, буду служити в армії, щоб по моїй домівці не стріляли ракетами. Не хочу побачити в Бучі те, що ми бачили в Слов’янську і Зайцевому. Там, як і в Дебальцевому, російська артилерія просто накривала місто з метою залякування мирних мешканців, вбиваючи неповинних людей. На трофейних мінометах ми не побачили прицілів, тому що метою агресора було знищення міста.
– Розкажіть про вашу взаємодію з бучанськими волонтерами.
– Наша взаємодія дуже чітка. Ми отримуємо допомогу, документально обліковуємо і розподіляємо її. Так було з самого початку, навіть в 2014 році, коли волонтерська допомога в цілому здійснювалася досить хаотично. Взагалі, якби не волонтерська допомога, ми б харчувалися тільки кашею, бо постачання армії було вкрай поганим. Також хочу нагадати, що у цій війні народ і армія дійсно повинні бути єдиними, щоб не допустити поширення російської агресії далі. Ми не воюємо, щоб звільнити Донбас. Ми воюємо, щоб агресор не стріляв у наш дім. Точно так само, всі, хто пече пиріжки чи збирає допомогу для армії, є учасником нашої спільної боротьби.
Користуючись нагодою, хочу від імені командування та особового складу 25-го батальйону «Київська Русь» висловити подяку Громадському об’єднанню «Бучанська варта» і всім нашим землякам за допомогу і підтримку нашого військового підрозділу, який зараз стоїть на передовому краю. І газеті «Бучанські новини» - за те, що ваші журналісти регулярно пишуть про бойові дії та про учасників АТО…
– Євген Олександрович, розкажіть, будь ласка, про мету вашого нинішнього приїзду в Бучу?
– Мета одна: побачитися з моїми товаришами з «Бучанської варти», які дуже допомагають нашому батальйону. Зараз, наприклад, вони опікуються ремонтом нашої «санітарки», реанімаційного автомобіля. Ця машина є предметом нашої великої турботи, бо вона у нас така одна. Наш батальйон зараз стоїть на передньому краю і веде бойові дії, тому реанімобіль дуже потрібний. Він «фізично» дуже зносився. Подарована волонтерами восени 2014 року, машина пройшла Дебальцеве, воювала в Попасній, а зараз… Одним словом, це наша «бойова подруга». Та й медики люблять її використовувати, бо вона обладнана розеткою для 220 вольт. І це дуже важливо…
Ми готові за десять днів відновити територіальну цілісність України і зайняти позиції на наших кордонах.
– Наскільки добре ви почуваєте себе в нашому місті?
– Дуже добре. Я сам родом із Коцюбинського і в дитинстві приїжджав у Бучу для занять в спортивній секції з боротьби, яка функціонувала при школі-інтернаті. (Олександр Чикалов додає, що він взагалі місцевий, бучанець.)
– Просимо вас поділитися, наскільки це можливо, інформацією про ситуацію на фронті.
– Можу розповісти тільки про ділянку фронту, на якій ми стоїмо. На сьогодні це не найбільш напружена точка, хоча й не даємо сепаратистам розгорнутися. За останніх два тижні затримали сім фур із контрабандою. Взяли в полон двох місцевих шпигунів, які передавали інформацію ДНРівцям. Один намагався підпалити нашу техніку, а другий переписував графік руху наших патрульних машин.
– Тобто, місцеві жителі виступають у ролі шпигунів?
– Не зовсім так. Проти нашого батальйону стоять три опорних пункти. В одному - так звані ополченці, яких набирають звідусіль, а не тільки з місцевих жителів. В двох інших – регулярна російська армія. Виходить, що на дві третини ми протистоїмо регулярним військовим формуванням іншої країни.
– Ваша оцінка наслідків переговорних процесів?
– З одного боку, порівняно з Дебальцевим, зараз стріляють менше. То був найтяжчий період для нашого батальйону, тому до кінця війни будемо все порівнювати з Дебальцевим. Але, з іншого боку, противник стріляє з важкого озброєння. Буквально три дні тому ворог вів обстріл із крупного калібру, 152 мм. Викликає подив, чому представники ОБСЄ та Міжнародного Червоного Хреста нічого цього не помічають. Маємо підстави вважати їх розвідниками з іншої сторони, тим більше що ОБСЄ на 70% укомплектована офіцерами регулярної російської армії, проти якої ми воюємо. Нонсенс!..
– Що можна зауважити стосовно місцевого населення?
– Буває так, що на тій самій вулиці одні нас радо приймають, дають воду, приносять яблука. А інші, їхні сусіди, клянуть. Тобто, можна сказати, що ситуація «п’ятдесят-на-п’ятдесят», а погляди місцевих стали радикальними – чітко за Україну або чітко за ДНР. Ті, що за ДНР, відкрито ненавидять «вашу Україну» і хочуть, щоб їх забрали в Росію.
– Як ви ставитеся до ідеї автономії Донбасу?
– В 2014-му році я, будучи вже на пенсії та маючи проблеми зі здоров’ям, наполіг на тому, щоб повернутися в армію. На той час ідею автономності я не сприймав взагалі. Зараз, побачивши величезну розруху і катастрофічний стан того регіону, я розумію, наскільки важко Україні буде відновлювати всю понівечену інфраструктуру. І виникають сумніви, чи дійсно нам треба Донбас. Дуже шкода хороших людей, які живуть з того боку. Їх багато. Маю добрих знайомих у Дебальцевому, інших містах. До війни я працював начальником охорони військового заводу в Луганській області. До речі, мені довелося з Дебальцевого корегувати артвогонь по цьому підприємству, яке виготовляє ракети для установок «Град», якими стріляли по нам. Власними руками знищував склади озброєнь, які раніше охороняв.
– Якою ви бачите гуманітарну ситуацію на Донбасі?
- Більшість із семи мільйонів населення Донбасу залишається вдома – хто на українській території, хто на підконтрольній сепаратистам. Більше того, частина підприємців, навіть проживаючи в Києві, продовжує вести бізнес на тій стороні. Люди вклали гроші, і їм жаль кидати свою справу.
Складність у тому, що вони там платять податки. Ця війна все більше і більше набуває характеру економічної. Парадоксально, але ми зараз почали здійснювати соціальні виплати людям, які на сепаратистських мітингах кричали: «Путин, прийди!» Розповідають, що тамтешні пенсіонери хитрують, щоб отримувати дві пенсії – одну українську, а другу російську. Особисто я не готовий сприйняти те, що з наших податків будуть годувати цих людей. Але робітники працюють практично за продукти і отримують п’ятсот гривень в тиждень.
Парадоксально й те, що залізничники на нашій стороні отримують зарплату з Горлівки, бо там розташоване управління доріг. А залізничникам у Дебальцевому і Краматорську зарплата перераховується на картку з України. Тобто, повна мішанина. Хочеться нарешті побачити, що саме українських уряд збирається робити з цією територією. Що стосується армії, то ми готові за десять днів відновити територіальну цілісність України і зайняти позиції на наших кордонах. Це за умови, що Росія припинить постачання на Донбас зброї та боєприпасів.
– Тобто, ситуація викликає змішані почуття, так?
– Одне я знаю точно: цю територію у жодному разі не можна здавати. Тому що артилерія, яка зараз обстрілює Зайцеве, буде цілитися на Ірпінь і Бучу. Скільки зможу, буду служити в армії, щоб по моїй домівці не стріляли ракетами. Не хочу побачити в Бучі те, що ми бачили в Слов’янську і Зайцевому. Там, як і в Дебальцевому, російська артилерія просто накривала місто з метою залякування мирних мешканців, вбиваючи неповинних людей. На трофейних мінометах ми не побачили прицілів, тому що метою агресора було знищення міста.
– Розкажіть про вашу взаємодію з бучанськими волонтерами.
– Наша взаємодія дуже чітка. Ми отримуємо допомогу, документально обліковуємо і розподіляємо її. Так було з самого початку, навіть в 2014 році, коли волонтерська допомога в цілому здійснювалася досить хаотично. Взагалі, якби не волонтерська допомога, ми б харчувалися тільки кашею, бо постачання армії було вкрай поганим. Також хочу нагадати, що у цій війні народ і армія дійсно повинні бути єдиними, щоб не допустити поширення російської агресії далі. Ми не воюємо, щоб звільнити Донбас. Ми воюємо, щоб агресор не стріляв у наш дім. Точно так само, всі, хто пече пиріжки чи збирає допомогу для армії, є учасником нашої спільної боротьби.
Користуючись нагодою, хочу від імені командування та особового складу 25-го батальйону «Київська Русь» висловити подяку Громадському об’єднанню «Бучанська варта» і всім нашим землякам за допомогу і підтримку нашого військового підрозділу, який зараз стоїть на передовому краю. І газеті «Бучанські новини» - за те, що ваші журналісти регулярно пишуть про бойові дії та про учасників АТО…
