15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав, та річниця виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан.
При його безпосередньому сприянні, рік тому, саме 15 лютого, вийшов у світ збірник Афганці приірпіння «Воїни інтернаціоналісти проти війни».
![]()
З Костянтином Кукушкіним я був знайомий з дитинства, часто зустрічалися як суперники на футбольному полі. Потім тривалий час не бачилися. А зустрілися випадково через нашого спільного знайомого Героя України №1, льотчика випробувача Олександра Васильовича Галуненка. На той час Костянтин шукав журналіста, який зміг би працювати над збіркою воїнів афганців, а приурочена вона повинна бути пом’яті воїнів інтернаціоналістів Олександра Давидчука і Миколи Личака, які загинули під час війни на сході. О. Галуненко і порадив Кукушкіну автора цих рядків. І ми з Костянтином знову зустрілися як старі добрі знайомі. Наче і не було років розлуки. Ми з головою поринили у цей проект. Роки над Кос-тянтином не владні, не дивлячись на свій вік він залишився людиною, емоційною, мобільною, енергійною, який за своїм покликанням лідер у колективі, і за що його особливо цінують люди: він не з тих, хто буде кривити душею, завжди каже правду в обличчя, до того ж Костянтин Миколайович цікавий співрозмовник.
Кореспондент попросив свого співрозмовника оцінити необхідність введення радянських військ до Афганістану в 1979-1989 р.р. з погляду сьо-годення, і, звичайно цікаво було дізнатися про точку зору афганців про сьогоднішні події на сході України..
Склалося так, - розповідає Костянтин, що я вчився в школі-інтернат. Цей перший життєвий досвід допоміг мені по життю, в першу чергу в той час, коли довелося служити в армії.
Я був вихований так, що потрібно було захищати не тільки територію своєї Батьківщини, але і її інтереси. Служба в армії – священний обов'язок. Також як і військовий обов'язок, і, звичайно, інтернаціональний обо-в'язок. Цим і користувалася держава. Ми були вісімнадцяти-двадцятирічні молодики. В душі вирували максималізм, романтика, абсолютна безстрашність, певного роду показуха перед своїми ровесника-ми. Перші вісім місяців армії я служив під Ленінградом, в Павловському гарнізоні. Потім з трьох полків цього гарнізону сформували артилерійську батарею – 72 особи. Дуже довго командири говорили нам, що ні в якій Афганістан ми не поїдемо. А солдатська пошта нам доносила інформацію про зворотне. А коли перед трапом літака, нам сказали, що ми летимо маршрутом Ленінград – Баку – Ашхабад, все стало на свої місця. У якійсь мірі я відчував емоційний підйом від думки, що потраплю в гарячу точку. Далі – війна... Пам'ятаю перший бій, навкруги стрілянина, запах пороху, рикошети трассерів, осколки каменів. Від страху щиколотки тряслися. А потім звикаєш, як звикаєш до всього.
Додому, звичайно, хотілося. Тому що вже накопичилася певна втома. Умови проживання, побуту, умови війни. За час служби написав близько 300 листів додому, це, вважай, майже кожних два дні.
Демобілізувався у травні 1981 року. В той час ніяких державних пільг не було. Ніхто про них і не думав. Зараз багато говорять про психологічну реабілітацію, щодо соціальної, професійної адаптації військовослужбов-ців. У радянські часи про це навіть не згадували. Може бути, тому багато афганців і спивалися, і наркотиками займалися, був і кримінал. Держава звернула увагу на проблеми афганців тільки в 1983 році, коли вийшла постанова Ради Міністрів СРСР про пільги. До цього загиблих навіть хо-вали тихо. Серед бучанців є загиблі на афганській війні, це Дмитро Гри-горов та Юрій Олійник. На їх похоронах були присутні «кегебісти», які навіть забороняли фотографувати. Забирали фотоапарати, засвічували плівки. Як ніби тієї війни і не було. І лише коли пішов внутрішній протест батьків хлопців, які воювали, сімей загиблих, держава задумалася.
Якби я знав майбутнє, знав, що країни, за інтереси якою я воюю, скоро не стане, що загине так багато хлопців, я б все одно не зміг засудити свою присутність на тій війні. Я виконував свій обов'язок, виконував з честю. Але, знаючи про те, що це все політичні ігри, і мене, як пішака, ви-користовують у цих іграх, мабуть, воювати не пішов би.
Війна це не правильно, тому що гинуть люди. Будь-які інтереси та питання, які ставлять між собою воюючі сторони, можна вирішити дипломати-чним шляхом. І все одно, в силу якихось обставин війни розв'язуються. Але будь-яка війна, зрештою, закінчується і настає мир.
Якщо порівнювати війну в Афганістані з війною, яка зараз відбувається в Україні, і поставити себе на місце радянського солдата того часу, ми ро-зуміємо, що радянський солдат увійшов до Афганістану з обов'язку при-сяги, з обов'язку військової служби, з обов'язку перед своєю великою батьківщиною – Радянським Союзом. Радянський солдат не міг відійти ні на крок від присяги. Багато йшли на війну і чесно виконали свій військовий обов'язок. Але якщо уявити себе на боці громадян Афганістану, а саме з боку моджахедів, душманів, які не чекали ніякої військової допомоги, то їх роль, по-моєму, була в тому, щоб відстоювати геополітичні інтереси, інтереси своїх покровителів. Якби не радянська армія, то там були б війська Сполучених Штатів або Китаю.
Люди ж цивільні, які не воювали з шураві, в якійсь мірі навіть приймали допомогу. Цивільне населення ставилося спокійно, лояльно до нашим солдатам. Хоча, можливо, це було і оманлива думка, тому що, тут він йде в чалмі, руки за спиною, вітається, а коли машина проїжджає, стріляє людям в спину. Було і таке.
А наша війна тому і наша, що саме на нашу територію прийшли ці люди зі зброєю. З нашого боку це війна справедлива, вітчизняна, тому що люди воюють з точки зору свого внутрішнього патріотизму, за свою землю, за свій народ. Вважаю, що конфлікт, який розгорівся на Донбасі, планувався давно, ще після розвалу Союзу, коли Україна стала незалежною, що, зрозуміло не входило в геополітичні інтереси Росії, яка всіляко підт-римувала розбрат в Україні. А українській владі потрібно було проводити незалежну нормальну гуманітарну політику в державі. Ми різні – на Сході, на Заході, в Криму, різні історії, різні герої, різні кумири, різні мови. Але територія у нас одна, ми визнані у світі, у нас суверенна держава. Українській владі потрібно було проводити політику об'єднання, поваги до різних історичних подій, різних героїв, один до одного. А у нас все було навпаки. Політикам були потрібні лише влада і гроші.
Вважаю, що для того, щоб не було війни, треба просто бути нормальни-ми адекватними людьми. Будь-які суперечності треба вирішувати мирним шляхом, домовлятися. Не потрібно брати зброю в руки. Треба творити, а не руйнувати.
Але за Україну буду битися. Я народився в Україні, тут наш дім, тут по-ховані наші предки. Це наша Батьківщина. І своїх дітей буду виховувати так само. Я не знаю, що може бути вище почуття патріотизму, яке веде людину захищати свою землю до останньої краплі крові. Це щось внутрішнє, природне, інстинктивне. Вважаю, що саме цим благородним по-чуттям керувалися загиблі на сході мої побратими-афганці Олександр Давидчук та Микола Личак.
Це були наші брати. Вони справжні хлопці, справжні герої, справжні патріоти.
Вічна їм пам'ять і Слава.
Кукушкін Костянтин Миколайович, народився в 1960 році в місті Буча Київської області. Воїн-інтернаціоналіст. Служив в Афганістані з лютого по липень 1980 року. Заступник голови Ірпінської регіональної організації Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів).
При його безпосередньому сприянні, рік тому, саме 15 лютого, вийшов у світ збірник Афганці приірпіння «Воїни інтернаціоналісти проти війни».
З Костянтином Кукушкіним я був знайомий з дитинства, часто зустрічалися як суперники на футбольному полі. Потім тривалий час не бачилися. А зустрілися випадково через нашого спільного знайомого Героя України №1, льотчика випробувача Олександра Васильовича Галуненка. На той час Костянтин шукав журналіста, який зміг би працювати над збіркою воїнів афганців, а приурочена вона повинна бути пом’яті воїнів інтернаціоналістів Олександра Давидчука і Миколи Личака, які загинули під час війни на сході. О. Галуненко і порадив Кукушкіну автора цих рядків. І ми з Костянтином знову зустрілися як старі добрі знайомі. Наче і не було років розлуки. Ми з головою поринили у цей проект. Роки над Кос-тянтином не владні, не дивлячись на свій вік він залишився людиною, емоційною, мобільною, енергійною, який за своїм покликанням лідер у колективі, і за що його особливо цінують люди: він не з тих, хто буде кривити душею, завжди каже правду в обличчя, до того ж Костянтин Миколайович цікавий співрозмовник. Кореспондент попросив свого співрозмовника оцінити необхідність введення радянських військ до Афганістану в 1979-1989 р.р. з погляду сьо-годення, і, звичайно цікаво було дізнатися про точку зору афганців про сьогоднішні події на сході України..
Склалося так, - розповідає Костянтин, що я вчився в школі-інтернат. Цей перший життєвий досвід допоміг мені по життю, в першу чергу в той час, коли довелося служити в армії.
Я був вихований так, що потрібно було захищати не тільки територію своєї Батьківщини, але і її інтереси. Служба в армії – священний обов'язок. Також як і військовий обов'язок, і, звичайно, інтернаціональний обо-в'язок. Цим і користувалася держава. Ми були вісімнадцяти-двадцятирічні молодики. В душі вирували максималізм, романтика, абсолютна безстрашність, певного роду показуха перед своїми ровесника-ми. Перші вісім місяців армії я служив під Ленінградом, в Павловському гарнізоні. Потім з трьох полків цього гарнізону сформували артилерійську батарею – 72 особи. Дуже довго командири говорили нам, що ні в якій Афганістан ми не поїдемо. А солдатська пошта нам доносила інформацію про зворотне. А коли перед трапом літака, нам сказали, що ми летимо маршрутом Ленінград – Баку – Ашхабад, все стало на свої місця. У якійсь мірі я відчував емоційний підйом від думки, що потраплю в гарячу точку. Далі – війна... Пам'ятаю перший бій, навкруги стрілянина, запах пороху, рикошети трассерів, осколки каменів. Від страху щиколотки тряслися. А потім звикаєш, як звикаєш до всього.
Додому, звичайно, хотілося. Тому що вже накопичилася певна втома. Умови проживання, побуту, умови війни. За час служби написав близько 300 листів додому, це, вважай, майже кожних два дні.
Демобілізувався у травні 1981 року. В той час ніяких державних пільг не було. Ніхто про них і не думав. Зараз багато говорять про психологічну реабілітацію, щодо соціальної, професійної адаптації військовослужбов-ців. У радянські часи про це навіть не згадували. Може бути, тому багато афганців і спивалися, і наркотиками займалися, був і кримінал. Держава звернула увагу на проблеми афганців тільки в 1983 році, коли вийшла постанова Ради Міністрів СРСР про пільги. До цього загиблих навіть хо-вали тихо. Серед бучанців є загиблі на афганській війні, це Дмитро Гри-горов та Юрій Олійник. На їх похоронах були присутні «кегебісти», які навіть забороняли фотографувати. Забирали фотоапарати, засвічували плівки. Як ніби тієї війни і не було. І лише коли пішов внутрішній протест батьків хлопців, які воювали, сімей загиблих, держава задумалася.
Якби я знав майбутнє, знав, що країни, за інтереси якою я воюю, скоро не стане, що загине так багато хлопців, я б все одно не зміг засудити свою присутність на тій війні. Я виконував свій обов'язок, виконував з честю. Але, знаючи про те, що це все політичні ігри, і мене, як пішака, ви-користовують у цих іграх, мабуть, воювати не пішов би.
Війна це не правильно, тому що гинуть люди. Будь-які інтереси та питання, які ставлять між собою воюючі сторони, можна вирішити дипломати-чним шляхом. І все одно, в силу якихось обставин війни розв'язуються. Але будь-яка війна, зрештою, закінчується і настає мир.
Якщо порівнювати війну в Афганістані з війною, яка зараз відбувається в Україні, і поставити себе на місце радянського солдата того часу, ми ро-зуміємо, що радянський солдат увійшов до Афганістану з обов'язку при-сяги, з обов'язку військової служби, з обов'язку перед своєю великою батьківщиною – Радянським Союзом. Радянський солдат не міг відійти ні на крок від присяги. Багато йшли на війну і чесно виконали свій військовий обов'язок. Але якщо уявити себе на боці громадян Афганістану, а саме з боку моджахедів, душманів, які не чекали ніякої військової допомоги, то їх роль, по-моєму, була в тому, щоб відстоювати геополітичні інтереси, інтереси своїх покровителів. Якби не радянська армія, то там були б війська Сполучених Штатів або Китаю.
Люди ж цивільні, які не воювали з шураві, в якійсь мірі навіть приймали допомогу. Цивільне населення ставилося спокійно, лояльно до нашим солдатам. Хоча, можливо, це було і оманлива думка, тому що, тут він йде в чалмі, руки за спиною, вітається, а коли машина проїжджає, стріляє людям в спину. Було і таке.
А наша війна тому і наша, що саме на нашу територію прийшли ці люди зі зброєю. З нашого боку це війна справедлива, вітчизняна, тому що люди воюють з точки зору свого внутрішнього патріотизму, за свою землю, за свій народ. Вважаю, що конфлікт, який розгорівся на Донбасі, планувався давно, ще після розвалу Союзу, коли Україна стала незалежною, що, зрозуміло не входило в геополітичні інтереси Росії, яка всіляко підт-римувала розбрат в Україні. А українській владі потрібно було проводити незалежну нормальну гуманітарну політику в державі. Ми різні – на Сході, на Заході, в Криму, різні історії, різні герої, різні кумири, різні мови. Але територія у нас одна, ми визнані у світі, у нас суверенна держава. Українській владі потрібно було проводити політику об'єднання, поваги до різних історичних подій, різних героїв, один до одного. А у нас все було навпаки. Політикам були потрібні лише влада і гроші.
Вважаю, що для того, щоб не було війни, треба просто бути нормальни-ми адекватними людьми. Будь-які суперечності треба вирішувати мирним шляхом, домовлятися. Не потрібно брати зброю в руки. Треба творити, а не руйнувати.
Але за Україну буду битися. Я народився в Україні, тут наш дім, тут по-ховані наші предки. Це наша Батьківщина. І своїх дітей буду виховувати так само. Я не знаю, що може бути вище почуття патріотизму, яке веде людину захищати свою землю до останньої краплі крові. Це щось внутрішнє, природне, інстинктивне. Вважаю, що саме цим благородним по-чуттям керувалися загиблі на сході мої побратими-афганці Олександр Давидчук та Микола Личак.
Це були наші брати. Вони справжні хлопці, справжні герої, справжні патріоти.
Вічна їм пам'ять і Слава.
