Буча новини міста, Буча сайт » ЗМІ Ірпінського регіону » Ірпінський вісник » Могилевський: «Моє завдання - донести людям правду часу в образах»

Могилевський: «Моє завдання - донести людям правду часу в образах»

КОСТЯНТИН МОГИЛЕВСЬКИЙ:
«Моє завдання - донести людям правду часу в образах»

Приємною подією минулого 2015 року, для митця зокрема, стала персональна виставка в історико-краєзнавчому музеї Ірпеня, про що ми вже розповідали на сторінках нашої газети. Однак постать пана Костянтина настільки цікава й неординарна, що спілкуватися з ним хочеться знову й знову.

Здається, Бучі та Ірпеню вельми пощастило. Адже в Бучі оселився заслужений художник України Костянтин Могилевський, а в Ірпені він викладає у спеціалізованій загальноосвітній школі художнього профілю №1.

Могилевський склався у непрості для мистецтва часи. Однак він пережив випробування новаторством і формальними пошуками і залишився вірним класичному методу. Він - філігранний рисувальник. Добре мислить, вчиться і вміє знаходити нове у звичному.

Костянтин МОГИЛЕВСЬКИЙ - визнаний в Україні й Європі художник світового рівня, хоча, по честі, важко сказати, чи є в сучасній Європі митці такого вишколу і філософського наповнення.
Він - луганчанин, який у силу життєвих обставин переселився на Київщину в 2012 році, отже, перебрався з родиною до трагічних подій на Донбасі, де цілковито ствер¬дився як автор монументальних композицій.
Його вітражі, мозаїки, розписи прикрашають інтер’єри та екстер’єри громадських будівель (Національний банк, стадіон, бібліотека ім. Горького, Палац шлюбу та ін.), а графічні та живописні роботи (пейзажі, портрети, жанрові картини) тріумфально стверджуються на вітчизняних та міжнародних виставках. Картини митця зберігають¬ся в колекціях в Україні, Польщі, Австрії, Хорватії, Росії, Угорщині, Польщі, Австрії, Німеччині, Швейцарії та США.


Могилевський є творцем нового типу натюрморту - інтелектуального. Зображуване розповідає про життя, смаки людини, яка скомпонувала натюрморт, про її пріоритети і про її пізнання конкретної історичної епохи. А «коник» Костянтина Могилевського - історичний натюрморт, королем якого його вважають. Цей вимогливий (за змістом і майстерністю) жанр підвладний тільки справжнім професіоналам, які не шкодують сил і часу на пошуки артефактів, з яких вони вибудовують пізнавані образи часу.

- Пане Костянтине, Ваше життя ніби розділене на два періоди: на луганський та бучансько-ірпінський. Що залишилось у тому житті, і що набули в нинішньому?
- Я не поділяю своє перебування на автономні відрізки, хоч куди доля заносила. Тим паче, що вважаю себе громадянином світу, багато їжджу, мій старший син Богдан мешкає в Хорватії, там я проводжу по три місяці, часто буваю на міжнародних пленерах.
У Луганську я народився, вчився, працював. Починаючи з 2000 р., регулярно подорожую, пізнаю Україну. Мене кличуть у Карпати: в Мукачево, Сваляву, Рахів, Труска- вець, до Львова. Я багато їздив по маршруту «Золота підкова України», відвідав усі старовинні замки, в тому числі польського походження. Звісно, там малював.
Життя склалося так, що донька в Києві вийшла заміж, молодший син працює в столиці. Вони ставили питання: «Тату, мамо, чого ви сидите в Луганську? Продавайте будинок і переїжджайте до нас». 2012 р. після трирічних спроб насилу продали будинок. Переїхали на Київщину. За півтора роки втік Янукович, Путін увів війська до Криму, потім у Донбас, почався весь цей кошмар. Я почуваюся якоюсь мірою винуватим за своїх легковірних і недалеких земляків, які бігали й розмахували російськими прапорами. Вони фатально переплутали правду з брехнею, бо російський фюрер усіх пересварив.

Пригадую свої два останні пленери. Один був у Прикарпатті в селі Верховина, інший - у Закарпатті в Синевирі. Там і там я по дві картини залишив. Разом із роботами колег вони продані через галереї та Інтернет - на допомогу конкретним пораненим бійцям. Рік тому ми купували бронежилети для воїнів. Отже, як художник я вношу свою скромну лепту в перемогу української армії, яка слабо фінансується державою.
Зауважу, що коли я буваю в західних областях України, мене завжди рекомендують як митця з Донбасу, підкреслюють: «Із нами на пленері луганчанин, він підтримує українську армію», акцентують на тому, що я - патріот України, незважаючи на те, що моя рідна мова - російська. І мені це дуже приємно, у мене немає ніяких комплексів із цього приводу.

Потрібно сказати, що Донбас - це, як правило, роботяги, 80% з них ніколи не виїжджали за межі областей, 90% населення ніколи не було за кордоном, люди вирізняються дивною агресивністю. Тому з ними дуже важко спілкуватися, щось доводити. Я слухав ці вигуки «Донбас має бути почутий! Ми хочемо, щоб нас почули!» і думав: «Ну і що ти можеш сказати, роботяго, якщо ти з шахти не вилазив, якщо тобі закомпостували мізки ахметови, єфремови, коломойські? Робочі люди дуже залежні, на підприємствах перебувають під колосальним пресингом, якщо їх звільнять, все, вони - жебраки. А сім’ю треба годувати. Тому мовчать. Але це не означає, що на Донбасі всі сепаратисти. Вони просто раби.

- Чи відчуваєте певного роду расизм, другосортність через те, що ви з Луганська?
- Абсолютно не відчуваю, за винятком рідкісних убогих вигуків недорозвинених людей: «Ось, понаїхали сюди!..». Я на це не звертаю уваги, таке траплялося, наприклад, під час стояння в чергах-митарствах через прописку, ще до війни на Сході України. Бюрократія
скрізь, вона пронизала все наше суспільство, і Донбас, і решту регіонів України, я нітрохи не плекав ілюзій, що на Київщині по-іншому. Правда, смію зазначити, що в Західній Україні люди культурніші й духовніші. Мабуть, тому, що західну територію пізніше приєднали до Союзу, там більший відсоток віруючих людей, вони не втратили своїх традицій. Тому я з величезним задоволенням їжджу до Закарпаття і Прикарпаття.

Промисловий Донбас не має національної бази. Туди з’їхалися гнані сталінськими репресіями трудяги, в цій мішанині порвалися національні та культурні корені. Візьмемо Вірменію, Грузію або Азербайджан, там є своя національна гордість, свої пісні, фольклор, писемність, архітектурні пам’ятники, які культивуються і зберігаються. Те ж саме відбувається в Західній Україні, це я бачу в ставленні до перлин українського зодчества - старовинних дерев’яних церков із чудовими іконами, на прикладі народних традицій, одягу, кухні, побуту. Це все збереглося.

А в Донбасі зібрані люди-перекотиполе, які живуть в «общагах», хрущовках, їх задовольняють стіл, стілець, ліжко, скромна їжа, але філармонії та мистецькі галереї їм чужі. Я бачив, як у Хорватії люди пишаються тим, що вони хорвати, у них націоналізм (у найкращому сенсі цього слова) на дуже високому рівні, вони свою країну, своїх громадян захищають морально, матеріально і фізично. А у нас за хабарі можуть продати матір рідну і батьківщину.

- Що Вам ближче тематично? Чим як художник відрізняєтеся від інших?
- Кожна людина тільки тоді стає творчою особистістю, коли напрацьовує індивідуальність, упізнаваність. Я по прямій спеціальності насамперед художник-монументаліст (закінчив Харківський художній інститут з відзнакою), роблю розписи, вітражі, мозаїки в інтер’єрі та екстер’єрі, тобто роботи, пов’язані з архітектурою. Працював у Луганському художньому комбінаті протягом двох десятків років, у тому числі отримував замовлення на вітражі, коли був директором Луганського художнього училища (10 років).

Коли СРСР розвалився і замовлення припинилися, я взявся за живопис, малюю пейзажі, портрети. Але особливо люблю натюрморти. Багато хто вважає їх за другорядний жанр. Мовляв, після п’янки залишилися пляшки, ковбаса, яблука, чарки, художник вранці встав і намалював це. Я ставлюся до натюрморту, як Висоцький до своїх сюжетів (згадайте монологи альпініста, божевільного, спортсмена, літака-Яка, вовка.), розповідаю про певну важливу подію. На моїх натюрмортах фігурують сталінські грамоти (причому, погризені мишами, з масляними плямами), ордени, купюри сорокових років, старовинні фоліанти, кортик, географічна мапа, фотографії. Я розповідаю про те, в чому ми жили. У мене є натюрморт, де зображені мушлі і гроші соловецьких таборів, куди людей у 30- ті роки засилали абсолютно ні за що (за походження), знущалися над ними, вбивали. І якщо хтось виконував норму, йому давали «гроші» з написом «Соловецькі табори особливого призначення НКВС», ув’язнений міг у тюремному магазинчику купити додатково хліб або булочку. Так стимулювали рабську працю. Для мене мушлі - це символ краси, екзотики, романтики, подорожей, а грошові папірці табору особливого призначення - це символ жахливої наруги над людиною, я зіштовхую два протилежних поняття і явища.

У мене є натюрморти, присвячені Рембрандту, Несторові Махну. Спеціально до двохсотріччя Гоголя я три місяці збирав матеріали, прижиттєві видання, реліквії, портрети його бабусі й мами...
У натюрмортах я намагаюся донести людям правду часу в образах, в цьому моє завдання.
Мені дуже подобається вислів Паскаля: «Який це дивний живопис - натюрморт, він змушує нас милуватися копією тих речей, оригіналами яких не милуєшся». Справді, художник так змальовує незвичайний натюрморт зі звичайними предметами, що ти звертаєш увагу і замислюєшся.
Мене класифікують в мистецтві як художника історичного натюрморту. Адже з монументальними роботами я не можу брати участь у виставках, нереально, наприклад, зняти вітражі з луганського Палацу одруження чи з собору в Хорватії.
Тож прислухаюся до того, як дихає історія. У Верховині, де знімали легендарний фільм «Тіні забутих предків», мене зацікавив музей Параджанова. Це величезний гуцульський будинок, там Параджанов наймав житло у літньої жінки, вона йому готувала їжу. Дивно, вірменин сотворив шедевр про Гуцульщину. Там дбайливо бережуть пам’ять про нього, висять килими, на які він дивився, зберігають гуцульські шапки, які він одягав, топірці, які брав у руки. Вникати в це було неймовірно цікаво. У моїх роботах це відбилося.

- Розкажіть про хохми, накладки, казуси, пригоди, які трапляються з художниками.
- Спочатку розберімося, що відбувається нині в сучасному образотворчому мистецтві. Наша російсько-українська школа побудована на реалізмі, вона збереглася. На Заході давно вже ніхто не малює з натури, у них мистецтвознавчі наукоподібні концепції затулили живе мистецтво. Іноземний художник робить дві закарлючки і на цілу брошуру пише концепцію: це означає те і се... У них уже немає школи рисунку, є «концептуальність». Отаке сучасне мистецтво, на жаль. Оскільки Європа живе за дуже високими споживчими стандартами, значно кращими, ніж у нас, наші художники підлаштовуються під запити. Доходить до маразму. Я (до речі, також член Спілки художників Хорватії) якось приїжджаю до сина. Про це дізнається голова місцевого осередку художників і запрошує нас на художньо-екологічну акцію, яка має відбутися на острові Галевац, він дуже радий: художник з України додасть заходу міжнародний відтінок.

Акція називається «Смеч-арт» («смеча» хорватською «сміття»), отже, ми беремо участь у художницькому «сміттєвому акті». Нас вивозять на острів, залишають холодильник німецького баночного пива. Кругом море. Ми повинні зібрати сміття, яке покидали відпочивальники і туристи, тобто ми діємо, з одного боку, як санітари, а, з іншого боку, як художники - з зібраного сміття створюємо якийсь твір.

Поціновувачі-глядачі ходять і цокають язиками, вникають у «концепції», міркують, лоби прорізаються складками, думки нагріваються... А ми з сином ставимося до цього з гумором, сміємося. Знайшли якийсь поломаний стілець, капелюх, кеди, ще щось... Спорудили з цього композицію в авангардному стилі буквально за півгодини. І пішли купатися. Відпочиваємо, п’ємо пиво.

Потім художникам привозять обід: салати, вино червоне й біле, печуть тунця на грилі... Далі кожного фотографують біля свого твору. Виходить газета з цілим розворотом.
Найпотішніше було в кінці акції. Академік-організатор каже меру містечка, що непогано було б перевезти все це в Загреб, столицю Хорватії, і там теж зробити виставку. Я кажу: «Коста, ти мене поклич, я на смітнику в Загребі зроблю купу експонатів для великого залу. Не кажу «з лайна», бо ж всі вони грають якісь ролі, це ж спектакль... Притому вони, безумовно, визнають нашу з сином перевагу як художників і носіїв чудової образотворчої школи. Академік своїм хорватським художникам сказав: «Ось ба-чите, вони оголену натуру малюють, вони постановки малюють, а у нас в академії давно вже цього немає».

У продовження теми ще про один випадок розповім. Якось мене запросили на міжнародний пленер з оплатою перельоту літаком туди й назад. Художник-організатор розповів таку історію. Курортне містечко, кафе на набережній, деякі столики під парасолями від сонця стоять просто біля води. Якийсь відвідувач зронив металевий стілець у море. Він пролежав там кілька років. Обріс черепашками, мушлями, почорнів увесь. «Я, - каже художник, - його дістав і заніс до майстерні, періодично виставляючи на свіже повітря, бо мідії, висихаючи, поширювали страшенний запах. Нарешті всі нарости підсохли. І тут в галерею заходять німці, роздивляються. Один запитує: «А що це у вас сто-їть?». Я зрозумів: «Опа, клюнув ...». Почав пояснювати: «Це дуже рідкісний твір, я над ним довго працював...». І почав локшину йому вішати. Скінчилося тим, що німець за півтори тисячі євро купив цей стілець, обліплений черепашками, і забрав до себе на яхту. Після цього випадку всі місцеві художники покидали стільці в море...».

Хіба це не анекдот? Європейцям реалізм уже нецікавий, хоча, я думаю, він може повернутися. Поки ж багато українських художників працюють за кордоном, створюючи «стільці» для європейських естетів-гурманів.
Судячи по каталогах, там фігурують і талановиті митці. Але штукарство і концептуальність мені не цікаві. Важливо вміти і розвиватися, саме це призводить до того, що «творчість для душі» стає улюбленою роботою, яка дозволяє відносно безбідно жити.
1 0

Володимир КОСКіНА, фото автора 
газета: "Ірпінський вісник" №5 від 5 лютого 2016 року
 Інші новини по темі:
Бучанець Костянтин Могилевський - визнаний в Україні й Європі художник світового рівня

Бучанець Костянтин Могилевський - визнаний в Україні й Європі художник світового рівня

Буча та регіон
Дівчина, яка чує шелестіння ранкової зірки

Дівчина, яка чує шелестіння ранкової зірки

Буча та регіон
У музеї історії та культури «Уваровський дім» - виставка картин

У музеї історії та культури «Уваровський дім» - виставка картин

Уваровський дім
Виставка макетів машин в Ірпінському музеї

Виставка макетів машин в Ірпінському музеї

Буча та регіон
У пошуках щастя

У пошуках щастя

Бучанські новини
З любов’ю до України

З любов’ю до України

Ірпінський вісник
Осявати душу прекрасним

Осявати душу прекрасним

Буча та регіон
Вітаємо бучанців!

Вітаємо бучанців!

Бучанські новини
Дві війни - одна біль

Дві війни - одна біль

Суспільство
В Ірпені вперше представлять унікальну афонську фотовиставку

В Ірпені вперше представлять унікальну афонську фотовиставку

Буча та регіон
До свята Воскресіння Господнього у музеї відкрилата виставка «Вишивана пісня Великодня»

До свята Воскресіння Господнього у музеї відкрилата виставка «Вишивана пісня Великодня»

Бучанські новини
«Ірпінь туристичний» стартував!

«Ірпінь туристичний» стартував!

Буча та регіон
Буча і «Літо на Парнасі»

Буча і «Літо на Парнасі»

Буча та регіон
Ірпінь: Виставка «Вишитий Кобзар»

Ірпінь: Виставка «Вишитий Кобзар»

Буча та регіон
ЦК "УВАРІСЬКИЙ ДІМ": запрошує до фотовиставки "Зачаруй мене, Світе!"

ЦК "УВАРІСЬКИЙ ДІМ": запрошує до фотовиставки "Зачаруй мене, Світе!"

Уваровський дім
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати статті на сайті можливе лише впродовж 370 днів з дня публікування.