» » » Дмитро Паустовський: «На війні той, кому не страшно, - потенційний «200-й»»

Дмитро Паустовський: «На війні той, кому не страшно, - потенційний «200-й»»

Дмитро Паустовський (ліворуч) зі своїм бойовим побратимом Олександром БуйволюкомДмитро Паустовський (ліворуч) зі своїм бойовим побратимом Олександром БуйволюкомГість редакції – молода, самодостатня людина. Ще вчора – цивільна людина, бізнесмен, а сьогодні – воїн, який жертовно захищає Україну. Він носить відоме «письменницьке» прізвище, і звуть його Дмитро.

– Коли ви потрапили на війну?
- Майже одразу, на початку літа 2014. Коли почалася окупація нашої території росіянами, ми тоді намагалися протистояли ім в самому Донецьку. Але потім зрозуміли, що сили нерівні. Тому, щойно на початку липня почали формуватися добровольчі батальйони, ми, як і всі інші патріоти, вступили в батальйон «Донбас». Він на 70 відсотків складається з місцевих патріотів, як і «Азов», «Шахтарськ», «Айдар» тощо. Тоді ще армії, як такої, ще не було. Це була, фактично, початкова стадія війни, ніхто не знав, що робити, як захищати країну, чим захищати…

– Якою тоді була атмосфера?
- Атмосфера була тоді суто патріотична. Хлопці не отримували ніяких грошей, у деяких не було що вдягнути, продукти поступали з перебоями. Щойно тільки починався волонтерський рух. Насправді, першими прийшли майданівські волонтери. На той час паралельно йшло формування батальйонів і волонтерського корпусу, який їм допомагав. Всі мали якесь уявлення про те, що треба робити, але не було структурованого управління. Преса теж не розуміла, що це взагалі буде – повністю добровільні батальйони чи військові формування в межах Нацгвардії. Були патріотично налаштовані хлопці, які реально розуміли, куди вони йдуть, що з ними може бути. У декотрих не було касок, бронежилетів. Не вистачало патронів. Але поступово все стало у нас з’являтися.

– Яка ситуація зараз?
- Почала працювати вся наша країна, організувалися волонтерські рухи. Перші волонтери покликали за собою інших однодумців по всій Україні і не тільки. Добре стали допомагати такі країни, як Польща, Канада тощо. Везли і продукти, і амуніцію. З часом ми організувалися.

– На яких позиціях ви стояли, коли стався Іловайський котел?
- Разом з усіма, в батальйоні «Донбас». Ми проривалися до хлопців через перше кільце. Сили були нерівними. Звідусіль були сигнали, що Росія ввела війська, але наше командування не порахувало за необхідне реагувати.

– Коли ви побачили першу смерть на війні?
- В серпні місяці минулого року почали з’являтися перші «300-ті» і перші «200-ті». А потім і тих, і тих стало все більше і більше.

– Страшно було?
- Знаєте, всім страшно. Повинно бути страшно. Той, кому не страшно, потенційний «200-й». Інша справа, що треба цей страх побороти. До певної міри відчуття страху сприяє виробленню в людині певної здатності. Є певні здібності, які виявляються у людини, коли їй стає страшно. Боєць проявляє себе в ситуації страху. Він – або хороший боєць, або йому варто зайнятися чимось іншим. Допомагати країні можна і в тилу.

– Можна подолати страх?
- Так, можна. Спостерігаючи хлопців, які пішли на війну з перших днів, можу сказати, що головне – повинна бути правильна мотивація. Тобто, спонукання захищати Батьківщину, своїх матерів, дружин, дітей.

– Як хлопці на позіціях ставляться до того, що в тилу люди живуть так, неначе немає війни?
- Скажу з власного досвіду. Коли мене привезли в госпіталь, поставили на ноги, і я трохи прийшовши до тями, відвідав супермаркет у Києві, то відчув те, що називають «синдромом АТО». Ми з побратимами звернули увагу, що ніде немає ніяких плакатів, ніяких ознак того, що в країні точиться війна. Працюють кафе, нічні клуби, люди веселяться, все спокійно. Отож, у «атошників» починається оцей самий синдром – бо перехід з однієї реальності в іншу занадто різкий. Тому зараз учасників АТО переводять на місяць кудись на полігон, щоб вони поступово перейшли від постійного недосипу, стрілянини, картин руйнування тощо – до звичайного мирного життя. З іншого боку, не можна судити людей в тилу. Яка їхня провина, що десь йде війна? Люди ходять на роботу, ведуть нормальне життя. Не можна залякувати людей війною. Хоча, з моїх спостережень, навіть взимку патріотизму у всіх було трохи більше. Якось інакше дивилися на військових.

– Що ж сталося?
- Патріотизм насправді нікуди не подівся, він просто потроху трансформується. Люди звикають до всього. Спочатку була Небесна Сотня Майдану. І це був шок для країни. Потім були перші «200-ті» в зоні АТО. І це теж був шок для країни. Потім ми опиняємося перед фактом тисяч «200-х». І люди починають сприймати смерті на фронті так, як їх сприймають в країні Ізраїль, яка перебуває в стані війни уже багато десятиліть. Там все життя проходить на тлі війни. У них військові спокійно ходять з автоматами по вулицям міст, наче на роботі, сідають в таксі, відвідують кафе зі зброєю… Тобто, к них стан війни став нормою життя. Щось подібне починається у нашій країні. Вважаю все ж, що це недопустимо. Цю війну треба якось нарешті закінчувати.

– Які тут працюють фактори?
- З одного боку, є Путін, який грається у війну. Жителі, які залишилися на Донбасі, теж граються в свої ігри. Україна повинна і буде відстоювати свою територіальну цілісність. Є ще весь світ, який не хоче війни. Світ тисне на Путіна, щоб той здавав позиції. Як солдат, я розумію, що договори треба виконувати. Ми даємо слово і повинні діяти відповідно. Зараз, здається, починає діяти ще й внутрішній фактор. Згадайте нещодавній вибух гранати на мітингу в Києві. Напередодні в казармах Нацгвардії була дана команда виступити до Верховної Ради. А в підрозділі 50 відсотків – це бійці-добровольці. Так вони всі в один голос відмовилися їхати до Ради. Мотивували це тим, що військовослужбовець повинен служити народу України, бо так чорним по білому записано в тексті присяги. А під Радою очікувалися неозброєні люди, байдуже якої партійної приналежності. Це – народ.

– Маємо враження про батальйон «Донбас» - найбільш дисциплінований військовий підрозділ.
- Батальйони, і не тільки «Донбас», сформовані з хлопців, які пішли на війну не за гроші, не заради влади, а за ідею. На нашому прапорі – підписи бійців з усіх областей України та ще з Росії та Білорусі. На прапорі є навіть підпис репортера з Англії, який спав з нами в одному наметі, їв з одного котла. Наші хлопці організовувалися самі, і в цьому велика заслуга не стільки командирів, як самих хлопців. Тому, коли хтось з командирів вибував з рядів, підрозділ не втрачав боєздатності. Хлопці продовжували виконувати свою задачу. В цьому характерна особливість батальйону «Донбас». Поки ми не виконаємо свою задачу - не відходимо з позицій. Так було завжди – в Іловайську, в Дебальцевому, в Широкіно на Бахмутовці.

– Чи проводять наші Збройні Сили диверсійні акції в тилу противника?
- Як снайпер-розвідник, скажу вам, що наші розвідувальні і диверсійні групи діють в тилу ворога. За рахунок цього інформація поступає в усі наші батальйони, а не лише в Генштаб. Ця робота налагоджена, хоча про неї не прийнято інформувати пресу. На самому початку ця робота була доволі хаотичною і не структурованою. Зараз у кожному підрозділі підбирають і особливо готують бійців – особливо вихідців з Донецької та Луганської областей, які добре знають місцевість.

– Який соціальний склад добровільних батальйонів?
- Якщо подивитися на списки всіх рот, то побачимо, що сімдесят відсотків бійців мають вищу освіту в різних галузях, є успішні бізнесмени. Фактично, це цвіт нації. Я сам інженер-проектувальник. Захоплююсь автомобілями. Мав бізнес - СТО. Взагалі, добровольцями приходили утверджені люди. Вони мають сім’ї, дітей, справу в житті. Тому вони свідомо розуміли, куди йдуть. Такі вояки знають, за кого вони воюють – за рідних, за державу, яка у нас є. І тому таку армію неможливо перемогти. Поки в армії є добровольці, її неможливо здолати. Людина, яка йде воювати за гроші, вже не хоче тих грошей, щойно побачить навколо себе важкопоранених і мертвих. А добровільні батальйони посилали туди, куди формування ЗС не зважувалися йти. Батальйони завжди справляться з поставлений завданням.

– Як вас сприймають дружини, сім’ї?
- Буває по-різному. Знаю хлопців, від яких пішли дружини. Це завжди важко сприймається. Зате, кажуть хлопці, тепер точно відомо хто є хто, тому що війна все ставить на свої місця. Ти починаєш реально розуміти хто друг, а хто ворог. Хто був другом, а хто став другом. У декого, після того як він пішов на війну, зі ста друзів залишилося десять. Тому що двадцять не зрозуміли, тридцять осудили, інші самі по собі відсіялися. Залишилися тільки реальні друзі. В мирному житті такого не буває. Це для всіх нас новий досвід, тому що протягом 23 років ми дружно раділи з того, що всюди точаться війни, тільки не у нас. Була така самовпевненість серед нашого народу. Всі невтомно повторювали, що у нас все добре, тому що немає війни. Тепер ми по-новому оцінюємо слова «Тільки б не було війни».

– Наскільки я розумію, зараз створена партія, яка об’єднує не лише військових, так?
- Так, це логічне об’єднання не лише військових, але й малого бізнесу. Це люди, які заробляють власними руками, власною головою. Вони трудяться кожного дня, з ранку до вечора. Та ще й допомагають нам на фронті. Я знаю чоловіка з Луганської області, з яким ми воювали разом під Дебальцевим. Так цей Іванич, представник середнього бізнесу, привозив нам кожного дня всяких припасів тисяч на двадцять. А на Бахмутовку, де хлопці 24-ї бригади два тижні сиділи під «градами», цей самий Іванич привозив допомогу прямо на позиції. І так вже більше року – весь час на передовій. Чому він це робив? Тому що в Незалежній Україні у нього родина, невеличкий завод, все його життя. Він просто не хоче все це втратити. Він хоче жити в своєму домі, а не десь там життям переселенця. Краще забезпечувати свою армію, ніж чужу.

– З чим ви, як партія, йдете до народу?
Всі бійці АТО і добровольці хочуть об’єднатися в одну силу, тому що ми всі зараз розкидані. Одні там, інші тут. Треті – невідомо де. Існують традиційні партії, які мають кожна своє бачення. Є бачення і у нас – об’єднатися в одну силу. І цією силою захищати інтереси народу України

ЗА ЩО ВОЮЄШ ТИ, СКАЖИ!
- За владу ти воюєш?
Мій друже, нуж-бо розкажи,
За що ж тепер воюєш?
- За що воюю я питаєш?
Я розкажу тобі усе.
За що воюю я, ти знаєш!
За те воюю, що моє.
За сад мій, за домівку,
За доньку і дружину.
За кущ в саду й похилу хвіртку
За те, що не покину.
За те,що в серці завжди тліє,
За те, що гріє в холоди.
За те, про що людина мріє,
За те, що маю я один.
За мирний дім, життя спокійне,
За тихий вечір у родині.
За голос доньки мелодійний,
За усміх щирий і чарівний.
За мудре слово жінки,
За ніжний дотик її рук.
За них воюю тільки,
До чужих не дам їх рук.
А ще воюю я за правду,
За волю, чесність і життя.
За те, чого так щиро прагну.
Воюю я, та не моя ж війна.
За те воюю я сьогодні,
Щоб жити мирно ми могли.
За те, щоб вже кінець війні
Святкувати всі змогли.
Щоб вже настав той час спокійний,
І знову зміг з сім’єю буть.
Щоб час настав нарешті мирний,
Щоб лихо й смерті вже забуть.
За що воюю я питаєш?
За те воюю, де живу!
За що воюю я,ти знаєш.
За те воюю, ЧИМ живу!

Анна ЦЕЗАР
Сергій КУЛІДА, Микола ДЕМ’ЯНОВ 
газета: "Бучанські новини" №38 від 18 вересня 2015 року
Анна ЦЕЗАР
  6
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.