У свої неповні 32 роки десантник Олег Козиренко сповна хильнув лиха. Одразу після Майдану пішов у Збройні Сили України – захищати Вітчизну від бандформувань і найманців на сході. Зараз прибув додому, в Бучу, «на побивку», поки не визначиться подальша доля. Завітавши в редакцію газети, Олег поділився про пережите на війні.
– Олеже, як сприйнялася переміна з «гарячої точки» на спокійну Бучу, життя коло батьків?
![]()
– Чесно скажу, що дуже важко. Особливо лякає тиша, тому що звикнув жити (а також «кимарити») серед постійного гуркоту вибухів. А тиша викликає почуття тривоги – щось негаразд, наче перед бурею. Зараз мені практично дуже важко просто сидіти на місці без діяльності. Взагалі, залишатися на самоті. Тим більше, що з фронту привіз «подарунки» на все життя – дифузну контузію, головний біль і осколки в тілі, в тому числі – в спині. Лікування або неможливе, або надто дороге, до того ж не у нас, а за кордоном. Тому мушу з цим жити далі. Але, дякуючи міському голові Анатолію Федоруку та волонтерам «Бучанської варти», буду діяти, а, значить, «не зав’яну». Я радо беруся за справу, яку мені запропонували – автопатрулювання мікрорайонів для забезпечення спокою в місті Буча. Для мене це наче знову бути в нічному дозорі.
– Тобі тільки буде 32 роки. А з чого почалася твоя боротьба?
– Все почалося з Майдану. Навіть батьки не могли витягнути мене з барикад. Лише 1-го березня я вперше потрапив додому, та й то, тому що батьки привезли з села мою доньку Наталку, яку я хотів бачити понад усе. А вже 20-го березня був призваний у Збройні Сили України, пройшов перепідготовку. Казали, що призивають на десять діб, а прийшов аж зараз, на початку лютого. Хоча й зранений, але живий. А багато моїх побратимів полягли смертю героїв від рук ворога. Мене ж сильно контузило – переді мною, метрів за 7-10 розірвалося три мінометних снаряди, 120-ки. Повезло, що снаряди летіли з-за спини, тому осколками посікло тільки ноги. Якби вертикально, то від мене, звичайно, нічого не лишилося б.
![Олег Козиренко з побратимами-атошниками та вірним Тайсоном]()
– Коли ти на війні, то чітко усвідомлюєш, що може статися, чи не так?
– Так, звичайно. Ми всі чітко це розуміємо. Але виходу немає іншого, як тільки відстоювати свою землю. Це не ми прийшли до них зі зброєю, а вони до нас. Насправді, страх смерті зовсім щезає. Після того, що я побачив, вже нічого не страшно. Залишається тільки переживання за своїх рідних. Немає нічого гіршого, як втратити когось із рідних чи близьких. Усвідомлення цього додає нам рішучості і стійкості на війні. Тому мусимо знешкоджувати тих, хто націлився на нашу свободу і суверенітет. Особисто я брав участь у знищенні понад півсотні терористів. Відзначився я тим, що застрелив командира терористичного підрозділу «Оплот» з позивним «Чечен». Про це ми дізналися зі знайдених при ньому документів. Зберігаю їх як трофей. Адже цього терориста я дуже добре запам’ятав після Іловайського котла, коли він жорстоко знущався з наших полонених військовослужбовців.
– Яким урокам навчила війна?
– На війні ким я тільки не встигнув побувати! Був механіком-водієм БРМ-1К. Ця машина просто нашпигована апаратурою. У складі розвідроти проїхав весь Донбас – від Слов’янська до Маріуполя. На БТР і БРМ супроводжували колони з боєприпасами. Також був снайпером і кулеметником. Одного разу вимушений був вперше в житті взяти до рук РПГ (ручний протитанковий гранатомет) і з першого пострілу знешкодив танк найманців. Зараз освоюємо нові види стрілецької зброї, техніки та апаратури, які нам надають інші країни. Хочу особливо подякувати волонтерам, адже саме з їхніх рук ми отримуємо те, що нам не дає держава. Якби не волонтери і не громадяни нашої країни, давно б уже нам був кінець.
Один з уроків – це користування мобільним телефоном. За включеним телефоном бійця легко вичислити. Одного разу з вийшов за прапорці для обстеження ситуації, і хлопці по рації передали, що мене засікли. Тому мусив все там залишати, включаючи одяг і смартфон, і мерщій забрався з того місця, яке дійсно обстріляли з міномета. Отже, «крутий» телефон – не помічник у виживанні.
В обстановці перемир’я нам не дозволяють стріляти. Відбиваємось тільки тоді, коли терористи підходять поближче, майже впритул. Якби тільки нам дозволили зробити повну зачистку, то ми давно б вже їх стерли з лиця землі. Ця війна насправді дуже важка і болісна. Учасники інших воєн кажуть, що нинішня не йде ні в яке порівняння навіть з афганською війною.
– Розкажи трохи про кіборгів.
– Донецький аеропорт обороняли бойові групи з різних частин – 95-ої бригади, 80-ої, 72-ої, «Айдару», «Правого Сектору» та інших. Всі прекрасно взаємодіяли між собою. Не важливо, чи ти десантник, чи піхотинець – всі їмо з однієї тарілки і б’ємо разом одного ворога. За цей рік я бачив надто багато смертей. Кіборги живуть і вмирають заради захисту рідної землі. В аеропорту вибору не було – або ти вбиваєш, або тебе.
– Як таке можливо, що наші «АТО-шники» знають імена та позивні іншої сторони, противника?
– Ми перемовляємося з ними, коли по рації ловимо їхню хвилю. Деяких навіть знаємо номери телефонів. Їхні теж знають наших. Правда, в обличчя ми мало кого знаємо, бо всі завжди в балаклавах. Але пізнаємо по голосу і по стрільбі, тобто ми їх виучуємо. Насправді, в бандформуваннях все менше й менше місцевих сепаратистів, їх за обрахунками, може, десять тисяч. Зараз більше переважають найманці з Росії, кадирівці, трапляються навіть французи. Всяка нечисть за гроші лізе на нашу землю, щоб стріляти в нас.
– Поділись, будь ласка, своїми спостереженнями про місцеве населення.
– На сьогоднішній день, коли вони, нарешті, зрозуміли, хто такі терористи, то деякі почали ставитись до армії більш лояльно. Допомоги, ясна річ, від них нам немає. Це скоріше ми їм допомагаємо: ділимося їжею, іншими припасами. Раніше була загальна практика, коли місцеві діяли, як корегувальники вогню. Проте зараз вони побачили, що терористи, стріляючи за їхніми наводками по українським позиціям, попадають в будинки мешканців. На Донбасі, куди не підеш, всюди побачиш сліди руйнувань. Тож вони міцно задумались, бо виходить, що вони самі на себе наводять вогонь. Влітку були частими випадки, коли місцеві приносили бійцям АТО поїсти борщу, після якого наші опинялися в полоні. Тому цих людей важко назвати мирним населенням. В моїй частині був місцевий хлопець, а його батько служив у «деенерівців». Так от цей хлопець, цей зрадник-щур, здавав ворогу наші позиції, повідомляв про нашу бронетехніку і своєю інформацією загубив багато життів. Я сам після Амвросіївки ношу в тілі мінометні осколки, які ниють на погоду.
– На початку нашої розмови ти згадав про налагодження патрулювання вулиць Бучі. Можеш розказати трохи детальніше.
– Так. Хоча в мене й відпустка, на місці я не всиджу. Також і міський голова запросив взяти участь в цій справі, мовляв, ти знаєш звички цих «еленерівців з деенерівцями». До того ж побільшали випадки крадіжок. Тому я радо погодився допомогти рідному місту. Патрулювання вже розпочалося. Здійснюють його мобільні групи на власних автомобілях. Екіпажі патрульних машин мають офіційні посвідчення і повноваження на час чергування, а також відповідне оснащення та засоби зв’язку. Кожний з п’яти автопатрулів на допомогу міліції цілодобово об’їжджає відповідний мікрорайон Бучі. В кожному автомобілі є по одному бійцю з АТО, який інструктує решту екіпажу. Насправді, довгі інструктажі не потрібні, бо в патрульні йдуть не по оголошенню, а люди, які мають досвід служби в армії або міліції. Тому по десять разів повторювати не доводиться, всі розуміють з півслова.
– Про що думається зараз, у відпустці?
– Тісняться думки. Погано сплю вночі. Та й мало – ледве дві години. Тривожать новини і телефонні розмови з бойовими побратимами. Вони побиті, поламані, подірявлені кулями. Серце стискається, а на очах сльози. Багато хто ще в полоні після Іловайська. А найбільше мені жаль моїх кіборгів. Постійно сняться погані сни. Через соціальні мережі терористи посилають мені погрози. Люди радять сходити помолитися, і я сам хочу, але на порозі церкви мені робиться погано, до запаморочення. Не можу себе пересилити. Напевно, тому, що гріх стискає серце. Дуже стріпані нерви, хоч характер у мене загалом спокійний. Хочеться скоріше забути це жахіття. Хочеться нормально спати, щоб не ввижалися картини, побачені на війні.
Та маю рідну душу – донечку Наталку, яка живе з моєю колишньою дружиною в Полтавській області. Їй вісім років. Зустрічі з донечкою наповнюють серце теплом. Дуже хотілося б, щоб ми жили разом і ніколи не розлучалися. З вдячністю згадую бабусю і дідуся в Зінківському районі. Вони у мене добрі і дуже розумні. Є ще одна постійна думка – війна для мене не перестає. Тому рвуся назад, на фронт, до побратимів.
– Олеже, як сприйнялася переміна з «гарячої точки» на спокійну Бучу, життя коло батьків?
– Чесно скажу, що дуже важко. Особливо лякає тиша, тому що звикнув жити (а також «кимарити») серед постійного гуркоту вибухів. А тиша викликає почуття тривоги – щось негаразд, наче перед бурею. Зараз мені практично дуже важко просто сидіти на місці без діяльності. Взагалі, залишатися на самоті. Тим більше, що з фронту привіз «подарунки» на все життя – дифузну контузію, головний біль і осколки в тілі, в тому числі – в спині. Лікування або неможливе, або надто дороге, до того ж не у нас, а за кордоном. Тому мушу з цим жити далі. Але, дякуючи міському голові Анатолію Федоруку та волонтерам «Бучанської варти», буду діяти, а, значить, «не зав’яну». Я радо беруся за справу, яку мені запропонували – автопатрулювання мікрорайонів для забезпечення спокою в місті Буча. Для мене це наче знову бути в нічному дозорі.– Тобі тільки буде 32 роки. А з чого почалася твоя боротьба?
– Все почалося з Майдану. Навіть батьки не могли витягнути мене з барикад. Лише 1-го березня я вперше потрапив додому, та й то, тому що батьки привезли з села мою доньку Наталку, яку я хотів бачити понад усе. А вже 20-го березня був призваний у Збройні Сили України, пройшов перепідготовку. Казали, що призивають на десять діб, а прийшов аж зараз, на початку лютого. Хоча й зранений, але живий. А багато моїх побратимів полягли смертю героїв від рук ворога. Мене ж сильно контузило – переді мною, метрів за 7-10 розірвалося три мінометних снаряди, 120-ки. Повезло, що снаряди летіли з-за спини, тому осколками посікло тільки ноги. Якби вертикально, то від мене, звичайно, нічого не лишилося б.
– Коли ти на війні, то чітко усвідомлюєш, що може статися, чи не так?
– Так, звичайно. Ми всі чітко це розуміємо. Але виходу немає іншого, як тільки відстоювати свою землю. Це не ми прийшли до них зі зброєю, а вони до нас. Насправді, страх смерті зовсім щезає. Після того, що я побачив, вже нічого не страшно. Залишається тільки переживання за своїх рідних. Немає нічого гіршого, як втратити когось із рідних чи близьких. Усвідомлення цього додає нам рішучості і стійкості на війні. Тому мусимо знешкоджувати тих, хто націлився на нашу свободу і суверенітет. Особисто я брав участь у знищенні понад півсотні терористів. Відзначився я тим, що застрелив командира терористичного підрозділу «Оплот» з позивним «Чечен». Про це ми дізналися зі знайдених при ньому документів. Зберігаю їх як трофей. Адже цього терориста я дуже добре запам’ятав після Іловайського котла, коли він жорстоко знущався з наших полонених військовослужбовців.
– Яким урокам навчила війна?
– На війні ким я тільки не встигнув побувати! Був механіком-водієм БРМ-1К. Ця машина просто нашпигована апаратурою. У складі розвідроти проїхав весь Донбас – від Слов’янська до Маріуполя. На БТР і БРМ супроводжували колони з боєприпасами. Також був снайпером і кулеметником. Одного разу вимушений був вперше в житті взяти до рук РПГ (ручний протитанковий гранатомет) і з першого пострілу знешкодив танк найманців. Зараз освоюємо нові види стрілецької зброї, техніки та апаратури, які нам надають інші країни. Хочу особливо подякувати волонтерам, адже саме з їхніх рук ми отримуємо те, що нам не дає держава. Якби не волонтери і не громадяни нашої країни, давно б уже нам був кінець.
Один з уроків – це користування мобільним телефоном. За включеним телефоном бійця легко вичислити. Одного разу з вийшов за прапорці для обстеження ситуації, і хлопці по рації передали, що мене засікли. Тому мусив все там залишати, включаючи одяг і смартфон, і мерщій забрався з того місця, яке дійсно обстріляли з міномета. Отже, «крутий» телефон – не помічник у виживанні.
В обстановці перемир’я нам не дозволяють стріляти. Відбиваємось тільки тоді, коли терористи підходять поближче, майже впритул. Якби тільки нам дозволили зробити повну зачистку, то ми давно б вже їх стерли з лиця землі. Ця війна насправді дуже важка і болісна. Учасники інших воєн кажуть, що нинішня не йде ні в яке порівняння навіть з афганською війною.
– Розкажи трохи про кіборгів.
– Донецький аеропорт обороняли бойові групи з різних частин – 95-ої бригади, 80-ої, 72-ої, «Айдару», «Правого Сектору» та інших. Всі прекрасно взаємодіяли між собою. Не важливо, чи ти десантник, чи піхотинець – всі їмо з однієї тарілки і б’ємо разом одного ворога. За цей рік я бачив надто багато смертей. Кіборги живуть і вмирають заради захисту рідної землі. В аеропорту вибору не було – або ти вбиваєш, або тебе.
– Як таке можливо, що наші «АТО-шники» знають імена та позивні іншої сторони, противника?
– Ми перемовляємося з ними, коли по рації ловимо їхню хвилю. Деяких навіть знаємо номери телефонів. Їхні теж знають наших. Правда, в обличчя ми мало кого знаємо, бо всі завжди в балаклавах. Але пізнаємо по голосу і по стрільбі, тобто ми їх виучуємо. Насправді, в бандформуваннях все менше й менше місцевих сепаратистів, їх за обрахунками, може, десять тисяч. Зараз більше переважають найманці з Росії, кадирівці, трапляються навіть французи. Всяка нечисть за гроші лізе на нашу землю, щоб стріляти в нас.
– Поділись, будь ласка, своїми спостереженнями про місцеве населення.
– На сьогоднішній день, коли вони, нарешті, зрозуміли, хто такі терористи, то деякі почали ставитись до армії більш лояльно. Допомоги, ясна річ, від них нам немає. Це скоріше ми їм допомагаємо: ділимося їжею, іншими припасами. Раніше була загальна практика, коли місцеві діяли, як корегувальники вогню. Проте зараз вони побачили, що терористи, стріляючи за їхніми наводками по українським позиціям, попадають в будинки мешканців. На Донбасі, куди не підеш, всюди побачиш сліди руйнувань. Тож вони міцно задумались, бо виходить, що вони самі на себе наводять вогонь. Влітку були частими випадки, коли місцеві приносили бійцям АТО поїсти борщу, після якого наші опинялися в полоні. Тому цих людей важко назвати мирним населенням. В моїй частині був місцевий хлопець, а його батько служив у «деенерівців». Так от цей хлопець, цей зрадник-щур, здавав ворогу наші позиції, повідомляв про нашу бронетехніку і своєю інформацією загубив багато життів. Я сам після Амвросіївки ношу в тілі мінометні осколки, які ниють на погоду.
– На початку нашої розмови ти згадав про налагодження патрулювання вулиць Бучі. Можеш розказати трохи детальніше.
– Так. Хоча в мене й відпустка, на місці я не всиджу. Також і міський голова запросив взяти участь в цій справі, мовляв, ти знаєш звички цих «еленерівців з деенерівцями». До того ж побільшали випадки крадіжок. Тому я радо погодився допомогти рідному місту. Патрулювання вже розпочалося. Здійснюють його мобільні групи на власних автомобілях. Екіпажі патрульних машин мають офіційні посвідчення і повноваження на час чергування, а також відповідне оснащення та засоби зв’язку. Кожний з п’яти автопатрулів на допомогу міліції цілодобово об’їжджає відповідний мікрорайон Бучі. В кожному автомобілі є по одному бійцю з АТО, який інструктує решту екіпажу. Насправді, довгі інструктажі не потрібні, бо в патрульні йдуть не по оголошенню, а люди, які мають досвід служби в армії або міліції. Тому по десять разів повторювати не доводиться, всі розуміють з півслова.
– Про що думається зараз, у відпустці?
– Тісняться думки. Погано сплю вночі. Та й мало – ледве дві години. Тривожать новини і телефонні розмови з бойовими побратимами. Вони побиті, поламані, подірявлені кулями. Серце стискається, а на очах сльози. Багато хто ще в полоні після Іловайська. А найбільше мені жаль моїх кіборгів. Постійно сняться погані сни. Через соціальні мережі терористи посилають мені погрози. Люди радять сходити помолитися, і я сам хочу, але на порозі церкви мені робиться погано, до запаморочення. Не можу себе пересилити. Напевно, тому, що гріх стискає серце. Дуже стріпані нерви, хоч характер у мене загалом спокійний. Хочеться скоріше забути це жахіття. Хочеться нормально спати, щоб не ввижалися картини, побачені на війні.
Та маю рідну душу – донечку Наталку, яка живе з моєю колишньою дружиною в Полтавській області. Їй вісім років. Зустрічі з донечкою наповнюють серце теплом. Дуже хотілося б, щоб ми жили разом і ніколи не розлучалися. З вдячністю згадую бабусю і дідуся в Зінківському районі. Вони у мене добрі і дуже розумні. Є ще одна постійна думка – війна для мене не перестає. Тому рвуся назад, на фронт, до побратимів.
