Невдовзі виповнюється один рік з дня заснування громадської організації «Бучанська варта». З цієї нагоди журналіст «Бучанських новин» зустрівся з одним з її активістів – Богданом Яворським і взяв у нього інтерв’ю. Сподіваємося, воно зацікавить наших читачів.— Богдане, кілька слів про те, яким був рік для вашої організації?
— Для мене особисто, як і для більшості народу України, цей рік був дуже важким. Але події, які розпочалися на початку гру-дня 2013 року і закінчилися наприкінці лютого, дали можливість багатьом нашим співвітчизникам проявити свій патріотизм, любов до Батьківщини та її майбутнього. Перемога Майдану, збереження завойованого занадто дорогою ціною – людським життям і стало одностайною запорукою створення на місцевому рівні громадської організації «Самооборона», до лав якої були залучені свідомі громадяни. Серед них чимало тих, хто був на барикадах київського Майдану. В наші обов’язки входило підтримання громадського порядку, недопущення погіршення кримінальної ситуації в нашій Бучі та передмісті, недопущення можливих провокацій так званими «тітушками» та іншими злочинними елементами. Ми цілодобово протягом кількох тижнів оберігали порядок та спокій наших мешканців, оскільки правоохоронних органів, без перебільшення можу сказати – не існувало. Тому чималий тягар по охороні громадського порядку ліг на плечі «Самооборони», і серед них основний актив складали майданівці.
— А скільки взагалі бучанців захищали майбутнє України на барикадах Майдану?
— За моїми підрахунками активну участь приймали більше ста людей. Чимало з них знаходилися у вирії подій від кількох тижнів до кількох місяців. Були серед них і ті, хто зазнав травм, поранень. Всі вони без винятку щодня наражали своє життя на небезпеку і після перемоги активно включилися у громадське життя. Завдяки їх ініціативі та підтримці і була організована «Самооборона» нашого міста.
— Яке в першу чергу завдання потрібно було вирішувати самооборонцям?
— На той час була дуже нестійка політична, і передусім, кримінальна ситуація. Почастішали квартирні крадіжки. З цим нега-тивним явищем потрібно було боротися. А також встановлювати на Варшавській трасі блокпост, оскільки по цьому шосе – великий рух автотранспорту. І потрібен пильний контроль: звідки їдуть, хто знаходиться у салоні, що перевозять. Траплялися випадки затримання підозрілих осіб з їх вантажем, які намагалися проїхати у Київ, скажімо так, не з добрими намірами. На блокпосту постійно знаходилося по 10-15 активістів. А після 12 години ночі перевіряли і вантажні, і легкові автомобілі, автобуси. Ніхто не сперечався. Переважна більшість і водіїв, і пасажирів толерантно відносилися до подібних перевірок на дорозі. Всі чудово розуміли, яка складна ситуація склалася в країні. Міська рада нам виділила спеціальне приміщення, під штаб, де цілодобово чергували наші активісти. Були створені всі умови і для роботи, і для відпочинку. Під час патрулювання ми забезпечували охорону і пункту швидкої допомоги. Лікарі неодноразово зверталися за допомогою по охороні правопорядку. Всіх, хто звертався за нашою допомогою, не полишали з їх проблемою віч-на-віч. До того ж кілька екіпажів постійно здійснювало патрулювання вулицями міста. Завдяки їх оперативності деякі злочини вдалося не допустити.
— Згодом громадську організацію «Самооборона» стали офіційно називати «Бучанська варта». В чому причина?
— Сама назва «Самооборона» втратила свою актуальність, оскільки з плином часу змінилася і політична ситуація в державі. Перед нашою організацією поставали нові завдання. Головне з них – дієва допомога нашим бійцям, які приймають участь в АТО на сході країни. Головний напрямок нашої роботи – це волонтерська діяльність.
— Скільки відряджень довелося вашим колегам здійснити у зону АТО? З якими труднощами вдалося зіштовхнутися під час цих поїздок, які враження від них?
— З початку літа бучанські волонтери здійснили більш ніж 20 рейсів на Донеччину та Луганщину. У разі необхідності виїж-джали і кількома екіпажами. Переважно їздили до Дебальцеве, де розташовані батальйони з Київщини. Саме в цих підрозділах захищають незалежність і майбутнє нашої країни бійці з Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Гостомеля та інших населених пунктів нашого регіону. Бучанські волонтери ніколи не забудуть поїздку у Сартану, саме у той день, коли снаряди установки «Град» потрапили у похоронну процесію. Екіпажу дуже пощастило того дня залишитися у живих. Значить, Бог оберігає нас від смерті за наші добрі справи. І це не поодинокий випадок. Приміром нещодавно троє бучанців та я на своєму вантажному автобусі, заванта-женому під самісіньку стелю продуктами, предметами першої необхідності для наших бійців, обігрівачами (буржуйками), виї-хали у черговий рейс. Не доїжджаючи до Березані, Володимир, знаходячись за кермом, відчув, що одне з коліс підстрибнуло. Спершу подумали, що наскочили на камінь. А за мить відчув скрегіт металу по асфальту і побачили… відірване колесо зі свого автобуса, яке летіло у кювет… За інерцією ми ще кілька десятків метрів зі скреготом проїхали по асфальту, і водію вдалося утримати автобус на дорозі. При уважному обстеженні фахівцями колеса, з’ясувалося, що хтось навмисно трохи повідкручував болти. Робили це не дилетанти. Переконаний, комусь дуже не хотілося, аби ми доїхали до місця призначення. Цей випадок слід розцінювати як диверсійну роботу проти бучанських волонтерів. Автобус на евакуаторі відвезли на СТО. І коли робітники дізналися про мету нашого візиту на схід, то відремонтували наш транспорт безкоштовно.
— Кожна поїздка це не тільки небезпека перебування у прифронтовій зоні, на блокпостах, але й сама дорога. При розвантаженні товару доводилося потрапляти під обстріл ворожої важкої артилерії. Чесно скажу, від цього стає на душі моторошно. Але розуміння того, що без волонтерської допомоги нашим бійцям довелося б ой як скрутно, страх відступає. Я не скажу, що він зникає і його не боїшся. Ні. Відчуття страху притаманне кожній людині. Не повірю, коли хтось скаже, що він не знає страху – це або невіглас, аби хвалько… Крім наших чоловіків волонтерів, є і одна жінка – Жанна Каменєва. Її чоловік служить в 25-ому батальйоні. Вона не змогла вдома спокійно знаходитися і свідомо прийняла рішення допомагати фронтовим побратимам свого чоловіка. І вже неодноразово побувала в багатьох гарячих точках АТО на своєму автомобілі, привозячи на фронт найнеобхідніше. — Що потрібно нашим воїнам в першу чергу?
— Коли влітку вперше ми потрапили у Дебальцеве, в 11-й батальйон, то я почув те, що раніше читав в Інтернеті: «Нам армія крім зброї і набоїв та техніки нічого не дала». Бійці показували на собі одяг, взуття, наколінники, а на складах продукти харчу-вання, і постійно дякували волонтерам. «Це ми носимо і харчуємося завдяки вам». Аналогічна ситуація склалася і в 25-ому батальйоні. Вони тримаються завдяки допомозі небайдужих пересічних громадян. Нашим воїнам багато чого потрібно. І, в першу чергу, вони повинні відчувати нашу увагу й піклування, що про них пам’ятають і чекають. Важко словами передати з якою любов’ю і ніжністю вони відносяться до дитячих малюнків. Перед боєм кладуть їх у одяг, біля серця, під каску (зберігає від снайперської кулі). Вважають це своїм оберегом. Впевнені, дитячі малюнки збережуть їм життя. Ними всюди обклеюють блокпости. І вірять – малюнки мають свою магічну силу, оберігаючи солдат від смерті. В одній з поїздок ми роздавали газету «Бучанські новини». Вперше я від них почув: «На війні газету почитати, що вдома побувати». Друковане слово в газеті, а особ-ливо об’єктивні журналістські статті про військові події на сході, багато чого варті на війні…
— Особливих слів вдячності заслуговують всі без винятку бучанці, які долучаються до цієї нагальної справи у міру своїх можливостей допомагати нашим воїнам, забезпечувати їх найнеобхіднішим. З кожним разом таких людей більшає… До пункту прийому приходять і молодь, і люди похилого віку. Важко стримати емоції, коли бачиш літню жінку на милицях, яка самостійно в’яже панчохи, куди вкладає пачку сигарок і зі своєї невелич-кої пенсії виділяє деякі кошти на підтримку боєздатності української армії.— Крім поїздок на фронт ми намагаємося підтримувати і сім’ї військових – і загиблих, і живих. Наша держава недостатньо піклується про своїх захисників, а часом робить все для мінімізації їхньої героїчної праці. Ці родини ми забезпечуємо продуктами харчування, по можливості фінансово.
Найближчим часом війна не закінчиться, вона набирає свої смертоносні оберти. Бійцям після ротації потрібен одяг, військова амуніція, оскільки все це вони залишили для тих, хто їх змінив. І нам належить консолідувати свої зусилля для підтримки армії. Лише спільними зусиллями можна протистояти небезпеці, яка нависла над Україною.
Нещодавно мені на мобільний прийшла СМСка від дружини одного з бійців. Вона дякувала за подарований бронежилет для її чоловіка, який врятував йому життя. Це трапилося тиждень тому у 93-ій бригаді в Донецькому аеропорту. Кіборг потрапив під обстріл, був тяжко поранений і придавлений металевими конструкціями. Але саме завдяки бронежилету залишився живим. Лише одне таке повідомлення додає сил в нашій по-всякденній і нелегкій волонтерській роботі.
