Анатолій КУШНІРЧУК – людина, яка може багато розказати про волонтерський рух в Бучі та про пов’язані з ним події. Про «Місію Добра» в зоні АТО та про бучанських доброчинців наша бесіда. Маючи за плечима п’ять місяців щоденної волонтерської праці та понад сорок поїздок на АТО, Анатолій Юрійович завоював авторитет знаного громадою лідера волонтерів. Цей рух охоплює різноманітних людей: простих громадян, посадовців, депутатів, служителів церкви, пенсіонерів, школярів, людей різних професій та станів. Добігає кінця 2014-ий рік, і хочеться зосередитися на деяких яскравих та надзвичайних фактах цього руху. Тому символічно обираємо число 12 – за кількістю місяців в році, бо праця ніколи не припиняється, та в пам’ять апостолів, посланих Господом з повелінням звіщати Євангелію, уздоровлювати хворих, годувати голодних, вдягати роздягнених.
– Ось свіжий приклад: одна жінка зателефонувала в редакцію і повідомила, що вони з подругами кожного понеділка домовляються зібратися, щоб напекти свіжих пиріжків для відправки їх українським бійцям в кінці тижня. Прокоментуйте, будь ласка.
– Так, я знаю про пиріжки. Нехай це буде нашою першою історією. Справа в тому, що ми завжди плануємо виїзд на п’ятницю (хоча минулої п’ятниці не ризикнули через ожеледицю на дорогах). А ці жіночки відгукнулися за заклик про допомогу армії і хочуть, щоб їхні пиріжки потрапили до бійців свіжесенькими, тому й узгоджують заздалегідь день поїздки і печуть того самого дня. Вони хочуть, щоб наші хлопці на передовій відчули смак батьківщини. Бучанські жінки давно вже зайняті цією справою. І кожного разу, коли на передовій відкривається ящик з пиріжками, бійці на них просто «налітають». І не тільки бучанці, а й їхні товариші по зброї. Деякі зі слізьми на очах вдячно згадують рідну домівку. Знаєте, ця історія – одна з тисяч. За час існування волонтерського руху «Місія Добра» в Бучі наші волонтери назбирали тисячі таких історій. Сьогодні ми висвітлюємо лише деякі з них, щоб мотивувати людей, які теж хотіли б долучитися до спільної справи нашого народу.
– Пане Анатолію, ви кілька разів згадали про передову. Чи означає це, що гуманітарний вантаж потрапляє безпосередньо до рук бійців, оминаючи штаби і склади?
– Практично все, що нами доправляється на схід країни, потрапляє на саму передову – в окопи, на блокпости, на вогняні позиції наших військових. Тобто, туди, де служать наші хлопці з Бучі, а також Приірпіння. Та, приїжджаючи в роту, ми допомагаємо всім у тій частині, без винятку. Коли наш бучанець їсть домашній гостинець, то йому вдвічі більше смакує, коли може поділитися зі своїми побратимами, скажімо, з Білої Церкви чи Тетіїва. Там, на передовій, чужих не може бути.
– Чи разом з пиріжками та іншою допомогою йде також духовний супровід – звістка з дому, добре побажання?
– Так, звичайно, і це вже друга історія «Місії Добра». У нас, в Бучі, живе багато стареньких бабусь, і багато хто з них долучається до волонтерської справи. Насправді, вони – наш надійний тил. Вони, як ніхто інший, переживають за дітей, онуків і правнуків, бо відчувають відповідальність за наступне покоління. Так от, є в нас бабуся Ніна Іванівна, яка мешкає по вулиці Шевченка. Дізнавшись, що волонтери допомагають військовим прямо на передовій, вона захотіла зробити свій внесок в цю справу. Чим може допомогти вісімдесятип’ятилітня бабуся? Її допомога дуже реальна – вона розпустила декілька старих светрів, зв’язала чотири пари справжніх теплих вовняних шкарпеток і до кожної пари підписала для бійця вітальну листівку: «Дорогому солдатику, від бабусі Ніни. Мені 85 років, я з міста Буча. Нехай Господь вас оберігає. Молюся за вас щоденно». Вражає те, що на звороті листівки є текст зі Святого Письма.
Третя історія – про бучанських дітей. За період з кінця літа до початку осені наші діти намалювати понад 1300 малюнків та особистих листів. Ініціативу очолила Юлія Колосовська, яка, до речі, сама родом з Донецької області. Вечорами після роботи вона допомагала нам пакувати ящики з допомогою і запропонувала вкладати дитячі малюнки. Ми мали за честь передати дитячі послання в руки бійцям. Це, та ще Новий Заповіт в камуфляжній обкладинці, молитовник, ікона, підтримує бойовий дух солдата, дає йому тепло та надію. Все інше – продукти харчування, предмети гігієни, ліки, теплий одяг та засоби захисту – для потреб тіла. Насправді, солдати на передовій дуже цінують Слово Боже – цілують і ховають ближче до серця. Так само трепетно брали до рук малюнки, і в деяких з’являлися сльози на очах. Дитяче слово має особливе значення: «Ми з вами. Ми вас підтримуємо. Повертайтеся живими і здоровими. Україна молиться за вас». Були й інші слова, і кожне – вагоме. Дехто зазначає: «Ми зараз тримаємо в руках те, з що боремося тут, на передовій – за майбутнє і за мир». А командир однієї роти сказав так: «Ми тут в окопах не спимо, для того щоб наші дітки спокійно спали у нас вдома». Ця фраза надзвичайно глибоко торкнулася мене.
IV
Четверта історія – це найновіша ініціатива міської ради про створення в нашій територіальній громаді духовно-психологічного центру для роботи з військовими. 19 листопада секретар ради Василь Олексюк провів зустріч зі служителями бучанських церков різних конфесій, щоб обговорити питання духовної допомоги військовим в повоєнний час. Також в подальшому передбачається залучати кризових психологів з досвідом Майдану. Насправді, деякі священнослужителі вже працюють з військовими та їхніми родинами, особливо у випадках, коли на війну пішов годувальник сім’ї. Хто матеріально опікується такою сім’єю? В першу чергу, це церква, що надзвичайно приємно, бо будується добра духовна основа. І, коли боєць повертається додому, то дружина і діти не дадуть йому замкнутися в собі чи відокремитися. Натомість оточать його увагою, розумінням і буквально потягнуть його до священика, який вислухає, помолиться, надасть духовну допомогу.
V
– Якою є роль місцевих органів самоврядування в наданні допомоги?
– Про це – наша п’ята історія. В червні місяці, коли ми вперше зайнялися збиранням допомоги військовим на схід України, то крім міського відділення Товариства Червоного Хреста, церковних громад, почали долучатися активні громадяни. Ми порахували вартість дороги, а це тисяча кілометрів в одну сторону, і зрозуміли, що без підтримки нам не обійтися. Найпершим відгукнувся Василь Олексюк, секретар міської ради, який поставив пряме запитання, чи в нас є гроші на паливо. Грошей ми назбирали, але мало, зважаючи на необхідність об’їжджати небезпечні райони, які обстрілюють диверсійні групи. Василь Павлович був першою небайдужою людиною, в даному випадку посадовцем, який пожертвував нам значну суму грошей саме на паливо. А першим з депутатів міської ради, що не лише згодився допомагати, але надав свій власний транспорт та ще й поїхав разом з нами, був Микола Григорусь. В минулому учасник бойових дій, потім вчитель, людина поважного віку, він послужив для всіх волонтерів добрим взірцем відданості Україні. Багато інших, молодших, з гарними машинами та добрими статками, не відгукнулися на заклик країни про допомогу. А ця людина відгукнулася.
VI
Наша шоста історія – це випадок, що мав місце в ТРЦ «Модуль». Там стояв наш волонтер з возиком для збору продуктів та скринькою для коштів на засоби особистого захисту солдата. Підійшла одна старша вже жінка, дивилася на нас, на кошик, читала список необхідних для солдатів речей – довго дивилася і довго читала. На питання, чи можемо ми їй щось роз’яснити, відповіла, що все зрозуміло написано. Потім пішла в супермаркет за покупками і незабаром вийшла, несучи стос консервів. Підійшла до нашого возика і поклала до нього консерви, залишивши собі дві банки. Та ще й вибачалася, що поклала не всі, бо мусила ще прожити тиждень до пенсії. Потім вийняла з гаманця, де лежали дві купюри, двадцять та п’ятдесят, і поклала більшу до скриньки. Для мене ця історія незвичайна, тому що людина пожертвувала більшу частину з того, що мала. І це був дуже зважений крок. Ми настільки розгубилися, що навіть забули спитати її ім’я.
VII
– Поділіться, будь ласка, вашими спостереженнями про людей, що брали участь на Майдані, – чи вони зберегли свій ентузіазм, не зневірились?
– Сьома історія – про людей, котрі в тяжкі часи допомагали протестуючим на Майдані, а зараз допомагають на АТО. Ми знаємо, що дуже багато хлопців з Майдану після відповідної підготовки пішли добровольцями на схід воювати проти агресора. Це сотні, навіть тисячі, і ми впізнаємо деяких з них на передовій. Вони згадують про свої намети, про молитовний намет, коло якого я стояв. Дуже радісно зустрічатися знову. Так само й ті, що підтримували Майдан гарячою їжею, теплими речами, добрим словом, теж продовжують надавати підтримку. Для тих, що зневірилися, скажу, що зараз – час єднатися і відкласти всякі сумніви вбік. Зараз час боротися за волю своєї країни, відстоювати свою землю, турбуватися про своїх солдатів, які захищають наш мир. Ми маємо багато безпосередній історій про бучанців, учасників Майдану, котрі зараз допомагають армії.
– Яким буде ваше слово до скептиків, що кажуть, що нехай, мовляв, держава займається цими речами, а не люди?
– Поки ми будемо чекати, коли держава почне повністю опікуватися цими питаннями, то ми можемо втратити країну. Держава була дуже сильно пограбована високо посадовцями, які втекли з країни, залишивши її в безпорадному стані, особливо, що стосується збройних сил. Всі військові частини просто доживали свого кінця, армія була в такому стані, що зовсім не мала бойового духу. Навпаки, була пригніченою. Скептикам скажу, що в Україні є люди, і їх більшість, які, незважаючи на політичну та суспільну ситуацію, будуть продовжувати любити свою країну. Більше того, «Місія Добра» – це не латання дірок, а один з чинників розбудови держави. Тому що це практична реалізація нашої позиції, це громадянський відгук на події в державі. Наша висока мета – утвердження нашого суверенітету.
VIII
З огляду на сказане, наша восьма історія – про те, що бучанський рух «Місія Добра» є частиною співдружності волонтерів всієї Київської області. А обласна адміністрація згодилася утворити робочу групу для координації дій у потребах. Це нове досягнення Революції Гідності – коли держава хоче допомогти волонтеру. КОДА надає юридичний супровід, допомагає вирішувати бюрократичні питання, наприклад, у розмитненні автомобілів для волонтерів, які навіть не знають, як це робити. Також, супровід військових поранених. Обласна адміністрація має кошти, які може виділити для надання допомоги пораненим. Також надається допомога сім’ям загиблих. Наша співпраця насправді дуже продуктивна, тому що волонтери володіють необхідною інформацією з передової про конкретних людей. Тут працює дієвий зворотний зв’язок.
– Крім власне збору допомоги, соціальної праці та роботи з документами, з чим ще стикаються волонтери в своїй діяльності?
– Волонтери дізнаються про потреби бійців на передовій і намагаються в своєму рідному місті знайти способи задоволення цієї потреби. До прикладу, зараз настала зима з мінусовою температурою. А на сході вже цілий місяць стоїть мінусова нічна температура. Тому треба вдягнути солдатів у тепле. І не тільки наших бучанців, але й їхніх побратимів, бо вони такі самі українці і такі самі захисники. Під час останньої поїздки ми буквально порахували всіх, кому треба зимовий одяг, теплі берці, беремо їх на список. А далі стукаємо в усі двері, по списку телефонуємо у всі міста Київської області, звідки бійці з нашого списку. Відбувається обмін інформацією і допомогою. Ми своїм коштом допомагаємо одягом бородянським, а тарасівські своїм коштом допомагають нашим бронежилетами. На війні чужих немає. По суті, в області діє співдружність волонтерів, бо ми – одна країна. Боротьба проти агресора і за мир в країні об’єднує нас всіх. Лозунг «Єдина країна» дійсно працює.
– Яка ваша співпраця з Червоним Хрестом?
– Бучанське міське відділення Червоного Хреста стало першим пунктом збору медико-гуманітарної допомоги та надання її військовим. Директор відділення Йосип Краснодемський з самого початку запропонував допомогу в цій справі. Для поїздок ми отримуємо посвідчення волонтерів, супроводжувальні документи і знаки Червоного Хреста на автотранспорт. Це дає нам офіційний статус. Також Червоний Хрест працює з сім’ями загиблих, які у нас, на жаль є, надає їм матеріальну допомогу. Правда, незрозумілою є позиція керівництва Міжнародного Червоного Хреста, яке чомусь не визнає Україну територією біди і припинило допомогу. Було б добре, якби ця потужна організація почала працювати з українськими волонтерами. Це була дев’ята історія «Місії добра».
X
Десята незвичайна історія – про депутата міської ради. Це мій добрий друг і колега Олег Паламарчук, якого я знаю, як виключно добру і чуйну людину. Через його щире серце та турботу про людей виборці вже вкотре обирають його депутатом міської ради, представником їхніх інтересів. Він за власною ініціативою підійшов до мене і запропонував допомогу. І допоміг – зварив захисні сітки на БТР і власним коштом допоміг придбати пачку дисків для болгарки і декілька пачок електродів. І це не єдина його допомога, він також регулярно надає кошти на паливо. Причому він не бізнесмен, працює на звичайній роботі, має добудувати будинок для сім’ї та ростити двох доньок. Вражає те, що в нього не треба просити – він сам дзвонить і питає, яка у нас потреба. Я ніколи не чув від нього відмови, він ніколи не каже «Ні». Один його родич зараз на війні, і я думаю, що це одна з мотивацій, чому він так щедро допомагає волонтерам. Інша мотивація – це його любов до бучанців. Є ще одна мотивація – це бажання, щоб війна скоріше закінчилася і наступив нарешті мир.
– Могли б ви назвати ваших доброчинців миротворцями?
– Так, вони миротворці. Я можу назвати миротворцем військового, який в АТО стоїть на варті нашого з вами миру. Також миротворцями є ті, хто допомагає солдату стояти там при здоров’ї, повністю всім забезпеченим, взутим і нагодованим, щоб він мав теплий бліндаж та де сховатися від мінометного обстрілу, щоб мав надійну рацію для зв’язку. Також і волонтери є миротворцями, тому що доставляють солдату все необхідне. Адже ми констатуємо незаперечний факт – агресор на нашій території проводить проти нас військові дії. А нам треба тільки одного – зупинити агресора, і щоб запанував мир і почалася відбудова. Можу з впевненістю сказати, що люди, які приймають участь в «Місії Добра» є воїнами добра. Всі волонтери прагнуть миру, вони ніколи не брали до рук зброї. Натомість вони працюють і роблять все необхідне, щоб наблизити мир. Коли вони чують недобрі новини з війни, то женуть з серця гнів, страх, безнадію, всякий негатив та беруться до роботи. Також хочу закликати мешканців – не жахатися перед телевізором, а вийти з дому та діяти, як воїни добра. Завжди можна стати вищим за обставини і подати руку допомоги тим, хто потребує найбільше.
XI
Одинадцята історія – це допомога бучанських підприємств і установ. Особливо хочу згадати ЗАТ «Меліоратор» (директор Василь Яцюк), де змогли забронювати і відправити в зону бойових дій два бронемобілі. Я їх приймав, відправляв на фронт і бачив, як вони діють в польових умовах. Компанія АТП «Транском» надала кошти, за які були куплені бронежилети. Приємно, що і Пенсійний фонд, і БУЖКГ також надали кошти, на які були куплені засоби особистого захисту для військових. ЗОШ №4 (директор Алла Літкевич) має дитячий комітет, який зібрав близько 15 тисяч гривень, щоб купити теплі речі для солдатів. Про участь торгівельних центрів у допомозі військовим у мене немає ніякої інформації. Добре те, що вони надають місце для пунктів збору допомоги. А от базари напряму працюють з волонтерами, збирають допомогу, і ця допомога реально йде на передову. Хочу згадати про Жанну Каменеву, чоловік якої Геннадій з братом Михайлом воюють в зоні АТО. Жанна наш активний волонтер і сама їздить на передову.
Хороший позитивний приклад у цій справі показують працівники виконкому міської ради. Взагалі міська рада користується авторитетом у місцевих підприємців і підприємств – комунальних і приватних. У всіх випадках міська рада виступає гарантом того, що зібрана допомога в надійних руках і попадає за призначенням. За отримані кошти ми звітуємося перед громадою, безпосередньо перед жертвувателями, а також надати всі чеки і фотографії передачі допомоги на передовій.
XII
Дванадцята історія – про нашого міського голову Анатолія Федорука. Незважаючи на велику зайнятість справами міста, Анатолій Петрович від самого першого дня надає багато особистої допомоги і багато працює, допомагаючи волонтерам. Маючи великий кредит довіри в громаді, він рекомендує діловим людям працювати з волонтерами, і його слово багато значить. Завдяки меру, волонтерський рух отримав місце для складування продуктів, а сам рух – пріоритетний статус. За участі міської влади ми регулярно проводимо зустрічі з сім’ями військових в залі засідань. Коли до нас приїхали військові 25-го батальйону, він допоміг завантажити автобус продуктами харчування. Також він особисто допоміг коштами пораненим в Ірпінському госпіталі, а також сім’ям загиблих. З його ініціативи та при його участі були закуплені перші 43 бронежилети. Думаю, що, якби ми запросили його поїхати з нами в зону АТО, він би поїхав.
– Як ви визначаєте пріоритети волонтерського руху в Бучі на ближчий час?
Стосовно військового на передовій, то, по-перше, щоб він був тепло вдягнений взимку. По-друге, щоб він був нагодований. Про-третє, щоб він був здоровий. По-четверте, щоб він був духовно захищений. Щодо наших людей, то бучанці не тільки гучно заявляють, що вони патріоти, але вони також діють, і їхні діла дуже промовисті. З нашого боку, ми будемо збирати допомогу і возити її бійцям на передову, допоки нашу країну не покине агресор. Дякую всім людям за довіру до волонтерів «Місії Добра».
Фото: Кушнирчук Анатолий, Богдан Яворский
