» » » Ірпінський «ковбой» повернувся із зони АТО до рідного міста

Ірпінський «ковбой» повернувся із зони АТО до рідного міста

Син славетного поета-перекладача Дмитра Паламарчука Володимир прибув у відпустку. Так сталося, що я чи не одним із перших ірпінців зустрів
його на вокзалі, й був дуже здивований, адже, окрім камуфляжної форми, у ньому на голові знову був незмінний капелюх, причому дуже великий! Із серії
ковбойських, але з нашим гербом. Я не стримався від захоплення.

— Володимире, ти і на війні не зраджуєш своєму стилю. Але де ж ти взяв там камуфльованого капелюха?
— Добув у бою, — посміхнувся той у вуса і припалив цигарку. — А ти знаєш, місцеві жителі мене теж називають ковбоєм. Шкода, що деякі молоді жінки — дідусем-ковбоєм, але я себе не відчуваю ані трохи старим. А щодо зброї, ми дійсно воюємо трофейною, бо від держави не отримали нічого.
Дивлячись на цього літнього чоловіка, а незабаром Володимиру «стукне» 58 років, запитую, як він відважився на такий крок, адже має чимало болячок.

— О, друже, на війні забуваєш про всі недуги. А чому пішов воювати, точніше кажучи, захищати нашу землю, бо так мене виховав батько, який свого часу був дисидентом за любов до України, яку нам у всі віки заважали любити, й розстрілювали за це та переслідували. А ще в мені заговорила кров далеких предків, адже це вони, зокрема Данило Галицький, стали щитом проти монголо-татарської навали й захистили Європу від поневолення. Шкода, що європейська спільнота сьогодні дуже повільно реагує на агресію Путлера, наче не розуміє: історія повторюється, й знову суне орда.

— Володимире, розкажи про воєнні будні: де служиш, чим займаєтесь у вільний час? Пригадую, коли служив у війську, то день починався з ранкової зарядки. А як у вас?
— О, у нас теж є зарядка — присідаємо під залпи «Градів», — посміхається. — Служу я в батальйоні «ОУН», що належить до територіального формування самооборони міста Ніжина. Ми знаходимося на передовій лінії фронту поблизу селища Піски, прикриваємо донецьке летовище, відбиваємо постійні атаки. Ця точка є гарячою до сьогодні, й навіть під час оголошеного перемир’я постійно знаходиться під обстрілом «Градів». У нас чудовий командир Микола Коханівський і його заступник Борис Гуменюк, до речі, письменник. У батальйоні також воює письменник Сергій Пантюк, є журналісти. В нашому підрозділі панує прекрасний дух побратимства. Хотів би зауважити, наше командування ніколи не посилає бійців на смертельний ризик. Щодо вільного часу, то у нас його мало, в основному читаємо, адже електрики і всіх благ, пов’язаних з нею, там немає, як і мобільного зв’язку. Я, до речі, наразі читаю Діккенса в оригіналі. Адже знаю англійську.

— Ти сказав, у вас чудовий командир. Зараз є багато скарг на воєначальників, з котрих ще не вивітрився дух радянщини, й вони не цінують життя солдатів. Ваш командир — професійний військовий?
— Ні, він учитель, активіст майданівської революції гідності з Дніпропетровська, прізвище Коханівського добре знайоме громадськості.

— А як з харчуванням? Чи є наркомівська стопка, чи отримуєте якісь кошти, де ночуєте?
— Чесно кажучи, якби не волонтери, то померли б з голоду. Щодо «ста грамів» — у нас сухий закон, якщо хтось його порушить, то відразу відправлять додому. А ще у нас залізна дисципліна. Мабуть, саме тому серед наших бійців невеликі втрати — тільки поранені. У бліндажах ховаємося від обстрілів, у окопах, поєднаних з ними, тримаємо оборону. А ночуємо в напівзруйнованих будинках селища. До нас дуже приязно ставляться місцеві, адже ми їх захищаємо від мародерів, які начебто борються за права Донбасу, а насправді його грабують і катують. А щодо коштів, у нас немає ніякої зарплати, ми добровольці, захищаємо свою Батьківщину, й, до речі, не знаємо, чи буде у нас статус учасників бойових дій. Воюємо не за пільги!
Хоча Вітчизна, звичайно, мала б піклуватися про своїх синів, але ми розуміємо: доки нами владарюватиме олігархічна верхівка, то ніколи в нашій
країні не буде справедливості.

— Володимире, інколи у ЗМІ лякають чеченцями. Чи справді вони такі страшні?
— Вони герої, коли їх багато, а нас мало, а коли їх притиснути на полі бою — втікають, як зайці. Якось довелося спілкуватися з одним ізраїльтянином, який теж воює з нами. Так він про наших бійців сказав таке: «Не бачив кращих воїнів, як українці, ви занадто хоробрі…».

— Слава героям!
— Герої не вмирають!
Валентин СОБЧУК 
  6
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.