» » » "Не всі повинні бути на фронті, але всі повинні працювати на перемогу"

"Не всі повинні бути на фронті, але всі повинні працювати на перемогу"

Так говорить учасник АТО Олександр Животовський

Зараз боєць Животовський проходить курс лікування в Ірпінському госпіталі. Коли почалася анексія Криму, він пішов у військомат.
– Добре, що ви прийшли, ми вам подзвонимо, - сказали Олександрові.
Чекав 2 тижні. Не подзвонили. Дізнавшись, що миколаївську частину направляють у Крим, поїхав разом з десятьма друзями у Миколаїв. Тиждень у частині - і ось вже різні блок-пости на кордоні з Кримом у Херсонській області.

У травні Олександра перекинули під Донецьк, потім в базовий табір АТО в Ізюм, а звідти - на зачистку від терористів Красного Лиману. Згодом були бої за блок-пости під Словянськом. Після боїв їх перекинули на кордон з Луганською областю і Росією. Там пробув півтора місяці – з червня до середини липня.
Це були важкі часи. З одного боку російські «гради», з іншого – терористи. Відрізані від допомоги, наші десантники пройшли випробовування не тільки вогнем, але й нестачею води, харчів, набоїв… Воду доводилось набирати з водойм під прикриттям танку. Двічі з одного місця не брали – не були впевнені, що терористи потім її не отруять, чи не влаштують засідку.

Місцеве населення було вороже налаштоване до нашої армії. Ці люди були з тих «патріотів», які у березні клали своїх дітей під колеса наших «бетеерів», не даючи проїхати до кордону українській армії. Ось таких «героїв» виховала російська пропаганда. Тому за харчовою допомогою звертатися до них було небезпечно. Інколи, коли дозволяла ситуація, підсобляли їжею наші прикордонники.
Олександр знає тепер яке на смак м’ясо гадюки. Їх багато в українських степах. «А от м’ясо вужа смердюче», - ділиться він своїм кулінарним «надбанням». А ще знає, яка на смак пшениця, вилущена з колосків.

11 липня батальйон, де служив Олександр Животовський, перекидали у Зеленопілля. Бетеер, на якому він їхав, зламався і бійців разом з машиною відбуксували на ремонтну базу. А інших хлопців в цей час уже накрило «градом». Це була одна з найбільших наших втрат. На ремонтну базу почали звозити поранених і загиблих. Сашкові довелось звантажувати з машини понівечені тіла молодих людей, які ще кілька годин тому сміялися, жартували... І солдат не витримав - стало зле…

Олександр каже, що було багато ціленаправлених наводок – представники «п’ятої колони» не дрімають. Було так, що вийшовши згідно команди у задану точку, вони тут же попадали під щільний вогонь з боку ворога. Часто наші бійці залишалися живими лише тому, що самовільно змінювали маршрут. А потім виявлялося, що уникли засідки.
Олександр повинен був йти у відпуску ще у травні. Та не виходило. У військовій частині в Миколаєві здав автомат. Перебування у сирих весняних окопах далося взнаки – почали сильно боліти ноги, крутити коліна, додалися болі у шлунку. Направили на лікування. Попросився саме в Ірпінський госпіталь, ближче до домівки.
Олександру Животовському 26 років. Народився у Бучі, закінчив третю школу, Немішаєвський технікум. Проходив строкову службу в Збройних силах України. Згодом поступив у Харківську національну юридичну академію ім.. Ярослава Мудрого. Провчився два з половиною роки і перевівся на заочне відділення. На Майдані пробув січень і лютий. Ті десять друзів, з якими записувався у військо, звідти, з Майдану. Всі воюють. З деякими втратив зв’язок.

Сашко воює у 79-й десантній аеромобільній бригаді. В основному, там контрактники. Пощастило з командиром батальйону. Як виявилося, цих хлопців ще взимку готували до зачистки Майдану, сприймання якого у них досі негативне. Але зараз вони гідно і мужньо захищають Україну від посягань на її цілісність. Ще півроку тому Росія була для них близькою. Сьогодні вони змінили думку – це не брати. Десантники вважають, що в нас може бути різне бачення, але ми самі розберемося у своїй країні.

Олександр змужнів не тільки фізично. Коли зайшов у редакцію статний, красивий молодий чоловік, здалося, що колись наші шляхи десь перетиналися. Виявилося, що разом були у Мигалках (Бородянський район), селі, де поховані бійці УПА і де стоїть єдиний у Центральній Україні пам’ятник воїнам УПА. Щороку туди на Трійцю і Покрову приходять поклонитися небайдужі люди. Тоді там була доволі численна група молодих людей. Вирізнила поміж них дуже радикального у своїх судженнях хлопця, який користувався авторитетом у своєму колі. Невдовзі зустріла його з друзями в електричці. Ніяких інших суджень його юнацький максималізм не сприймав. Часто згадувався в подібних обставинах. І от такі зміни.
Олександр говорить спокійно, твердо, розсудливо. Він пізнав ціну життя, ціну людей. Деякі з призовників відмовляються служити на передовій. Їх, як правило, відправляють у тил – такі хлопці ненадійні, на них не можна розраховувати у бою.
Говорить, що наша армія зробила надзвичайний прогрес за пару місяців.

Повернувшись додому, не побачив що щось змінилося - все ті ж корупція, дерибан, збагачення. Навіть відсотки за кредити, які бійці взяли перед війною,їм нараховують. Він дивується, як, скажімо, можуть хлопці випивати десятки пляшок пива щовечора. Краще б за ці гроші купили пайок для солдата, який воює за них. «Не всі повинні бути на фронті, але всі повинні працювати на перемогу, бо ця війна постукає у двері до кожного, якщо не похоронкою, то мінометним вогнем», - сказав під час розмови Олександр.
Він хотів би бачити якісні зміни у суспільстві. Наразі, їх не видно. Ці хлопці, які проливають кров саме за ці зміни, вже не допустять, щоб все залишалось так, як було. Формується особлива когорта людей, до якої суспільство буде зобов’язане прислухатися.
Данута КОСТУРА 
газета: "Бучанські новини" №31 від 15 серпня 2014 року
  6
 QR-код адреса статьи
Коментарів: 0
Додати коментар
Інформація
Коментувати новини на сайті можна тільки протягом 370 з дня публікації.